Семен Жук і його родичі
Шрифт:
«Тю-тю! дурний Рябко! не пізнав свого хазяіна, чи що?.. Пішов вон!» закричав на Рябка Жук. Рябко подався трохи назад; але не переставав гавкати, мов сам собі не няв віри: чи справді Жук ёго хазяін, чи ні?
«День добрий!» озвався Жук до молодиці, котра сиділа біля казанів и мішала ополоником кашу.
– «Здорові були! а чого вам треба?» спитала молодиця.
«Проведи спершу од собаки.»
– «Та йдіть, не бійтесь, він не вкусить!.. Цить! навіжений!» гукнула вона на Рябка, пустивши в ёго поліном. Рябко одскочив в бік и, підобравши хвіст, поплентався собі під віз у холодок.
«Де пані?» спитав Жук.
– «А на що вам? вони тут десь були… щось не видно, може де в кущах ягоди збирають.»
– «Сеня!
«Рися!» скрикнув и Жук и побіг на зустріч сестрі. Брат и сестра кинулись одно до другого на шию, обнялись и кріпко-кріпко поціловались. Голосне цілованє оддалось луною у лузі. – «Коли-ж ти приіхав?» спитала Рися.
– «Сёгодні!.. Як ти, Рисю, підросла, випрямилась… яка краля!..» и Жук ще раз поціловав сестру. «А деж матуся?» спитав він.
– «Тут, усі тут; ми тебе не сподівались сёгодні, думали, що ти пробудеш у дядини до Петра… Мамо! мамо!.. де ви? швидче йдіть! Сеня приіхав… Мамо!..»
– «Иду, иду,» почувся за кущами голос. Жук побіг на голос. Мати обняла сина, стиснула ёго обома руками и ціловала в голову, а він припав устами до неньчиних грудей… и кілька хвилин так стояли вони, не мовлячи слова.
– «Скінчив?» спитала мати.
«Скінчив, матусю! скінчив: кандидат.»
Мати перехрестилась, подивилась на небо и промовила: «Слава Тобі, Царице небесная! слава Тобі!.. Як же ти, Сеню, сюди попав?»
«Просто: Иван сказав, що ви усі тут: ну, ми напились чаю, попоіли, та и сюди, пішки.»
– «Боже-ж мій, ти втомився! Ну, дякую-ж тобі, синку!.. Дай ще раз поцілую… Який ти жвавий, та гарний!.. увесь в батька! Як вилитий батько… так и бачу покійного…» И з під старих рісниць скотились у її дві слёзи.
«Де-ж, мамо, Соня?» питав Жук.
– «Тут, тут и Соня; десь гриби збирає.»
Жук на радощах и забув про Джура, та вже сей сам нагадав про себе.
«Лишенько-ж мені!» сказав Жук, «я й забув. Матусю! отсе мій приятель лікар Джур», додав він указуючи на Джура.
– «Спаси-Біг вам, спаси-Біг!» говорила стара Жучиха Джурові. «Спаси-Біг, що завернули до нашоі хати. Вибачте, що дома не застали: не сподівалась сёгодні гостей.»
«Де-ж отсе Соня, що її не видко?» допитувався Жук и на все горло гукнув: «Соню!!»
– «Що, Марусе! чи готов полудень?» спитала Жучиха куховарку.
– «Зараз буде; нехай ще раз закипить, щоб вварилась каша; наче ще сировата, ось покоштуйте.» Маруся набрала з казана в ополоник каші, простудила її и подала Жучисі. Жучиха покоштовала и сказала: «Еге! нехай ще раз закипить; та здається, треба-б присолити.»
– «Ні, пані, лучше не солить; недосіл на столі, часом переборщиш, хуже буде… на таку велику громаду смаку недобереш. Лучше кожен сам на свій смак присолить.»
– «А наш полудень поспів?» спитала Рися у куховарки.
– «Не знаю!.. ваш Опанас варить, треба ёго спитать; и де се він дівся? у ёго під казанком и огонь потух… Опанас! Опанас! де ти?» гукала куховарка.
– «Ось-де я! на що тобі здався я? скучила без мене чи що?» озвався за катрягою Опанас.
– «Куди-ж бак!.. вельми скучала!.. Пані питають: чи готов полудень?»
– «Зараз буде готов… вареники ліплю.»
«З чим, Рисю, будуть вареники?» спитав Жук.
– «З полуницями; я з Сонею назбирала.»
«Отсе добре! я дуже люблю вареники.»
– «По кор-ррячку! по корр-рячку! покорр-рячку!!» гукали косарі.
– «Еге! бач синку! ми загомонілись, та й байдуже про косарів; пора вже порцию нести,» сказала Жучиха.
– «По корячку! по коррячку!»
«Зараз, зараз!» одгукнув Жук. «Давайте, матусю, я ім понесу.»
И влявши дві боклаги з горілкою, Семен пішов швиденько до косарів. Тим часом, поки Семен частовав косарів, прийшла до куреня Соня, а з нею друга дівчина, вже не першоі молодости, але ще й не
пристаркувата, літ може з тридцять: з лиця вона була білява, очи на викоті, великі, оловяні; рот невеличкий, губи тоненькі, зуби білі як крейда, на лиці широкий румянець; убрана по городянски; не можно було сказать, що вона гарна, красива, алеж и негарною, некрасивою ніхто б її не назвав. Се була ґувернантка Рисі и Соні, Frдulein Ганна з Берліна. Соня була дівчина 19 літ; біле, аж матове лице одділялось од широкого чола густими, широкими, наче з оксамиту, чорними бровами. Чорні як ніч и блискучі як зірки очи служили зеркалом того розуму, котрий скривався під довгою чорною косою, котра спускалась низше пояса. Рот Соні – звичайний, трошки розкритий, спідня губа видавалась трохи наперед; ніс кирпою; шия довга, біла як сніг; здається білость шиі и плечей спорилась з білостю украінскоі вишитоі и вимережаноі сорочки, котра покривала груди и плечи Соні; голова уся заквітчана полёвими квітками. Дивлячись на Соню, не з разу можна було означить її вираз и красу: на первий погляд вона здавалась некрасивою, вялою; але чим більш дивишся на її, тим більш становиться вона перед тобою красивійш и красивійш, и кожен, хто довгенько дивився на Соню, одходячи од неі думав: король-дівка!.. Рися була ще дитина, ій йшов 16-ий рік; невеличкий зріст, бистрі чорні палкі оченята; повне свіже з румянцем смугловате лице, коралёві тонесенькі губки, каштанове волосє… от и вся Рися…Стара Жучиха зазнаємила Джура з Сонею и Ганною.
– «Дивіться, матусю, скілько я набрала грибів,» сказала Соня, висипаючи на траву повну корзинку грибів.
– «Бач! а я скілько ходила, хоч би тобі поганого знайшла; навіть и мухомора не бачила,» озвалась Рися.
– «Не даром же говориться: щасливому по гриби ходить,» вмішався Джур.
Соня подивилась у низ и стала обтрушувать траву, котра поприлипала до її спідниці.
– «Ну – бо, Опанасе! чи даси сёгодні полудновать, чи ні? ти хиба забув, що паничі не івши?» сказала Жучиха поварові.
– «Готово! готово!» озвався Опанас, «зараз даватиму.»
– «А в тебе, Марусю, готово?»
– «Готово, пані.»
– «Коли готово, так гукай на косарів, нехай полуднують.»
Панночки розіслали під березою килим; Опанас постановив на килимі тарілки и миску з варениками. Маруся одставила кашу, розіслала рядно, положила ложки; узяла високу віху, напяла на неі Опанасову кирею, підвела її у гору и гукнула: «полудновать! полудновать!»
– «Даремно гукаєш!» глузовав Опанас, «ти ростом, хоч и з віху, а голосом не вийшла, пищиш, наче кошеня; хто таки почує тебе… А ну, кріпче гукни!»
– «Почують и так, коли захочуть,» сказала Маруся.
– «Ні, не почують.»
– «А ну, я гукну!» сказав Джур и так ревнув «полудновать!», що аж Рябко вискочив з під воза и загавкав несамовитим голосом; а луна озвалась десь далеко за Нестратовщиною.
– «От – як гукають,» сказав Опанас; «а ну, Марусю, чи не гукнеш и ти так!»
– «Одчепись!.. пристав наче мокре рядно! Хиба повилазило тобі, не бачиш, що косарі йдуть!»
Жучиха, піднісши косарям до полудня по корячку, и сама сіла з дітьми полудновать. В косарскім полудні хазяйновав приказчик Павло Миронович, чоловік вже підтоптаний. Розмова йшла весело, жваво; жартам, смішкам и вигадкам и кінця не було; звісно як буває на косовиці у доброго хазяіна.
Пополудновавши, Жучиха звеліла Опанасові іхать до дому и приготовлять вечеру. Косарі трохи спочили, хто поклепав косу, хто тілько помантачив, и пішли докошувать.
– «По чім у вас косять?» спитав Джур.
– «Вони в мене не за гроші,» одказада Жучиха, «а толокою. За гроші в один раз такоі громади не зберете; а на толоку, бачте, трохи не усе село вийшло – 120 чоловік… За гроші б и сходнійше було для мене, менше коло іх панькаться треба; та вже привикли так: толокою и скорійше и чепурнійше роблять.»