Щит і меч

Папке неуважно слухав. Потім, нібито це його не дуже обходило, зумисне байдужно спитав:

— До речі, як там справи в Генріха Шварцкопфа? Йому вдалося зібрати всі батькові папери?

— Вас цікавлять папери, що належали особисто Шварцкопфові, чи взагалі всі? Всі, — повторив він підкреслено, — які можна було взяти в професора Гольдблата?

— Припустімо, так, — сказав Папке.

Вайс зітхнув, розвів руками:

— На жаль, тут виникли суто юридичні труднощі — так я чув од Генріха.

— І що ж він думає далі робити?

— Мені здається, Генріха зараз цікавить тільки зустріч з його дядечком Віллі Шварцкопфом. Всьому іншому він не надає аніякісінького значення.

— Шкода, — невдоволено похитав головою Папке. — Дуже! — Але одразу додав: — Прикро, однак ми не можемо активно вплинути на Генріха. Доводиться зважати на його дядька.

Вайс одказав якось невпевнено:

— Мені здається, що штурмбанфюрер спочатку хотів, щоб Генріх лишився тут.

— Навіщо?

Вайс усміхнувся.

— Я гадаю, щоб чимось бути тут корисним рейхові.

— Ну, для такої ролі Генріх зовсім не годиться, — сердито буркнув Папке. — Мені відомо, що для цієї мети підібрані люди, які більше відповідають такому ділу. — Мовив ображено: — Невже штурмбанфюрер не задоволений нашими кандидатурами?

— Цього я не можу знати, — сказав Вайс і спитав з лукавинкою в голосі: — А що, коли попросити Генріха спитати у Віллі Шварцкопфа, якої він думки про тих осіб, що ви добрали? — Пояснив квапливо: — Я це пропоную тому, що знаю, який вплив на Генріха має пан Функ. А Функ, ви знаєте, не дуже до вас прихильний, і, коли трапиться у вас якась неприємність, навряд чи це його засмутить.

— Я знаю, — понуро згодився Папке й, несподівано всміхнувшись, з довірливою одвертістю сказав: — Ти бачиш, хлопчику, ми ще не прийшли в рейх, не виконали свого обов'язку перед рейхом, а вже починаємо заважати один одному виконувати цей обов'язок. А чому? Кожному кортить відкусити більший шмат, хоч не в кожного для цього вистачає зубів. — Усмішка Папке стала ще довірливішою. — Правду кажучи, спочатку я не дуже добре ставився до тебе. Для цього були деякі підстави. Але зараз ти мене переконав, що мої побоювання були зайві.

— Мені дуже жаль, пане нахбарнфюрер.

— Чого?

— Що ви тільки зараз переконалися, яким безпідставнім були ваше недовір'я до мене.

— У цьому ти сам винен.

— Але, пане Папке, в чому ж моя провина?

— Ти довго вагався, перш ніж вирішив репатріюватися.

— Але, пане Папке, я не хотів втрачати заробітку в Рудольфа Шварцкопфа. Він завжди щедро платив.

— Так, ми перевірили твої рахунки Шварцкопфові. Ти непогано в нього заробляв. І ми зрозуміли, чому ти ставив свій від'їзд у залежність од від'їзду Шварцкопфів.

— Це правда — мені хотілося зібрати більше грошей. Навіщо ж на батьківщині мені бути злидарем?

Папке примружився:

. — Ми перевірили твою ощадну книжку. Всі свої гроші ти взяв із каси перед тим, як подав заяву про репатріацію. І правильно реалізував свої заощадження. Це мені теж відомо. Ти людина практична. Це добре. Я радий, що ми про діло поговорили. Однак цілком можливо, що в день від'їзду я захочу з тобою ще про дещо побалакати.

— До ваших послуг, пане нахбарнфюрер. — Вайс клацнув каблуками.

Папке поїхав у колясці мотоцикла, за кермом якого сидів пакувальник, людина із похмурим виразом обличчя і явно військовою виправкою.

Вайс стомлено опустився на ліжко й потер долонями обличчя, немовби стираючи з нього той вираз запобігливості, з яким він проводив нахбарнфюрера до воріт майстерні. Коли він розтулив долоні, його обличчя було вкрай стомлене, тужне, страшенно заклопотане.

Недбало одсунувши ногою стосик книжок, в тому числі «Майн кампф» і біблію, він сів за збитий із дощок столик. Ввімкнув електричну плитку, що стояла на ньому, хоч у комірчині було тепло. З майстерні почулися кроки. Вайс швидко підвівся й вийшов у майстерню. Там на нього вже чекав літній чоловік у чорному дощовику — власник велосипеда, нещодавно зданого в ремонт.

Вайс сказав, що машину можна буде одержати завтра.

Проте чоловік не збирався йти. Уважно розглядаючи Йоганна, він сказав:

— Я знав вашого батька. Він медик?

— Так, фельдшер.

— Де він зараз?

— Помер.

— Давно?

— У 1926 році.

— Де ж його поховали?

— Він помер від тифу. Адміністрація госпіталю з метою боротьби з епідемією спалювала трупи померлих.

— Але, сподіваюсь, ви хоч трошечки пам'ятаєте свого батька?

— Аякже, звісно.

— Я пам'ятаю його досить добре, — сказав чоловік роздумливо. — Він був завзятий курець. Забув тільки, що він курив — люльку чи сигари? — Попросив: — Нагадайте, будь ласка, що курив ваш батько?

Йоганн зам'явся, пригадуючи всі бачені ним фотографії фельдшера Макса Вайса, — на жодній з них він не був зображений ні з люлькою, ні з сигарою в роті.

Чоловік сказав суворо:

— Але я зараз згадав, він курив велику люльку. У вас дома висіла сімейна фотографія, де він знятий з цією люлькою.

— Ви помиляєтесь, мій батько був медик і завжди казав мені, що тютюн шкодить здоров'ю, — твердо одрубав Йоганн.

— Певне, ви маєте рацію, — згодився чоловік. — Даруйте. Отож до завтра.

Вайс провів його до дверей, замкнув майстерню і вийшов на вулицю. Стояли сутінки, мрячив дрібний, невидимий у темряві дощ. Вайс попрямував у бік порту, але, не доходячи до нього, звернув у провулок і спустився брудними східцями в підвал пивного залу «Марина».

Сівши за столик, він попросив у кельнера порцію чорного пива, картопляний салат, свинину з капустою.

Троє латишів — портових робітників, побачивши вільні місця, підсіли до Вайса. Вони були вже напідпитку, але замовили ще по порції горілки й по кухлю пива. Не звертаючи уваги на Вайса, вони продовжували суперечку, яка, видимо, їх дуже хвилювала.

Розмова точилася про пакт ненападу, укладений між Радянським Союзом і Німеччиною. Робітники говорили, що, хоч радянські війська стоять тепер на новому кордоні, слід було б створити латиське робітниче ополчення, щоб воно могло подати допомогу Червоній Армії, коли Гітлер обдурить Сталіна. Як про цілком припустиме, говорили вони, що Гітлер може напасти на Латвію, і хоча не всі ще латиші на боці Радянської влади, більшість боротиметься з німцями, тому що в буржуазній Латвії німці поводилися, як у своїй колонії. І вже тільки через це слід дати зброю народові, для якого німці — давні вороги-загарбники. Сухорлявий, низенький латиш у бобриковій куртці заперечував товаришам, наполягаючи на тому, що треба насамперед зробити перевірку навіть у партійних рядах, виявити тих, хто вагався в часи фашистського режиму Ульманіса, викинути їх з партії. Охопити перевіркою всіх, і робітників також, тільки тоді можна буде вирішити, хто заслуговує на довір'я.