Щоденник Мавки

Олексій докурив люльку, акуратно витрусив її. Сів навпроти Магдалени:

– До речі, Мавко, я таки сотворив для тебе тільки твого Мамая. І завтра ми на нього подивимося. Він дуже весняний, такий, як ти. Мавка – то завжди весна, Магдалено, – уперше за весь час, що вона тут, назвав її на ім’я. – І тобі дуже пасує твоє ім’я. Воно розкішне.

Олексій дивився на неї своїми неймовірно блакитними та теплими очима, і вона очманіло розуміла, що зараз сидить перед удавом і він уже може робити з нею все, що заманеться. Зусиллям волі відвела погляд. Це її очі зазвичай зводили з розуму чоловіків, а тут таке. Дивилася вбік – на вікно, у темне небо. Трохи попустило.

– Пасує, кажеш? – трохи іронічно запитала. – А яке з них?

– Обидва, – він навіть не задумався. – Ти дуже красива, Мавко, та чомусь дуже нещасна. І ти про це знаєш, правда?

Вона сполохано опустила очі. Нещасна? Вона?

– А ти щасливий, Мамаю?

– Так. Навпроти мене сидить найвродливіша у світі жінка, яку заледве не спекло моє сонце, а я її відпоюю козячим молоком та годую з ложечки. Так, я щасливий чоловік.

Він підводиться з крісла. Гладить її по голові, мов маленьку. Кінчиками пальців, що пахнуть тютюном, торкається її сухих губ.

– Красива.

Він ніжно цілує її в очі, в уста. Як маленьку дитину, не як жінку.

Магдалена не опирається і не ворушиться. Вона заніміла, вона хоче бути щасливою, ох, як вона хоче бути щасливою.

Він знаходить серед сплутаного волосся Мавчине вушко і ніжно шепоче:

– Щастя!

– А хіба можна всім дістати його?

– Можна всім!

– А де ж його дістати?

– Всюди!

– Коли?

– Завжди.

– Чому ж не всі мають?

– Тому що не хочуть.

Він розгинається, сумно посміхається. Магдалена розуміє, що він зараз піде геть, побажає їй солодких снів та піде. І якщо він зараз піде, то… Вона не стримується, хапає Олексія за руку:

– Не йди. Я хочу бути щаслива, хай тільки одну ніч. Дуже хочу. Будь ласка, не йди.

Олексій вертається до столу і пальцями гасить полум’я свічки… У темну хату крізь вікна зазирають цікаві зорі і серпик місяця-молодика.

Його уста знайшли її уста. Він пахнув степом, травами та волею. Вона спочатку несміло, мов квітка навесні, що так боїться приморозків та ще доволі кволого тепла, розтулює уста… Потім його руки заблукали в її волоссі, загойдалися вікна, заспівали музики, перевернувся догори дриґом світ…

Щоденник Мавки

Ця історія з Мавчиного щоденника дуже коротка, серденько. Ти вже напевне втямив, що Мавки люблять довгі історії, а ця куца, наче хвіст сонячного зайчика в листопадовий день. Мить… сяйнув, упав у око та, заметушившись, побіг далі. Бентежити.

Мені щодня кажуть чи словами, чи вчинками, що щастя НЕ ІСНУЄ. Є тільки добрий спогад про приємні миті, і лишень згодом ти їх називатимеш щастям, тоді, коли втратиш… На жаль, таке частенько трапляється.

Чи була я щасливою без тебе? Так, була, коли вважала, що кохаю. Я й справді кохала, кохала вигаданого когось, але хіба то по-справжньому? І мені не потрібно було тоді віри в те, що мене теж навзаєм й по-справжньому кохають. Мого кохання було достатньо. Воно вкривало нас сонцем – ніжно й трепетно. Моє кохання було живою водою, але виявилося, щоб зцілити чужу розтерзану душу, тої води замало. Пригадуєш, як у казці, мертва вода зцілює рани, жива вертає до життя. А мертвої в мене не було, та її мала інша.

І отою водою, мертвою, і мене, і його напоїли.

Його рани вона зцілила.

А мої?

Що буде, якщо мертву воду вип’є здорова людина?

Не питай… Я б мала померти, та досі жива.

ЖИВА!!! Я дуже дорого тоді заплатила за своє життя… Щастям! Кохання, мов череп’яний дзбан, розбилося від смерті на друзки.

Можна було пробувати клеїти, та він все одно залишиться дірявим.

Дірявий дзбан може мати форму лишень дірявого дзбана. Та хіба в нього набереш води? Вся витече… І моє кохання з цього дзбана утекло назавжди… І щастя моє закінчилося…

Чи тепер я щаслива, запитаєш?

Теперішній час!

Зараз я ніяка. Просто живу, працюю, люблю світ, люблю своїх донечок, ціную роботу, маю гарних друзів, турбуюся про них. І картаю себе інколи, що мені, виявляється, тільки цього для щастя замало… Бо для нього в мене бракує когось, того, кого можна було укрити сонцем.

Чи хочу бути щасливою? Дуже. У мене є сонце, яке нас і вкриє, і зігріє, і вилікує, і врятує, і прийме…

Щастя. Мить чи вічність? Багато чи мало? Лишень п’ять букв у ньому чи мільярди зірок? Мавка знає більше від нас. Щастя в долонях і в глині. Так, у глині і в долонях.

Історія дев’ята. Щастя

Довго творив Бог людину. Творіння це мало бути особливим. Справжнім, піддатливим, як глина, і живим, як Божий Дух. Хтозна, скільки часу минуло, скільки віків-тисячоліть прошуміло-прогуділо-пропливло, та врешті сталося диво – і витвір, ЛЮДИНА, був готовий…

Бог милувався своїм творінням. Бо не тільки зовні Людина була досконалою: очі її світилися глибоким розумом та мудрістю. Бог зачав вчити чоловіка того, що сам знав, і того, що вмів. Людина була добрим учнем, і Бог тішився, що таким удатним та здібним виявилося його творіння. І як кожен добрий батько, захотів Бог якось віддячити Людині за те, що учень, на якого покладалися такі сподівання, не розчарував його…

– Сину мій, – звернувся до Людини Бог, – а що би ти хотів отримати від мене в подарунок? Хочеш, я зірку наречу твоїм йменням чи навіть цілу галактику?

Замислилася Людина. Та не дуже довго думала, бо вона вже давно марила тільки одним: і у снах, і наяву, тим, що, як їй здавалося тоді, важливіше від вічності, від часу, від епох, від величі Божого задуму. Підвела свої блакитні очі на Бога і щиро мовила:

– Подаруй мені, Батьку, щастя!

Бог сумно та трохи розчаровано посміхнувся. Не такого він чекав від свого сина та учня.

Він узяв своє творіння за руку та відвів у власну майстерню. Там було чисто та порожньо. Чисті лави, прибраний стіл. Лишень на одній із полиць лежало щось липке, мокре та брудне. Бог узяв його і переклав до рук Людини.

– Я обіцяв виконати будь-яке твоє бажання. Ти захотів сам. Бери і твори. Яке сотвориш – таке й матимеш.

То була глина…

9. Доля

Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо…

Григорій Сковорода

Вона посміхалася уві сні. Олексій не знав кому, янголам чи навіть самому Богу? Він погладив її по голові. М’які чорні кучерики сміливого янгола. Маленька сильна дівчинка із сумними очима, у яких, здається, вміщається вся зажура світу і така велика та ніжна душа…

Що він накоїв? Чому дозволив собі цю розкіш? Розкіш покохати жінку. Наперед знав, що мучитиметься, бо він там, у великих світах, не зможе жити, хай навіть поруч з нею. А вона? Він не посміє навіть просити її залишитися тут.

Але у Творця своя правда. Він, напевне, зараз, якщо йому є діло то тебе, саркастично посміхається в довгу бороду і думає: «Ох, козаче! Не нарікай! Чи не ти повторював, наче мантру, істину: усяке серце має свою любов. От маєш!»

Його любов зараз спала та лагідно посміхалася янголам…

Вийшов на вулицю. Сутінки от-от переростуть у світанок, а світанок стане ранком. Пішов на кручу зустрічати сонце, заодно провітрити голову.

З Дніпра дмухав вітер, трохи зарізкий, але теплий. Підставив обличчя його крилам. Досі в голові гуділи джмелі, тілом блукала приємна втома і блудив запах жінки, справжньої, його. Жінки, яка квітково духмяніла, яка обіймала так, як має обіймати жінка, яка цілувала так, що ледве не втрачав притомність… Торкався до неї так трепетно, мов до святої води, легко і ніжно входив у її хвилі, вода піддавалася, огортала його собою, крила її рук ніжно відкривалися назустріч. Вода заливала його, і він сонячним променем падав у її лоно та розчинявся…

Ще ніколи з жодною жінкою, навіть з найпершою, йому так добре не було. Коли ти і вона – одне, на вдиху та видиху, коли без слів – пісня, коли без нот – музика. Він підняв очі до неба. На сході зажевріло блідо-рожевим, наче хтось аквареллю пройшовся в тому місці, де небо цілується з водою. Художник додав барв, і рожева акварель перетворилася на червону заграву. Сходило сонце, спочатку несміло, поволі, мов маля, що вчиться спинатися на ноги. От воно своїм першим промінчиком зачепилося за спинку небесної колиски, другим, третім, четвертим. Маля посміхається, уже півкроку є, ще трішки… і… Небесний оркестр вибухає силою світла, вмикається сонячна доріжка з золота та смарагдів на плесі широкої ріки й тягнеться від того місця, де зійшло сонце, аж ген до протилежного берега. Уже двадцять років Олексій бачить це, і щоразу серце завмирає від краси Божого промислу:

– Батьку Небесний! Чого лиш ми не вміємо! І в глибини океанічні на батискафах пірнаємо, і про космічні подорожі до інших галактик уже навіть не мріємо, бо це от-от стане реальністю, і швидкість звуку долаємо, але при цьому бракує нам чогось справжнього. Хіба можна пізнати світ, не пізнавши себе?

Заплющив очі, вдихнув на повні груди.

І вже знав, що та жінка, що зараз спить у його ліжку, що впала йому на голову нізвідки, – таки його. То Бог сотворив її з його ребра, вдихнув у неї життя, просто, зовсім випадково, вона дісталась чужинцю… Так, Творці бувають дуже зайнятими і справ у них багатенько, і напевне є помічники, не все відмінники. Хтось переплутав адресу, час, і його жінку незаслужено отримав зайшлий… А вона була створена та призначена для нього, як і він – лишень для неї. Уста, мов калина взимку, – солодко-гіркі та дуже смачні. Він не любив меду надто багато і тішився з того, що його ніжна Мавка не медова дівчинка. Очі Мавки заповнені по вінця смутком. Той смуток такий безмежний, навіть коли вона посміхається, жартує, веселиться, смуток завжди тремтить у кутиках очей…

«Жінка з мого ребра», – прошепотів до себе. З очима на півсвіту і з бджолами, та ні – скоріше, джмелями в голові. Хто зробив її такою, хто той смуток так упечатав у душу, що він відбився і в очах? Крига скувала її серце, Олексій то відчував. Та дарма, серце можна відігріти, його треба відігріти, бо ця жінка тепер його і він за неї відповідає.

«Олексію, – питав себе, – ти був щасливим? До того, як пізнав її… Чи не був?» Переконав себе, що так – сам-один, і нікого не треба, бо є небо, є Творець, який живе зовсім поруч. Так, поруч. Отам, у яблуньці-дичці, котра виросла посеред стежки так несподівано. Після довгої-довгої зими пішов до батька Дніпра старою стежкою, що, на диво, не зникла. І раптом таке зелене диво поруч… Живісіньке, струнке, і бруньки тягнуться до сонця. Не вірилося якось: хіба таке буває, у яблуньки в березні бруньки? Не став чіпати дичку. Стежку можна поряд прокласти, головне – напрямок… Відтоді він часто навідував яблуньку… Знав, у ній живе Творець. Приходив і з ним говорив. Точніше Творець слухав, а Олексій говорив.