Щит і меч

Армійський офіцер шанобливо слухає Штейнгліца. Майор розповідає про особливості іспанської, англійської, французької, італійської кухонь. Розповідає він докладно, з цілковитим знанням усіх кулінарних тонкощів. Він добре знає ці країни, був там резидентом.

Дітріх зрідка ліниво докидає свої зауваження. Він теж знавець європейських кухонь, навіть більш обізнаний, ніж Штейнгліц: він багато подорожував і зупинявся в найкращих готелях. Штейнгліц не міг собі цього дозволити. Адже він бував за кордоном не задля розваги — виконував агентурні завдання, працював. І завжди, навіть здійснюючи найвідповідальніші операції, намагався зекономити на свою користь якомога більшу суму з коштів, відпущених йому на проведення тієї чи іншої операції. І коли готувався до неї, досконально продумуючи всі її деталі, він не менш старанно прикидав, як вигадати більше для себе, хоч заздалегідь був відомий розмір належної грошової винагороди і він завжди одержував її від начальника другого відділу «Ц» або готівкою, або у вигляді чека.

Армійський офіцер сказав, що викликав танк, години через дві він підійде і тоді можна буде наблизитись до підбитої радянської машини, щоб забрати в мертвих танкістів документи. А поки що лишається терпляче ждати.

Вайс, як це стало тепер звичаєм, мовчки прислуговував офіцерам. Міняв тарілки, розкладав м'ясо, наливав вино в похідні пластмасові стопочки, краяв хліб; підігрівав на електричній плитці галети з тмином і консервовану, залиту смальцем ковбасу в пласких банках. І, спритно роблячи все це, міркував, як йому слід зараз діяти. Півтора десятка німецьких солдатів не досягли мети, і мало шансів досягти її. Риск дуже великий. Чи має він право рискувати?

Йому казали вдома: твоє життя тенор тобі не належатиме. Це не твоє життя, коли од нього може залежати життя інших. І якщо ти необачно, непродумано підеш назустріч загибелі, то загинеш не тільки ти, а можливо, й ще багато радянських людей: вони стануть жертвами фашистських диверсій, підступних задумів, які ти міг би відвернути. Життя хорошого розвідника часом дорівнює іксові, помноженому на велике число, а за ним — людські і матеріальні цінності. Та коли цей розвідник тільки те й робить, що грається власним життям, чваниться своєю особистою хоробрістю, він нічого, окрім шкоди, не дасть. Адже сам по собі він нічого не важить, хоч би як пиндючився, хоч би якою ефектною, героїчною здавалась йому власна загибель. Розвідником має керувати глибоко і далекоглядно виправданий розрахунок. І розумна бездіяльність за певних обставин незмірно цінніша за якусь там поквапну і непродуману дію, нехай хоч яку відважну на перший погляд, але спрямовану на розв'язання лише найближчого, часткового завдання, і, непродумано зважившись на цю дію, забувши про головне, він перестає бути для противника небезпечним. Він стає мертвим радянським розвідником, а якщо попаде в руки ворога живим, його катуватимуть, аби дізнатися про все, пов'язане з його попередніми ділами.

Як же повинен у даній ситуації діяти Йоганн? Звичайно, він може загинути, взявшись добратися до радянського танка. Але ж не обов'язково він загине. А коли доповзе, то влізе в танк і знищить пакет, який, безперечно, передали одному з танкістів. Якщо гарнізон зібрав усе пальне, аби тільки танк прорвався, якщо до нього, рискуючи залишитись без боєприпасів, не дають підійти, значить, пакет дуже важливий, від нього залежить життя багатьох, певно, не менш як тисячі радянських солдатів і офіцерів. Отже, пропорції зараз такі: один до тисячі.

І хоч Йоганнові заборонено рискувати собою, при такому співвідношенні він, мабуть, має право на риск. Є ще одна обставина, на яку він не може не зважати. Довготерпіння його не безмежне. Скільки ж можна споглядати з непричетним виглядом скривавлену, обпалену землю Батьківщини, дивитись, як убивають радянських людей, і догідливо прислуговувати вбивцям так, нібито нічого іншого в нього й на думці нема! Він повинен дати собі перепочинок, хоч на кілька хвилин вирватися з цього нестерпно бездіяльного, повільного існування. Лише кілька хвилин дії — і він знову знайде в собі силу волі, спокій, здатність прикидатися. Кілька хвилин — це так небагато, і потім він знов, як і раніше, буде вичікувати, вичікувати без кінця й краю. Ну, може він собі це дозволити? І нічого з ним не скоїться, він буде дуже обережний і зуміє доповзти до танка. І не про себе одного він думає: він хоче знищити пакет, щоб врятувати людей. Ну, що тут поганого? Він знищить пакет і зразу ж повернеться, і знову все піде так, як і досі. Ні, навіть не так: він стане ще гнучкішим, ще хитрішим, ще обережнішим і терплячішим.

Йоганн розклав на тарілки акуратні шматочки гарячої шинкової ковбаси і паруючу картоплю, налив у пластмасові стопочки залишки коричневого рому, зняв фартух, поправив пілотку.

— Пане майор, якщо я зараз більш не потрібен, дозвольте мені взяти документи з підбитого радянського танка. — Усе це він сказав таким тоном, яким запитував: «Ви дозволите підлити вам соусу?»

Штейнгліц, з відомих тільки йому міркувань, не захотів показати, яке важливе для нього це прохання. Що ж, солдат хоче вчинити подвиг — це природно і навіть обов'язково для німецького солдата. І майор, не підводячи очей від тарілки, мовчки кивнув головою.

Йоганн зняв із стіни брезентову сумку, з якої стирчали довгі дерев'яні ручки гранат, каску і автомат армійського офіцера, надів усе це на себе й, козирнувши, вийшов з бліндажа.

19

Небо похмурніло, затяглося обрідними хмарками, та блекле світло його, як і раніше, чітко освітлювало кожен горбочок. Було тихо, сонно, сіро, понуро. Трава застигла в прохолодній росі.

Йоганн уважно оглянув болото. До танка найбезпечніше добиратися не по прямій, а зигзагами: від падини до падини, від купини до купини, від горбочка до горбочка. Прикинув і запам'ятав орієнтири, щоб не збочити з потрібного напрямку.

Він поповз, як тільки проминув окоп бойової охорони, і, здавалося, не до танка, а вбік од нього. Змушував себе часто відпочивати, повзти повільно, звиваючись, як плазун, вдавлюватися у землю, тертись обличчям об траву. Наказував собі боятися найменшого тріску гілочки, ледь чутного брязкоту заліза, кожного шереху, бездиханно завмирати, як не завмирає навіть найпослідущий боягуз, коли він просто божеволіє зо страху. Та саме розум наказував Йоганнові поводитись так, як поводиться людина, що нестямно боїться смерті. Йоганн теж боявся, але боявся не смерті: він боявся втратити життя, яке йому не належало. У нього було таке відчуття, нібито він піддає смертельній небезпеці не себе, а найдорожчу йому людину, життя якої незрівнянно значніше, важливіше, ніж його власне. Вони її довірили Йоганнові Вайсу, а він не виправдав цього високого довір'я. І він тремтів за цілість цієї людини і робив усе, щоб врятувати її, вберегти від величезної небезпеки, якій піддав її Йоганн Вайс.

Він повз дуже повільно, безсоромно боягузливо, Старанно, боязко вибираючи найменше прикриття. І, напевне, офіцерам набридло стежити за ним в стереотрубу, а Штейнгліц відчув навіть щось схоже на конфуз: який же боягуз його хвалений шофер! Та звичайно, їм набридло стежити в стереотрубу за Вайсом, який повз, наче сіра мокриця, за цим боягузом, що ганьбить мундир німецького солдата. І добре, якось легше, коли за тобою не стежать.

Йоганн глянув на світні стрілки годинника. Виявляється, він тільки трохи більше двох годин безупинно й повільно тягне себе по болоту, раз у раз зупиняється й знову повзе в тиші, у вогкості, в багнюці. І в цю мить пролунав постріл, перший постріл, і всім тілом відчув Йоганн, як ударилася об землю куля радянського снайпера. А потім почалося полювання на Вайса. Поки стріляв один снайпер, німці мовчали, та коли пролунали короткі кулеметні черги, на них, немовби знехотя, відповіли безприцільними довгими чергами, а потім рішуче стукнув міномет — один, другий.

Йоганн, уже збираючи останні сили, зигзагоподібними кидками чимраз ближче й ближче підбирався до танка, і чим коротшою ставала до нього відстань, тим довшими ставали черги радянського кулемета. Йоганн побачив, як біля самого його обличчя немовби пробігли ланцюжком польові миші — це черга лягла біля його голови. Він завмер, потім почав перекочуватися, потім знову повз: кидок вправо, кидок вліво, два кидки вліво, один вперед. Якщо й поранять, то хоч не в голову, не в серце. Тоді він все-таки доповзе і встигне зробити те, що він мусить зробити.

І ось Йоганн лежить прикритий танком.

Пахне металом. В кількох місцях зяють рвані пробоїни, і з них кисло й гостро відгонить пороховим гаром.

Передній люк відчинений, з нього звісилося нерухоме тіло. Йоганн прожогом перекинувся в люк, кулеметна черга безпечно вдарила по броні, начебто жбурнули жменю гальки, та не встиг він цього подумати, як біль обпік його: куля пробили ногу.

Йоганн не схотів гаяти часу він і потім встигне скинути чобота, перев'язати рану. Втягнув мертвого танкіста в люк, швидко оглянув його кишені. Пакета немає. Біля важеля скорчився ще один танкіст — мертвий, залитий кров'ю. Присвічуючи собі в темряві запальничкою, Йоганн оглянув і його кишені. Нічого, ніяких паперів. Може, в халяві? Йоганн нахилився, і раптом залізо сковзнуло по його голові й ударило по плечу.