Щит і меч

Дехто в свій час тішився ілюзіями, що Гітлер, як він обіцяв у своїх «революційних» промовах початку тридцятих років, створить умови для процвітання дрібної німецької буржуазії за рахунок обмеження могутніх концернів.

Він обіцяв навіть конфіскувати великі універмаги, щоб розмістити в них дрібних торговців. Такими обіцянками він зробив дрібних торговців і підприємців палкими і пристрасними прихильниками фашизму. Одні з них, спритніші, ринулися до наці, інші постаралися влаштуватися в армію, в спецпідрозділи, де їхня соціальна благонадійність була запорукою того, що й тут вони не пропадуть.

Це були бюргери в солдатських мундирах, заклопотані лише тим, щоб з найменшими незручностями і втратами пройти переможний шлях, визначений їм фюрером. Вони давно привчили свою свідомість до того, що фашистська партія — «носій державної думки». І якщо раніше їхні жінки вишивали на серветках доброчесні сентенції на всі випадки життя, то тепер стіни їхніх квартир прикрашали вигадливо вишиті висловлювання Гітлера, Геббельса, Розенберга.

І якщо раніше вони повчали своїх дітей цитатами з біблії, то тепер за найвище мірило моральності правили висловлювання фюрера: «Ми виростимо молодь рішучу, вимогливу і жорстоку… Я хочу, щоб вона скидалася на молодих диких звірів».

І багато з тих неофітів, заповнюючи анкети, з гордістю писали, що їхні сини виконують свій обов'язок перед рейхом у частинах гестапо, СД, СС, абверу. Це давало батькам безліч усяких привілеїв, зокрема й право на службу в спеціальному підрозділі.

Майор Штейнгліц зайняв невелику віллу разом з капітаном Оскаром фон Дітріхом.

З Дітріхом майора єднало давнє знайомство, майже дружба. Майже! Бо він не звик обтяжувати своє життя нерозлучними друзями, хоч би хто вони були; він дотримувався правила: кожен сам за себе, і ніхто — за всіх. Кожен платить за себе й не бажає платити за тарілки, розбиті кимось, — цей девіз визначав не тільки побутові, але й моральні устої Штейнгліца: для нього протягом усього його життя дружба з будь-ким була тільки прийомом, шляхом до мети.

Дітріх походив із знатного юнкерського роду. Пропорції його черепа, носа, вух могли б захопити кожного дослідника благородних ознак арійської раси.

Він здобув не тільки військову, але й ширшу освіту і ризикував попасти під формулу фюрера, проголошену під час виступу в рейхстагу 30 січня 1930 року: «Інтелігенція — це покидьки нації…» Проте і з цього боку ніщо не загрожувало капітанові Оскару фон Дітріху, керівному співробітникові відділу абверу «ІІІ-Ц» — контррозвідка.

Аксоль Штейнгліц служив у другому відділі «Ц» — диверсії, саботаж, терор. Багато років він був виконавцем, трудягою і власноручно виконував чорну роботу… Людина неосвічена, Штейнгліц у період виконання завдання міг видатися якоюсь мірою за освіченого, простудіювавши матеріали, дібрані йому університетськими професорами, які співробітничали в межах своєї спеціальності в імперській розвідці. Але так само як, повернувшись із завдання, він з полегкістю скидав костюм, в якому виконував це завдання, так само легко він розлучався і з дещицею знань, потрібною йому для успішного завершення операції.

Для Штейнгліца спецслужба була роботою, професією — та й тільки. Найвищим для себе досягненням він вважав таке становище у відділі, за якого в його розпорядженні була б велика непідзвітна сума в іноземній валюті для винагородження агентури, не забуваючи при цьому, звичайно, й себе.

Для Оскара фон Дітріха робота в третьому відділі «Ц» була не просто служба, професія, навіть не кар'єра. Це був гармонійний комплекс, у якому він знайшов втілення своїх надій, переконань, ідеалів надособи, вільної від законів моралі, що сковують звичайну людину.

І найголовніше, що він одержав, — владу, владу над людьми. Що може бути вище за любострасну гру людським життям — найазартнішу гру!

Аксель Штейнгліц наковтався на своєму життєвому шляху чимало принижень від старших за нього званням, посадою, однак це не наклало похмурого відбитку на його мислення.

Оскар фон Дітріх не знав таких прикрощів, але дещо йому все-таки довелося пережити. В час юнацької зрілості він хворобливо соромився жінок, а коли спробував це подолати, виявився безсилим. Дітріха довго переслідувала насмішкувата жалість ровесників.

У військовому училищі він став послідовником стародавніх патриціанських розбещених звичаїв і знайшов покровителя в особі викладача фехтування, який примусив кадетів з повагою ставитись до Оскара. А втім, особливих труднощів це не становило, бо погані нахили побутували в закритих учбових закладах Німеччини.

Якимсь чином про інтимну дружбу з учителем фехтування дізнався Оскарів батько, заслужений офіцер рейхсверу, колишній ад'ютант кайзера. Між батьком і сином відбулася важка розмова, під час якої син посмів натякнути, що і в кайзера були такі самі нахили, як в обожнюваного ним учителя фехтування. Кінчилося все тим, що батько відмовив синові в щомісячному пенсіоні.

Щоб не бідувати, Оскар украв у матері деякі фамільні коштовності. І хоч його вчинок сімейство Дітріхів приховало, Оскар, що любив матір, довго переживав свій ганебний вчинок, бачачи її тепер завжди злякано, сумне обличчя.

Був ще один випадок у житті Оскара фон Дітріха, згадка про який і тепер, через кілька років, змушувала його червоніти. Якось на відкритий табірний полігон, де саме провадилося навчання юнкорів, заблукала біленька кізочка. Зрадівши розвазі, юнкери відкрили по ній безладну стрілянину. Зранена коза спочатку металася із жалібним криком, а потім поповзла, тягнучи перебиті задні ноги. Юнкери з'юрмилися навкруги і з цікавістю стежили за її агонією. І в цю мить Оскар не витримав — розридався.

Це було непристойно.

На офіцерській раді училища Оскарові довелося вислухати справедливі докори в тому, що він зганьбив училище, що його обурлива поведінка, не гідна майбутнього офіцера, справила вкрай неприємне враження на юнкерів. Казали навіть, що його слід відчислити з училища.

Викликали батька; і якщо під час розмови про не зовсім пристойну дружбу з учителем фехтування батько тільки іронічно посміхався, а потім позбавив Оскара пенсіону, сказавши, що юнкер, який не платить дівкам на Александерплац, може жити економніше, то тепер полковник фон Дітріх несамовито горлав на сина, гарячково хапав його за лацкани мундира венозними старечими пальцями й навіть пробував дати ляпаса.

Зрештою Оскар покаявся, і все владналося.

Після закінчення училища Оскар фон Дітріх вміло використав батькову протекцію для проходження служби в армії, вступив до абверу і обрав третій відділ тому, що тут була необмежена можливість принижувати інших з помсти за приниження, заподіяні колись йому самому.

Та з роками прийшов досвід, фон Дітріх, займаючи дедалі значніші посади, переконався, що ця служба багато дає йому. Вона не тільки рятує від комплексу неповноцінності, про що він з великою радістю вичитав у Фрейда, але й озброює філософською теорією переваги сильної особи над іншими. Цю теорію він може застосовувати на практиці, зовсім не зловживаючи службовим становищем, навіть навпаки: адже, діючи відповідно до своїх ідеалів, він тим самим немовби зміцнює могутність рейху.

І поступово з Оскара фон Дітріха виробився той особливий тип контррозвідника, якого так шанував керівник абверу. Мислитель, інтелектуал, адмірал Канаріс гадав, що контррозвідка — це не рід спеціальної служби, а система світогляду, доступна лиш обраним. Вищу владу над людьми може мати тільки той, хто обізнаний з усіма її таємними слабостями, провинами, підлотами, а коли хтось не піддався спокусам, то, виходить, ці спокуси були недостатні або не ті, якими можна спокусити людину.

Справжній контррозвідник, за переконанням Канаріса, не повинен викривати, — йому слід тільки збирати докази проти власть імущих, щоб мати змогу використати їх, коли хтось із цих людей виявить непокору. І чим більше в нього, контррозвідника, отаких відомостей, тим коротшим буде його шлях до особистої влади.