Щоденник Мавки
Шрифт:
Довга квітаста хустина доволі тісно облягала тонкий стан циганки. До хустини були прив’язані маленькі дзвоники. І вони також танцювали, створюючи свою мелодику, мелодику жіночого танцю. А з-під дзвоників витікали струменями широчезні барвисті спідниці з воланами. Циганка вчепилася в них руками, і вони замиготіли в повітрі. Магдалена чула музику, навіть відчувала її, та звучала десь зовсім поруч, лунала з невіданих сфер, де, напевне, мешкають духи тих, хто давно відійшов у ліпший світ, але досі опікується нами. Музика вмовкла, циганка перестала танцювати. Посміхнулася Магдалені, підійшла до неї майже впритул. Брязкотіло монисто на шиї, дзеленчали дзвіночки. Навіть у ході циганки вчувалася музика.
– Яка ти вже доросла, дівчинко моя, – заговорила циганка. – Ти так схожа на мою маму. Красуня.
Старша Магдалена взяла меншу Магду за руки, крутнула її, наче в танці, задоволено розглядаючи.
– Красуня, просто красуня!
«Яка ще там красуня?» – думалося Магді. От бабуся і справді красуня. І мама, і прабабуся. А вона?
– І не смій навіть таке думати, – посварила Магдалена-старша Магдалену-молодшу.
Магда посміхнулася. Циганка читала її думки. То тільки у снах, очевидячки, можна читати чужі думки. Знічено стенула плечима.
– Дівчинко моя, серденько! Хочеш бути щасливою? То стань нею. Для цього, дорога моя, у тебе все є.
Що в неї є, Господи? Вона досі гадала, що справжнє щастя – це родина, дружня та любляча: він, вона, діти. А зараз і не знала, чим то все замінити. Що воно таке те щастя? Яке воно насправді? І чи взагалі воно буває?
– Ну, знаєш, люба. Так міркувати вже зовсім не годиться. Цей пихатий бовдур Роман уже точно не твоє щастя. Він – гидке баговиння, люба, але не щастя. У болоті тхне гидотно, у ньому багато жаб, комарів та п’явок. Чи не настав час моїй пташечці згадати, що вона теж має крила? Ти
Старша Магдалена закрутила Магду в танці, замиготіли вогники барвисті в очах. Прабабуся завела Магду в танець і говорила-говорила-говорила. Магда не опиралась, їй було добре. Як у дитинстві, коли задирала голову до неба й крутилася довкола себе, уявляючи, що то не руки в неї, а крила, аж поки і справді не відривалася від землі та летіла, нехай мить, нехай вниз, але яким солодким був той політ… Магда зараз летіла, слухаючи мелодику голосу своєї прабабусі.
– Ти маєш гарне ім’я, дитинко. Нарешті дочекалася, коли настав час. Кому-будь у нашій родині його не давали. Саме ім’я Магдалена має в собі силу. Дякую Гані, що дотримала слова і нарекла своє дитя моїм ім’ям. У мене прекрасна доня, чудова онука і найкраща правнука.
Бабуся міцно тримала Магдалену за руку.
– Пішли, моя хороша, пішли до сонця.
Вони вийшли на ту саму кручу, яка їй уже снилася. Стояли, вітер ніжно пестив волосся, цілував очі, лагідно торкався вуст, унизу шепотіла привітно вода.
– Цей дивосвіт, дитинко, належить тобі. Він чекає твого приходу. Бачиш, який він привітний?! І не замикайся ніколи на одній людині, тим паче на людині, яка не варта і волосинки з твоєї голови. Пригадуєш мою притчу про Чугайстра? Твій Чугайстер тебе скинув зі скелі, але ти, доню моя, не впала. Ти не можеш упасти, бо ти не просто Мавка. Ти крилата Мавка. Чугайстри, на лихо своє і на щастя наше, не знають, що бувають крилаті Мавки. Бо Чугайстри – діти землі.
– А Мавки, бабусю?
– Мавки? Діти вітру, діти волі, діти любові, діти життя вічного… знайди собі для польоту когось крилатого. Хоч наш світ густо заселений Чугайстрами, але крилаті таки трапляються. Лети, доню, і не бійся впасти. Пам’ятай, що ти вмієш, і якщо захочеш, то зможеш. Завжди…
Прабабусин голос почав танути, дзвіночки від її хустки вщухати, їх витісняли інші звуки – кукурікання півня, мукання корови. Лежала якусь мить, слухаючи, як віддаляються кроки циганки, вщухає музика, мороком покривається марево сонячної днини над кручею. Розплющила очі – через наглухо закриті штори до кімнати стукав ранок. Починався новий день. Здивовано всілася на ліжку. Як не дивно, та пам’ятала сон дуже добре – аж до запахів, мелодики голосу, брязкотіння циганського мониста. Солодко потягнулася, скочила з ліжка, підбігла до старого дзеркала. Мама казала, що то ще прадідусь прабабусі його подарував у ті часи, коли дзеркала були розкішшю. Зазирнула в нього та обімліла.
З дзеркала на неї дивилася не налякана сіра миша із зацькованим зболеним поглядом. Там була жінка, яку вона щойно бачила уві сні, – красива, впевнена, владна, тільки колір очей мала трохи інший та волосся не таке смолисто-чорне. Підморгнула своєму зображенню. Та жінка у дзеркалі їй подобалася набагато більше, аніж учорашня.
– Доню, прокинулася? – за дверима кімнати почувся мамин голос. – Йди, серденько, снідати.
Озирнулася на голос, а до кімнати вже заходила усміхнена та світла мама.
– Доброго ранку, матусю, – проспівала Магдалена. – Я вас так сильно люблю. Мені так добре вдома, мамо, так добре. Як колись у дитинстві, коли всі були живі – і тато, і бабуся з дідусем, і прабабуся. Ходімо сьогодні до них на цвинтар, свічки запалимо, пом’янемо. Адже любити можна не тільки живих, правда? Любити можна й тих, кого завжди пам’ятатимеш…
Сьогодні цілий день падав дощ. Та для мого міста то не дивина, ось якщо його довго немає, це починає насторожувати. Він падав невтомно, не дозволяючи сонцю й на мить визирнути, хоч би просто для того, щоб личко вмити в дощовій криниці. Небо затягнуло сірим. І світ ураз видався мені також сірим. Незатишно стало. І я у своїй теплій хаті ввімкнула світло, гарну музику і з горнятком теплого чаю залізла під ковдру – попустило. Я люблю дощ, але тоді, коли я з ним поруч на вулиці. Ходжу-броджу, перестрибую через калюжі. І навіть сіре небо не здається аж таким похмурим. Я просто знаю, що то призначення в нього таке – інколи плакати…
Та що я про сумне на ніч? Завела мову про дощ… Я ж хотіла про інше написати. Про щастя. Бо коли лежала умиротворено під ковдрою з горнятком лісового чаю, що завжди пахне літом, а в ногах муркала безтурботно моя кішка, подумалося: зараз я щаслива чи мені просто добре? І чи є межа між тим добре та щасливо? Думка снувала плетиво далі, і вже інше запитання влізало в голову. Що потрібніше – розум чи щастя? І от, до чого я домислилася. Слухай, серце, слухай і, застерігаю наперед, не кажи тільки – так не буває. Бо буває ще й не так…
Зустрілися якось Щастя та Розум. Завели суперечку – хто з них важливіший та значущіший.
– Звичайно, я, – каже Розум. – Бо коли маєш розум, то і на кусень хліба заробиш легко, і родину прогодуєш, і всякий тебе поважає та поради просить. А з щасливого що взяти? Ну, щасливий і тільки… Блиск в очах хіба що! Та через нього тебе часто божевільним вважають і обходять десятою дорогою.
– Ох-ох, що ви таке кажете, – закректало сердито Щастя. – Що вартий розум, коли немає поруч того, заради чого варто жити.
– А заради чого варто жити? – уже відверто насміхався Розум із Щастя.
– Та ви не знаєте наче? Усі хочуть бути щасливими. І найпоширеніше побажання на всі свята – побажання щастя.
– О, то ви сказонули! Се скоріше побажання везіння, багатства. Бо кожен по-своєму розуміє вашу присутність, – кепкував Розум. – Багатий щасливий тільки в ті моменти, коли заробить купу грошей. А потім стає знову нещасним, призвичаївшись до багатства. Бідний чується щасливим, коли надурнячок знайде загублений мідячок… Та то буває не часто. Хворий щасливий, коли стає здоровим, а потім, коли звикне, знову нарікає. Мати щаслива, коли бачить щасливими дітей, і нещасна, коли ті її забувають, а то часто трапляється. Бачите, шановний, лишень дурень щасливий завжди, бо в нього відсутній розум!
– О, ви, добродію, хочете сказати, що щастя тільки дурні мають і тільки дурні його шанують?
– Та, ні! Борони Боже. Я кажу, що без розуму щастя перетворюється на дурість…
Хтозна, скільки вони б отак сперечалися, якби їхню розмову не підслухав випадковий мандрівник.
– Доброго здоров’ячка, панове!
Щастя та Розум здивовано витріщилися на чоловіка. Як він сміє втручатися, це нечувано!
Та той, здається, не зважав.
– Я оце випадково підслухав вашу суперечку, шановні, і мушу сказати, що кожен з вас має слушність. Так можна й до безкінечності сперечатися, а ладу не буде. А чи не пробували ви розв’язати свою суперечку якось інакше?
– Як це? – зацікавлено перепитав Розум, хоча мав би покарати цього зухвальця.
– Не словесно, а в дії. Знайдіть якусь нещасну і нерозумну людину та спробуйте по черзі догодити їй. Кому це ліпше вдасться, той і виграв.
– А що, – сказав Розум. – Можна спробувати.
– Чому ж не спробувати? Можна! – І собі погодилося Щастя та похапцем додало: – Тільки той, тре’ знайти когось для цього діла підходящого, когось зовсім випадкового тобто.
Щастя скоса глянуло в бік Розуму, наче натякаючи на підступність останнього, оскільки той міг легко підсунути одного з власних мудрагеликів.
Розум насупився, правильно витлумачивши недобрі натяки Щастя. Чоловік зрозумів, що якщо не втрутиться, ті знову зачнуть суперечку.
– О, це простіше простого, шановне панство! Шукати довго і нудно нікого не треба. Я йду із одного села. Ондечки воно бовваніє, – і чоловік махнув рукою в бік розкиданих на пагорбі хаток, які здалеку нагадували поодинокі гриби. – Зайдете в село – і перша хата ваша. Перший-ліпший – найліпший! Кращого годі й бажати.
– Першого-ліпшого, кажеш? – перепитало Щастя.
– То перший найліпший, кажеш? – і собі озвався Розум.
Чоловік, підтакуючи, кивнув.
На тому й погодилися. І мандрівник заспішив далі своєю дорогою.
Щастя та Розум подибали до села. На самому його краю стояла сумна вбога хатинка, підперта кілком. Біля хати росла груша, рясно всіяна вже стиглими плодами. А під грушею лежав чоловік – у подертому одязі та в дірявому брилі. Відкривши широко рота, він дрімав.
– Доброго здоров’ячка, чоловіче! – обізвалися Щастя та Розум.
– Ага! – відповів той, навіть не підводячи голови. – Доброго!
– А що це ти робиш? – запитало Щастя.
– Обідаю, – відповів чоловік.
– Обідаєш? – здивовано перепитав Розум. – А де стіл з наїдками та напоями? Хіба можна лежачи з відкритим ротом обідати?
– Можна, – відповів чоловік. – Я настільки бідний, що в мене ані стола, ані наїдків нема, уже не кажучи про лаву чи стілець. Але, слава Богу, груші вродили рясно. Тож я ними й обідаю.
Розум продовжував допит. Любив він це діло.
– Але чому ти лежиш, хіба так можна наїстися?
– А як інакше? – чоловік від безглуздого запитання аж сів. – Я чекаю, коли грушка мені до рота впаде, а то, мушу сказати, досить виснажливо. Непроста робота.
– О! – здивувалося Щастя. Воно ще не зустрічало таких бовдурів. Різних бачило, але такого… – А ти не пробував груші з дерева руками зривати?
– Як це? – запитав чоловік. Хвильку ошелешено дивився на Щастя і враз розплився в посмішці: – О, ви такий розумний, пане! Дякую за науку, точно – руками.
Чоловік радісно вигукуючи: «Дякую, аж підскакую!» – зірвався на ноги та почав жадібно рвати груші й запихати їх до рота.
– Слухай, чоловіче, а що ти їси, коли груші не родять? – поцікавився Розум.
– Ну, вишні там, черешні, малину, ожину їм.
– А взимку? – не вгавав Розум.
– А взимку люди добрі не дають пропасти. Та й скільки тої зими, – відмахнувся сердито чоловік. Груші були такі смачні, а ті двоє його відволікали.
– Ну що, брате! – Щастя важко зітхнуло, звертаючись до Розуму. – Я багато зустрічало в житті телепнів, але такого вперше. Пішліть далі?
– Е, ні! – Розум, певно, щось придумав, бо очі в нього загорілися хитрим вогнем. – Чому це далі? Погляньте на цього чоловіка: безталанний нерозумний злидар. От дай йому щастя і що він робитиме? Далі сидітиме під грушею зі щасливою мармизою. У його житті нічого не зміниться. Точніше зміниться, його вважатимуть не тільки ледачим, а й божевільним. А от що з ним станеться, коли він отримає розум? Ось і з’ясуємо, хто з нас важливіший.
Щастя стенуло плечима, а Розум вів своєї:
– Чоловіче добрий, а чи є в тебе батьки, жінка?
– Нема нікого. Я – сирота, – відповів чоловік охоче, бо вже втамував голод.
– А хата ця чия? – кивнув у бік халупи Розум.
– Моя, – відповів чоловік.
– А оті бур’яни за хатою – також твої? Але чому ти… – Розум не встиг договорити, бо чоловік обірвав його:
– То зараз бур’яни, але колись було пшеничне поле… Знаєш, скільки в мене землі? Багато, дуже багато… Та я безталанний, і всі про це знають. Тільки ви не тутешні, от уже причепилися. Ху, наївся. Теперечки можна й поспати, – і чоловік знову розлігся під грушею, заплющив очі і за деякий час голосно захропів.
– Овва, – тільки й вимовило Щастя.
– Ну що, Щастя? Хочете подивитися, що може Розум?
Щастя збентежено махнуло рукою. Розум зі Щастям домовилися, що рівно за п’ять років вони зустрінуться на цьому самому місці та з’ясують, чия взяла. І Щастя подибало далі. А Розум поселився в голові безталанного чоловіка.
То тільки в казках час швидко біжить, а в житті він повільно тягнеться. Та хоч би там як, спливло п’ять років, і Щастя вирушило в дорогу. Ще здалеку воно запримітило на місці старої халупки добротну високу кам’яницю, обнесену міцним парканом. На подвір’ї – купа птаства, коні в стайні іржуть, свині кувікають, вівці мекають. Довкола чистота та порядок. Подвір’ям порядкує чоловік, а його і не впізнати – багато вбраний, у шкіряних чоботах.
З хати вигулькнула молодиця:
– Семене, ходи полуднувати, серденько, – заспівала вона мелодійним голосочком. А гарна молодиця, як намальована. – Усієї роботи не переробиш!
– Ходи злий мені на руки водиці.
Щастя замилувалося тою картиною. Не могло повірити, що се той самий чоловік. Подружжя пішло до хати. А Щастя всілося на лаві та й зажурилося. Програло воно, виходить, спір Розуму. І тільки-но воно подумало про Розум, як той тут як тут опинився поруч.
– Доброго здоров’ячка, Щастя!
– І вам, брате, того ж бажаю. Бачу-бачу, як ви тут господарюєте. Ви виграли. Виходить, розум важливіший від щастя, – і Щастя сумно зітхнуло.
Та Розум не поспішав радіти. Навпаки, був похмурий та насуплений.
– Ні, брате, не так усе просто. Дістав чоловік розум, і все наче гаразд: і добробут у хаті, і багатий урожай у полі, і хліб у коморі… Розумом своїм всього добився, навіть оженився на найкращій дівчині з села. Не найбагатшій, а добрій, працьовитій. Але… Що з того?
– Як це що? – здивувалося Щастя. – Ви виграли.
– Та мій Семен, навіть коли був безталанним злидарем, таким нещасним не почувався, як зараз, – бідкався Розум. – І що я вже не вигадував – усе дарма! Нема в чоловіка радості та втіхи від отриманого. Нема…
Глянуло Щастя уважніше на Розум, тоді перевело погляд на чоловіка з жінкою, які мовчки вийшли з хати, сіли на призьбі й сумно пригорнулися одне до одного, молодиця гірко заплакала…
– Тепер ваша черга. Маєте усе виправити, – сказав Розум.
Через кілька років йшов тим селом мандрівник та й зупинився біля знайомої груші. Але не впізнав ані хати, ані господарки… Подвір’ям бігало двійко замурзаних та щасливих хлопчаків, весело гавкав собака, граючись з ними, а неподалік на призьбі сиділа молодичка, тримаючи на руках немовля та щось до нього ніжно промовляючи. З хати вийшов чоловік. Окинув радісним оком ту гарну картину. Сів поруч дружини, приголубив ніжно, посміхнувся маляті. Семен вважав себе найщасливішим у світі.
– Гм, – хитро посміхнувся в довгий вус мандрівник: – Певно, спір унічию завершився. Що варте щастя без розуму і чи потрібен той розум, коли не маєш щастя?
Ось така казка. Хитра й мудра водночас. Про Щастя і про Розум.
А тепер спи, мій хороший, і хай тобі насниться Щастя! Та, зрештою, і Розум також не завадить.
8. Антоніна
Коли любиш неправду, ненавидиш свою душу.
Чи легко отримати те, чого жадаєш усім серцем, душею, розумом, тілом? Ніколи нічого задарма не дається, і якщо якийсь дурень почне переконувати в протилежному – плюньте йому в пику… Антоніна Володимирівна це знала напевне. «Задарма і тато з мамою не сплять» – ця бородата приказка її першого чоловіка часто вигулькувала в голові, бо завжди ілюструвала дійсність.
Антоніна стояла біля вікна, вдивляючись у набурмосений кавальчик сірого неба. Осінь, пізня, непривітна, жорстока… Тут довкола так усе забудували, що з вікна її офісного кабінету тільки й видно, що кусень неба, а він часто-густо такий, як її настрій. Сьогодні настрій препаскудний. Здається, чого тобі хотіти, жінко, отримала майже все, чого бажала. Так! Тому жадай далі, йди до мети, залазь на свою нову Джомолунгму – уперед! Та неспокій дедалі частіше гнітив і псував їй настрій. Бо справа була в отому «майже все» і ще в ціні, яку довелося сплатити. Часто-густо заливала то все алкоголем, тоді трохи попускало… Хай не надовго, але попускало. А зараз… Пити не можна, хіба що вино, і то не багато. Та хіба то знеболить, це ж лишень для «полякати» свого дикого звіра всередині, а щоб по-справжньому… Закрутило в грудях, навіть запекло…