Щоденник Миколки Синицина

— Ви навіщо ж полізли сюди?

— Ми ненавмисне, — кажу я.

— Сюди полетіла наша бджола, а ми за нею, — відповів Сергійко.

— Ваша бджола? — здивувався дідусь. — Не може бути. Це, напевно, моя бджола.

— А хіба у вас є бджоли? — запитав я.

— Звичайно. Он у мене скільки бджіл.

Тут тільки ми збагнули, що маленькі будиночки, котрі стояли під деревами, були просто вулики. Бджоли весь час гули навколо. В повітрі стояв безупинний гул.

— Для чого ж вам потрібно було за бджолою бігати? — запитав дідусь.

Ми сказали, що хотіли простежити за бджолою і знайти дупло з дикими бджолами.

— Ви, напевно, хотіли відшукати дикий мед? — сказав дідусь.

— Ні, ми хотіли знайти бджолину сім'ю. Нам потрібні бджоли.

— Навіщо ж вам бджоли?

Ми стали пояснювати, що вирішили всією ланкою зробити вулик і розводити бджіл. Павлик побачив, що дідусь перестав сердитись і мирно розмовляє з нами. Він підбіг до хвіртки і став зазирати в неї, а тоді зовсім осмілів і підійшов до нас. Ми розповіли, як зробили пастку для бджіл і повісили в лісі. Дідусь уважно вислухав нас і сказав:

— Це ви добре діло затіяли. Бджільництво — корисне заняття. Тільки зловити диких бджіл дуже важко. Та тут поблизу їх і нема. Хіба з пасіки у кого втече рій та потрапить у вашу пастку.

— Що ж нам робити? — запитали ми жалібно.

Дідусь, очевидно, зглянувся над нами.

— Що ж, — сказав він, — я вам дам на розплід бджіл, якщо ви так полюбили це діло. Пасічники повинні виручати один одного.

Серце від радості застрибало у мене в грудях. Я думав, що дідусь відразу ж дасть нам бджіл, але він сказав:

— Приходьте наприкінці дня. У мене тут з одного вулика повинен рій вийти. Ось я й віддам цей рій вам. Тільки принесіть із собою яку-небудь скриньку чи коробку, щоб посадити бджіл.

— Можна нам принести пастку? — запитав я.

— Можна. Та не приходьте занадто швидко. Години через три-чотири приходьте, коли почне спадати спека.

Ми побігли до лісу, зняли пастку з дерева і тепер чекаємо, коли можна буде йти до дідуся. Робити мені нічого, і я. вирішив написати про все докладно, як слід.

Усе-таки, коли пишеш, час минає непомітніше. Ми ще почекаємо трохи, а тоді підемо назад до дідуся. Можливо, рій уже вилетів. А зараз іще писати більше ні про що.

Того ж дня ввечері

Нарешті у нас є бджоли! От який славний виявився дідусь! Я думав, що всі пасічники бувають злі, бо їх часто кусають бджоли, але цей пасічник виявився цілком хороший і дуже славний. Він не тільки обіцяв нам дати бджіл, а й виконав свою обіцянку.

Коли ми прийшли на пасіку, рій уже сидів у круглій дерев'яній коробці, схожій на сито. Зверху коробка була зав'язана марлею, крізь яку було видно бджіл. Леле, скільки там було бджіл! Прямо якась жива каша з бджіл.

Дідусь зняв марлю і висипав бджіл у нашу пастку, неначе крупи. Ми швидше закрили пастку і вже хотіли бігти додому, але дідусь затримав нас і розповів, як поводитися з бджолами.

Він сказав, щоб ми висипали бджіл у вулик прямо на рамки з вощиною і поставили попервах у вулик годівницю з цукровим сиропом, поки бджоли не запасли для себе меду. Для того щоб зробити годівницю, треба зварити з цукру сироп, налити його в скляну банку й зав'язати шийку шматиною. Потім банку перевернути догори дном і поставити у вулик на рамки. Сироп просочуватиметься з банки, а бджоли потроху смоктатимуть його через шматину.

Крім того, дідусь порадив нам зробити з марлі сітки, щоб надягати на голову, коли ми будемо відкривати вулик, і ще наказав нам зробити димар, щоб підкурювати бджіл димом. Бджоли бояться диму. Вони ховаються від нього у вулик і не розлітаються. Дідусь показав нам свій димар. Це така кругла бляшанка з носиком, а збоку гармошка. В бляшанку кладуть гниляки і розпалюють. Якщо натиснути на гармошку, з носика йде дим.

— Бджільництво — дуже цікаве заняття, — сказав дідусь. — Хто почне займатися бджільництвом, той уже на все життя полюбить бджіл і ніколи не кине цього діла.

— Чому? — здивувалися ми.

— Та так уже, без бджіл йому буде сумно.

Нарешті дідусь відпустив нас, і ми рушили назад. Додому ми повернулися пізно, коли вже почало смеркати. Сергійко поніс пастку з бджолами до себе додому. Ми з Павликом забігли на хвилинку додому, щоб сказати, що вже повернулись, і теж побігли до Сергійка.

Сергійкова мама стала розпитувати нас, як ми жили на дачі. Ми боялися, коли б вона не запитала про тітку Полю, бо не знали, зізнаватися нам, що ми жили в курені, чи краще не зізнаватися. Сергійко навмисне завів розповідати про дідуся-пасічника. Мама слухала, слухала, а тоді запитує:

— А як там тітка Поля поживає?

Ми побачили, що попались, і не знали, що казати, аж тут хтось постукав у двері. Це прийшла Павликова мама і сказала, щоб він ішов вечеряти. Ми полегшено зітхнули, стали показувати їй бджіл і розповідати про дідуся-пасічника. Тут Сергійкова мама знову спитала:

— Що ж ти нічого не розповів про тітку Полю?

Ми знову розгубилися, але тут знову хтось постукав у двері. Це прийшла по мене моя мама. Ми зраділи. Заходилися показувати їй бджіл і розповідати про дідуся.

Моя мама теж стала питати, як ми жили на дачі. Я кажу:

— Добре жили. Нічого собі.

— Не набридли там тітці Полі?

— Ні, здається, не набридли, — кажу я, а сам не знаю, правду я кажу чи ні.

— А до нас тітка Поля не збирається? — запитала Сергійкова мама.

— Ні, — каже Сергійко, — здається, не збирається.

— Нічого не казала про це?

— Ні, не казала.

Це він, звичайно, правду сказав, бо що могла казати тітка Поля, коли ми її не бачили! Не знаю, до чого дійшла б ця розмова, але тут знову хтось постукав. Ми полегшено зітхнули. Двері відчинились, і до кімнат зайшла сама тітка Поля. Ми роззявили від подиву роти, та так і лишилися з роззявленими ротами.

— Здрастуйте! — сказала тітка Поля.

— Здрастуйте! — відповіла Сергійкова мама. — Яким вітром до нас?

— Та ось із колгоспу йшла до міста машина, і я приїхала, — сказала тітка Поля.

Тут почалося найцікавіше. Тітка Поля простягла Сергійкові руку:

— Здрастуй, Сергієчку!

Сергійко почервонів, як варений рак.

— Здрастуйте, тітонько Полю!

— Стривайте, як це — здрастуйте? — каже Сергійкова мама. — Хіба ви сьогодні не бачились?