Щоденник Мавки

Тоді її посеред ночі розбудив телефон. З того часу Орися не любить телефонів, вона їх просто ненавидить. Навіть не телефони, оті пластикові одоробала, а їх голосіння, скімлення… Крижаний голос повідомив сухо, тактовно, чемно, що її чоловік перебував у літаку, що вибухнув десь між небом та землею.

І тоді всередині щось розірвалося. Хтось жорстоко, без анестезії висмикнув з неї душу. І ось вона лежить розтоптана, розбита, розчленована. Так. Розчленована… Бо як по-іншому можна добратися до душі? Болить кожна клітинка тіла.

Мама схиляється над нею, щось говорить, напевне тепле і ніжне. Орися не чує, бо той біль раптом затуляє вуха, закриває очі. Коли нарешті вона переборює себе і вертає до дійсності, то опиняється вже на цвинтарі. Серед хрестів, свіжих земляних хатинок-прихистків для тіла.

Провалля в пам’яті, чорторий у свідомості. Пустеля. Лише живий спрут у голові пульсує нестерпно телефонним дзвіночком. Та смоляне озеро снів, крізь яке вона йде і не в змозі виборсатися, не в змозі пройти. Стоїть посеред свого сну і не може підняти ні ногу, ні руку.

Домовина брунатного кольору поволі рухається в землю. У ній немає її Остапка. І вона це знає. Він залишився десь там, між землею та небом, у спаленому літаку. А в дерев’яному ящику лише жменя землі, на яку впав сірий дощ із праху та уламків літака.

– Що тобі привезти з Середземномор’я, кохана?

Ніжно і трепетно тілом пробігає жага. За вікном квітнева ніч мліє запізнілим зимовим снігом, який на ранок розтане. Бо ж весна! У душі й тілі весніють бажання і пристрасть. Слова і сплетені докупи тіла, вином жаги переливається через вінця чаші бажань. Він цілує її волосся, очі, руки… Вона шепоче йому ніжно на вушко:

– Привези мені себе, коханий!

Уперше не стримав слова.

Мама ходить за нею назирці. Вона боїться, що Орися щось зробить собі. Була така думка, але… Чи зустріне вона тоді свого Остапка, якщо так вчинить? Не можна, не можна, не можна… Бо то дорога в інший бік. Уже три тижні минуло, а біль не зникає. Біль той – то вона сама. Лише на цвинтарі їй дають спокій. Мама відпускає її на цвинтар одну. Думає, що до Остапка вона йде. Але ж Орися знає – її Остапка там нема, у тій землі. Нема. Орися йде туди за собою і зі своїм болем. Там ніхто не влазить у думки, у душу, у горе, у тугу…

Минає місяць.

Слава Богу, що на роботі Орися має справу з паперами, а не з людьми. Вони не перешіптуються в тебе за спиною, не зітхають, не охають, не говорять банальностей, а мовчать, заполонені цифрами та датами.

Орисі не хочеться нікого бачити. Ні колежанок, які спершу робили несміливі спроби вивести її із заціпеніння, ні родичів. Усе байдуже.

– Не лізьте мені в душу. Там – вигоріла земля. І я є тою землею.

Сни. Навіть день не такий прикрий, як ніч. Дурна темна затуркана ніч. Черниця без келії чи пустельник без віри?

Як вона колись любила ночі. Літні завжди пахли грозами, голубим небом Остапових очей! Весняні світились першими квітами, які він кожного ранку приносив своїй коханій. Після солодкої ночі, яка вже пахне тими квітами, розплющуєш очі, а зі столика дивляться оченятами ніжними підсніжники, проліски, мати-й-мачуха, конвалія… О, така пахуча конвалія, улюблений квіт її Остапка!

Зима завжди здавалася доброю ніжною бабунею, бо її ночі були казково-лілейними і пахли то липовим чаєм, то ожиновим варенням…

Осінні ночі маяли закосиченою барвою вітру-менестреля і вальсом з листків, у якому вони закохано кружляли і згоряли в танці кохання разом з тим листям. А ще – терпкістю хризантем.

Отакі-то були ночі. Були колись, раніше. В іншому житті, з іншою Орисею. Яка вміла відчувати, слухати, жити. А зараз чує і відчуває лишень біль через намітку відчаю. І не живе. Так, животіє…

Сьогодні ночі не пахнуть. І сни їй болять. Вона блукає в них. Смоляною річкою, по коліна в отій чорній тягомотині. Вона бреде навмання, точніше робить відчайдушні спроби рухатись, шукає когось чи щось. Що вона там робить? І сни, і не сни. Їжа, яка не має смаку, кава, яка википає щоразу, а вона тупо дивиться, як та тікає цівочками геть від спеки турки, безликі години, що складаються в дні… Чи то важить хоч щось без нього – отаке життя? Чи нежиття?

Минає місяць і ще тиждень. Мама каже: «Весна. Нарешті буйна весна. Такий прекрасний травень!» Весна? Справді? Хай. Тоді був квітень. А тепер? Якщо всі кажуть – мабуть, таки весна. Остап їй і не сниться, не приходить у сни. Навіть цього вона не має. Орися вечорами розпачливо зазирає в сімейний альбом, дивиться на щасливі обличчя молодят. Чи хтось впізнав би сьогодні в оцій згорьованій жінці на канапі красиву наречену зі світлини, поряд з усміхненим юнаком. Щасливі обличчя, щасливі фото, щасливі вікна у світ. Орися отак і засинає, притуливши до серця фотоальбом. Але й після цього Остап їй не сниться. Лише смоляна річка, темна річка, яка міцно тримає її.

Сьогодні знову пішла на цвинтар. То вже звичай такий. По роботі – не додому, а на цвинтар. Щоденний ритуал. Постояти між хрестами на тому острові закопаних надій, сподівань, журби. Притулитись до хреста.

Заплющила очі. Лагідне травневе сонце ніжно пестить змарніле юне личко, навколо квітує весна, буяє життя. Навіть тут, на цьому острові похованих мрій, сподівань, кохання. Рівно один місяць і вісім днів без Остапка та без життя. Наперекір здоровому глузду вона досі дихає.

Життя поспішає вперед, вперед, вперед, тому що після довгої затяжної зими завжди приходить весна. То мама так каже.

Але Орися того всього не розуміє. Вона слухає лише свій біль, який котить її тілом, який стискає руки до болю на дерев’яному хресті. І ось вона знову робить відчайдушні спроби рухатись тою чорною річкою, по коліна в смолі, але ледве перебирає ногами.

– Пані, пані! Прокиньтеся, пані. Вечір, пані, сонце вже майже сіло.