Щоденник моєї секретарки

Але у мене тоді часу не було — хіба молоді можуть чекати? А у діда того часу — навалом. Що ж іще робити на пенсії? Сиди собі й чекай, скільки хочеш.

Згодом виявилося, що старість готує людині сюрприз — даруючи досить часу, щоб чекати, вона одночасно робить так, що з кожним роком залишається все менше шансів дочекатися. Вперше я гостро відчув це на дідовому похороні. А потім, навідавшись випадково у Дубосари, побачив, що й після його смерті гілки на деревах ростуть саме у тому найкращому, визначеному досвідченою рукою напрямку.

Кляте життя! Я не маю часу чекати на те, щоб виросла прищеплена гілка. І навіть для того, щоб відрізати криву і безперспективну — наприклад, тих-таки гуманоїдів. Бо ж вони дають хоч і червивий, а все ж урожай. Тут і зараз. А про врожай регулярно питають нагорі, бо й у них постійно запитують ті, що сидять вище.

Проте, може Сапула має рацію? Може, взяти садову пилу і відрізати цю червиву гілку? Гілку, яка глушить всі інші, що ростуть поруч, а при можливості намагається вчепитися своїми міцними пазурами мені у горло. Якщо думати про майбутнє — таке рішення є найкращим. Щоправда зараз воно принесе багато клопоту. Адже що-що, а захищатися і виживати гуманоїди вміють. Тому й пилку треба вибрати найгострішу. І кращої кандидатури за Павлюк-пашу для виконання цієї функції у мене просто нема.

На довиборах до Верховної Ради за 151 округом Полтавської області переміг висуванець Партії регіонів Олексій Лелюк.

Українська Правда

У кулуарах Верховної Ради виставили на огляд пам'ятник «Невідомому бандиту України».

Інтерфакс-Україна

Керівництво телеканалу «1 + 1» категорично відмовило Ліні Ющенко, старшій дочці Віктора Ющенка, брати участь у ігровому шоу «Форт Буаяр».

Сайт Ющенка

Синод Греко-Католицької церкви звертається з проханням до всіх громадян сприяти тому, щоб вибори президента України пройшли з дотриманням усіх норм демократії.

Українська Правда

Я набрав Пашу на мобільний, але він був «під куполом» — тобто у залі засідань Верховної Ради. Трубку взяв Олесь, і ми обговорили політичну ситуацію в країні, шанси демократичних сил на виборах, а також останні новини у царині культури — речі, повністю протилежні тим, якими займався мій партнер, а Олесів шеф — депутат Павлюк-паша, та ще й до того ж зовсім далекі від мого бізнесу.

Проте між іншим я довідався, що шановний пан депутат по обіді планує працювати у своєму банківському кабінеті, тому віддзвонився гуманоїдам і сам призначив час виклику на килим. Нічого, в крайньому разі почекають у приймальні, якщо Паша буде зайнятий.

Із настанням незалежності Київ отримав статус справжньої столиці й почав приваблювати цілі орди заробітчан — повій, таксистів, будівельників, бізнесменів. Але якщо повії з таксистами мають властивість швидко розчинятися серед місцевих жителів — адже саме для того вони й приїздять, то бізнесмени завжди хочуть загарбати, захопити місто. Вони приносять із собою голодне нахабство, замішане на провінційній безпосередності, і повинні минути роки, поки усе це остаточно перевариться у великому столичному котлі, додавши до місцевого борщу хіба що одну невеличку смакову нотку. Саме з цієї породи були гуманоїди: найхитріші, найспритніші у своїх Кримах, Харковах, Закарпаттях — вони вирішили, що вайлуваті та ліниві кияни — легка здобич. І треба зауважити, не вони перші.

Згадаймо хоч би орду з Дніпропетровська, яка посунула сюди слідом за своїм отаманом, новообраним президентом Кучмою. Княже місто, владні повноваження, театри, іноземні посольства — якої іще здобичі треба спортивним хлопцям на БМВ та колишнім комсомольцям у дорогих, але незручних костюмах? Вони хазяйнували тоді на повну катушку, ділили все і вся, але й озирнутися не встигли, як поступово перетворилися на киян.

Цей хитрий трюк Київ продемонстрував свого часу й мені — приїхавши сюди, як усі, щоб завоювати та підкорити місто, я не помітив, як раптом сам став Києвом, маленькою частинкою цих вулиць, будинків, людей. Щоправда, на відміну від дніпропетровських ординців, я був самітником, таким собі д’Артаньяном, який сподівався тільки на власну шпагу. Але Київ стоїть на цьому місті не першу тисячу років, він бачив і самотніх авантюристів, і бригади бандитів, і навали орди — і усіх їх перетравив, переплавив, пережував. Тому за десять років дніпропетровські вже поміняли спортивні штани на джинси, навчилися носити костюми від Valentino, стали їздити вулицями без поспіху, зі специфічною київською лінькуватістю, проводжаючи очима гарних жінок і пропускаючи людей на переходах. Тепер вони вже у свою чергу з подивом витріщалися на агресивних та різких донецьких, передові загони яких пару років тому на чорних джипах увірвалися в столицю і стали закріплятися тут, готуючи прихід свого президента.

Бо ж іще за часів давньої Русі князі воювали за цю територію не для того, щоб узяти данину, а щоб утвердитися тут, сісти на престол і таким чином самим стати столицею. Чернігівський князь змінював на престолі турівського, а полоцький — переяславського. Так тривало сотні років, аж поки з’явився половецький напівкровка Андрій Боголюбський, який першим не схотів ставати Києвом, тому й спалив столицю свого діда Мономаха разом із могилою батька Довгорукого, який за 12 років до того вже остаточно перетворився на шматочок цього міста, а точніше, грудку його землі.

Сподіваюся, теперішні завойовники не наслідуватимуть цей приклад. Сапула каже: Київ упаде перед донецькими. Бо в історії ще не було жодної осідлої цивілізації, яка б зуміла протистояти степовикам.

Але це ж далеко не перша в нашій історії орда. Татари, ногайці, печеніги, половці, москалі, німці — де вони всі? А місто — тут. Яскраве, зелене, по-літньому бешкетницьке. Дивиться на мене через вікно автомобіля і сміється з чергового завойовника.

Спочатку ти підкорюєш Київ. А потім не встигаєш помітити, як сам стаєш Києвом. От що таке — по-справжньому вічне місто.

Я під’їхав у банк на Антоновича за півгодини до призначеного часу, щоб підготувати ґрунт для операції з виховання гуманоїдів. Пашина роль була простою — кидати громи з блискавками та доручити мені розірвати винних на тисячу шматків.

Секретарки посміхнулися назустріч, як і завжди, але в їхніх голосах бриніла напруга.

— Гості? — поцікавився я.

— Так, з авіакомпанії.

Це не ті люди, через яких секретаркам треба напружуватись, а мені — сидіти у приймальні. Я попросив доповісти про себе і зайшов до кабінету.

— Прівєт! — радісно вискочив назустріч Паша.

— Господи, що з тобою?

Обличчя народного депутата вкривали огидні плями — коричневі з рожевим. На правій щоці, на підборідді та шиї, як у дитинстві, коли переїв солодкого і захворів на золотуху.

— Ти прєдставляєш, вчєра в клубє облілся коктейлєм. Б-52.

Враховуючи, що Б-52 подають запаленим, треба розуміти, що Паші пощастило. Бо міг загорітися одяг чи волосся. А шкіра — то нічого. Шкіра — заросте. Проте з іншого боку ці плями означали, що не пощастило мені — Паша розв’язався, знову почав пити, а це дуже й дуже не сприяє серйозним розмовам.

— Ви знакоми? — вказав він на двох дженджиків, що сиділи за столом переговорів.

Одного я знав — директор авіакомпанії, що давно ходив колами біля державного банку у сподіванні отримати кредит під заставу літака. Банк резонно відмовляв, бо літаки мають властивість літати — як їх конфіскуєш у разі чого? Крім того, українські авіалайнери періодично заарештовують у міжнародних аеропортах через борги компаній, а це вже зовсім знищує вартість застави.

Разом із керівником цього разу прийшов фінансовий директор, і це логічно — хочуть взяти грошей, як тут без фінансиста? Фінансист був чистеньким і щокатим — явно чиїмось синочком, таким собі пупсиком зі світу великих грошей.