Щоденник моєї секретарки

Майже одночасно Ґенек відгукнувся зі свого місця:

— Я ж казав, що переговорив з людьми…

— Жорик!.. — з притиском продовжив я. — Дав судді півтори штуки…

Генерал піднявся, слідом за міністром потис Паші руку, і за кілька секунд ми залишилися у сімейному колі — я, Паша, Лариса і Джой.

— Серьога, — Паша поставив ногу на стілець, нахилився і почав розв’язувати шнурки. — Я зараз з’їздю з Ларисою до крамниці. Знаєш, мені і справді не подобається, як вони сидять на нозі, — він повернувся до дружини і поклав праву туфлю до коробки. — Вобщем, ти там розрулюй, а потім якось мені розкажеш.

Ну що тут можна відповісти?

— Пішов розрулювати, — я голосно клацнув підборами. — Пока.

У п'ятницю в Івано-Франківську було скоєно напад на прем'єра Віктора Януковича.

При виході з автобуса біля Прикарпатського університету імені Стефаника у Януковича невідомі почали кидати яйцями. Він упав. Охоронець переніс прем'єра в інший автомобіль. Автомобіль одразу після цього поїхав від університету.

Українська правда

24 вересня профашистські молодчики спробували зробити найсумнішим днем в історії нової України. Країна опинилася на межі війни і миру, над прірвою міжнаціональної ворожнечі. Нахабний випад дикої юрби змусив здригнутися, завмерти біля телеекранів увесь світ.

Резолюція мітингу у Харкові з приводу яєчного інциденту

У понеділок в інтернеті з'явилася розважальна гра, присвячена подіям із «яйцевим замахом» на Віктора Януковича в Івано-Франківську.

«Українська правда» отримала ксерокопію «Анкети кандидата на пост президента» Віктора Януковича, заповненої ним власноруч і поданої до Центрвиборчкому… Саме так написав своє вчене звання Янукович — «проффесор»… У тексті з 90 слів кандидат в президенти зробив 12 грубих помилок. Це при тому, що, як написано в анкеті, українською мовою він володіє вільно.

Президентська кампанія в Україні набула сьогодні характеру справжньої комедії дель арте.

Французька редакція Євроньюс

Лікарі у Феофанії ще з совєцьких часів призвичаїлися не тільки лікувати, але й знаходити хвороби у тих, хто потрапив у неприємну ситуацію. Ще з давніх-давен партійні та господарські боси України ховалися за її стінами від ревізій та позачергових засідань керівних органів. Обнесена високим парканом з міцними воротами, лікарня нагадувала стародавній монастир, у якому за традицією приймали до покаяння грішників та переховували переслідуваних.

В наш час, щоправда, грішників охороняють не стільки стіни, скільки записи у медичних картках, тобто діагнози. Але поставити діагноз людині, старшій за тридцять, тим більше бізнесмену, тим більше після тридобового сидіння в ментовському «обізяннику» нескладно навіть для новачка, а тим більше для досвідченого у подібних справах лікаря. Плати — і отримуй.

— Ми ще будемо позиватися про завдання шкоди нашому здоров’ю, — весело погрожували Вовчик і Сашко, сидячи на застелених коцами ліжках у двомісній палаті. Виглядали вони дещо незвично — чи після ментовки, а чи від незвичної медичної обстановки, хто зна.

— Вони таки вас прибили? — з цікавістю запитав я.

— Неважливо, — хихотнув помітно змарнілий після тюрми рохля-Вовчик.

А Сашко додав:

— Важливо те, що на цю тему напишуть лікарі.

Сидіння у «обізяннику» ніяк не відбилося на його комплекції, тому задача медиків з пошуку хвороб у цьому випадку не була аж надто простою.

— Ні, ну ви — коміки! — я тільки розвів руками. — А якби Жорик не зміг домовитися?

— Ну, заплатили б трошки більше. Бабло перемагає зло!

— Ти б бачив цю картину на суді!

— Уявляю собі.

— Навіть не уявляєш.

— А що вам шили?

Рихлий вайлуватий Вовчик знову хихотнув:

— Як завжди. Напад на міліціонера.

— Це був цирк, — Сашко теж перебував у чудовому гуморі і мав на це право, адже найгірше залишилося позаду. — Свідком привели здоровенного такого омонівця. Як півтора мене. Ми його вперше побачили там, на суді. Каже, громадянин такий-то напав і побив.

— Чуєш, а суддя питає: «Покажи, хто з них». Він аж розгубився.

— Ну так їх же ніколи судді не питають. Побив — значить у СІЗО. А тут раптом така несподіванка.

Хлопці весело реготали, а я намагався уявити, скільки б вони протрималися у прес-хаті на Глибочицькій. Здається, недовго. Чи, може, я помиляюся, а вони й справді круті?

— А у відділку вас не пресували?

— Ні, — Сашко відгукнувся першим. — До мене посадили якогось чеченця. На вулиці взяли за хуліганку і посадили. Думали, він на мене наїде, чи що.

— А ти? — повернувся я до Вовчика.

— А у мене сиділи два бомжі. Всю ніч воші давили.

— Ти там часом не набрався? — загиготів Сашко, демонстративно відсуваючись.

Менти у відділку явно не розраховували, що ці два дурні прибудуть-таки на допит, тому не встигли належним чином підготуватися. А проте зорієнтувалися правильно. На рохлю-Вовчика, мажорного київського хлопчика дві ночі поруч з вошивими бомжами повинні були справити належне враження та психологічно підготувати до капітуляції на Глибочицькій. А нахабний міцніший Сашко мав усі шанси зчепитися з кавказцем. Кілька синців на морді — найкращий аргумент для судді.

— Ну, і що далі?

— Так цей омонівець розгубився, а суддя каже: «Всім тихо! А ти повертайся і показуй, хто нападав».

— Тут самий прикол… — почав Сашко, але Вовчик його перервав.

— Ні, ну ти уяви омонівця. Показують йому нас двох і питають: «Хто з них на тебе напав і побив?» Ну, він же не дурень. Хто більший, той і побив. І показав на Сашка.

Сашко радісно підхопив:

— А я зуби зчепив і мовчу.

— Бо у справі було написано, що це я його побив, — Вовчик стукнув себе кулаком у драглисті груди. — Чуєш, я супергерой! Побив омонівця!

Цікава історія. Типове службове нехлюйство. Менти настільки звикли, що судді їхні справи не розглядають, що навіть не потурбувалися, аби версія хоч трохи скидалася на правду. Я собі уявляю того омонівця. Зізнатися перед судом, що тебе побив Вовчик, жирне чмо, яке навіть на турніку на підтягнеться!

А Вовчик вів далі:

— Ну, суддя й каже, мовляв, за матеріалами справи на вас напав той, другий. А значить, на вас ніхто не нападав. Нам каже: «Ви — вільні». Менти — опа, і розгубилися, а ми тільки — шусть в коридор. Менти за нами, кажуть, вас проведемо, щоб нічого не трапилося.

— Ага, проведемо, — Сашко перехопив ініціативу. — А ми: та нічого, дякуємо, самі проведемося. І тільки до другого виходу — раз. А там — наша машина.

— Грамотно.

— Жорик Славкові потелефонував. Ну той і підготувався.

Насправді хлопці були помітно прибитими. Три ночі на нарах — навряд чи такий спосіб проведення вільного часу сприяв впевненості в собі. Обличчя банкірів навіть тимчасово втратили отой слизький вираз, яким вкриваються усі без винятку бізнесмени після кількох років обертання у вищих сферах. Зараз гуманоїди трошки нагадували людей — точніше, переляканих недолітків, які щойно були на грані прірви і дивом втрималися від падіння. Може, вони й справді не зовсім безнадійні? Може, там під шаром сала живе якась душа?