Серафима

Нестеренко закрив пройму дверей. Їхні погляди зустрілися: холодний – та здивований, зляканий, наче у людини, що її підчепили за ноги. Нестеренко підвів руки, але хукнуло – і він сповз, лишаючи на косяку червоні тонкі смуги. Вона навіть порахувала, що дві. Вона сиділа, як оце і зараз, і дивилася, що буде далі. Було, звісно, неприємно. Фікса нагнувся, вхопив за волосся Нестеренка і полоснув синім лезом по горлу. Серафима зойкнула і підібрала на стільчику ноги. Кров була зовсім не червона – чорна. За рік вона цього перебачила. Її знудило. Мілка у шкіряних штанях переступила через Нестеренка, чи через те, що від нього лишилося, ухопила її за руку і потягла в холодну ніч, з голими деревами і білим снігом.

6

У житті таланить покидькам. Це Микола Георгійович Реус знав напевне. Майор Реус із зовнішністю неандертальця, інтелектом Білла Гейтса. Реус носив штани, подібні до козацьких шароварів. Можливо, широкими зеленими вельветовими штанинами з золотавим відливом прикривав свої важкі слонячі ноги. Неодмінними для нього були свіжа добротна сорочка фірми «Левіс» і невидима, навіть бджолам, хмарка дорогого парфуму. Зараз він зачудовано повертав на мідний таз сонця широке лице з переламаним носом, підставляючи під косе проміння понівечене вухо. Останньою ознакою завдячував чи то тунгусам, чи то якутам. Але, перш ніж усвідомити целулоїдну прекрасність життя, відчув, що його крихітна коробочка, повна чужих проклять, зачеплених ним самим на далеких дорогах, гуде злими демонами. Вони бзділи, верещали і билися, а майор уперто вимітав їх кожного разу і доскіпливо збирав докупи, мов обривки розірваної записки, раз у раз починаючи все спочатку, занурюючись у безнастанність починань, яка навалюється чавунними хвилями разом з пізньою осінню.

І саме восени, повертаючись до своєї контори, він побачив чиюсь рожеву ручку, рожевий шкіряний плащ, а потім попливло перед очима, і від того його сон сповнився мовби торохкотінням зламаного будильника. Але це входило в плани підстаркуватого майора. Можливо, не так підстаркуватого, як утомленого. І він почав спостерігати за під’їздом будинку на Басейній, де була кав’ярня, будинку, що його нині вже немає. Дуже скоро Реус дізнався причини появи жінки у рожевому плащі, вичислив за три тижні те, що київська міліція вираховувала три роки.

Реус і далі мав би Фіксу за дрібного сутенера й злодюгу, аби не випадкова зустріч із Серафимою – коли яскравий клубок тепла вибухнув у голові і зуби заоскомило листопадом. Замкнувсь од усього в квартирі. Прокидався серед ночі і разом з міцним «Кемелом» сьорбав ніяке нічне повітря, зовсім по-дитячому, намагаючись дослухатися до якихось знаків чи просто так ворушачи очима пітьму. Так минуло три дні, досвід дорослої людини поборов почуття, і колишній майор вийшов на вулицю.

Справа в тім, що спершу він тримав, на Бастіонній, маленьку юридичну конторку, а коли та збанкрутувала, відкрив фірму, що надавала криміналістську допомогу державним службовцям і взагалі – кому завгодно. Вона проіснувала рік, Реус «піднявся» трохи й перебравсь під державне крило в район Бессарабки.

Реус нипав за Фіксою усюди: у кав’ярнях, борделях, дорогих ресторанах; простоював годинами біля під’їздів наркопушерів і дивувався, що його почуття громадянського обов’язку мовчить, як у покійника совість. Нипав день за днем, доки не знайшов те, чого і сам не сподівався. Саме тоді, коли вже був вирішив, що треба починати, хоч і виходило так, що вже не було з чого. Отож листопадовим днем, з жовчю на зубах від безперестанних дощів, він зайшов у прочинені двері і побачив довгий зелений коридор, із синіми шпалерами і драконами на них (дракони летіли, висолопивши рожеві роздвоєні язики), далі етажерку, перевернену, книги з нумізматики, що лежали, повідкривавши рябі роти, а ще далі – чоловіка з перерізаним горлом. Голова трималася на клапті шкіри. У липкій калюжі крові, вже з тонкою плівочкою, плавав вогник від нічника, наче маленький мініатюрний місяць, незаконний родич того великого, що котився чавунними нічними хмарами низько над містом.

– Зрозуміло, – сказав Реус, закурив і присів навпочіпки біля трупа. Холодний піт падав у захололу калюжу крові. Реус докурив, витяг мобілку, але дзвонити так і не став. Серафима, так, саме вона була цьому єдиною причиною. Наглою і довгою, як останні хвилини життя. Сигаретний дим пік ротову порожнину, і він знав, що треба тікати або вирушати назустріч своїм привидам.

7

Внизу гуділо місто, протягуючись дротами вулиць, уже спадав туман, і воно піднімало голову, мітлами двірників мело жовте листя, і печаль давила серце майору Реусу. Потім він пішов. Він ішов чорним мокрим асфальтом і думав, тупаючи важкими слоновими ногами по бруківці свого рідного міста, про Бога, про далекі тракти, про високовольтні лінії над степами, про креозотний сморід тамбурів і капезе, про криві ножі п’яних якутів, про низьке небо з віялами хмар, і печаль ще більше входила в його серце. Він не думав про справу, а чомусь – про печаль, множачи її у серці, наче хотів позбутися всього того, що було досі і що прийде натомість. Зажерливе ніщо відкривало пащу дешевих генделиків, де за столиками сиділи пропадюги зі скошеними лобами. І тут його приймали за свого. Він пив дешеве пиво. Для нього, колишнього опера, який погорів на своєму запальному характері, наливали «чистоган» – тут не було ані самогону, ані димедролу. Реус пив пиво, дивився, як віддувається велетенське поліетиленове вікно.

8

Саме у середині місяця листопада – з тріщинами безкінечного дощу в шоколадному просторі між будинками, верхівки котрих запалені згори, ліхтарями від місцевого Біґ-Бена – Серафима встала і сказала собі: «Це не моє!». Хоча насправді все, можливо, було зовсім по-іншому – набагато простіше й страшніше. Вона в якусь мить побачила себе зі спини. Її тінь пройшлася кімнатою, зупинилася біля журнального столика і пальцем показала на стосик паперів. І Серафима зрозуміла. Але вона й далі дивиться так, начебто це вона – і ні. Нарешті те, що ходило і вказувало пальцем, обернулося, і в неї потекло холодним потом по спині. Від свого крику чи просто, коли влетіла Мілка, Серафима отямилася, утягуючи чутливими ніздрями запахи, ловлячи у вушні раковини звуки. І Мілка щось зрозуміла і виматюкалася. Мілка блиснула маленькими очиськами – там пропала навіть злість, усе пропало давно. На журнальному столику лежали часописи: тут було зібрано все про отрути, наркотичні трави і таке інше. Серафима сиділа й дивилася, намагаючись згадати, коли і як вона витягнула ці журнали. Вона ховала їх із насолодою, що не дає жоден наркотик, жоден оргазм, читала і вивчала потайки.

– І не думай, – сказала Мілка, і скалки її очей зблиснули у напівтемряві.

Серафима кивнула головою. І сухий її погляд, висохлий, як два маленьких колодязі, порвав простір між Мілкою і тим неіснуючим, тим невидимим, у яке вона не вірила й ніколи не повірить. Вона в це не повірить з упертістю дитини, з віком перелитою в металеву затятість, але точно й напевне пам’ятатиме, що над нею це невідоме висить гранітними небоскидами великого міста, проритого каналами чужих життів. І все це залежатиме саме від неї. Мілка відсахнулася, мовби вчувши сухий тріск блиску в її очах. А Серафима дивилася, як за склом вилущуються жовтками вічка квартир.

– Ще подивимося.

9

І для Реуса, і для його помічника Нестеренка, і для Серафими усе вирішилося наприкінці листопада. Саме так… Фікса десь пропадав. Його вологі очі – сливові, добрі, як у старого коня, – лише глузливо дивилися на дівчат. Він блискав своєю коронкою, розчинявся у ночі, в’язкій і непривітній – Мілка саме так сприймала ніч. Вона лежала на тапчані, смолила міцний «Капітан Блек» і розмірковувала вголос про те, чи була у нього, у Фікси, велика любов. Серафима вдавала, що не слухає, та ловила себе на тому, що таки сама ця тема її цікавить, ну, принаймні як цікавить та чи інша тривіальна річ. Серафимі чистило мізки бажання – пересвідчитися в доцільності цього слова «любов» і користі від нього. Той, хто нічого не вміє, або вчиться, або ж, навпаки, сам навчає. Серафимі було не чуже й те, й інше. Але час так холодно відлічував у її голові найважливіші події. Маючи міцний, шпаркий до життя розум, знала: скоро щось таке станеться, і в її вухах і серці задзвонять дзвіночки. І ось він прийшов: в обіймах тримаючи молодого циганчука, з дорогим запахом, з жаским вітром спокуси. Вони курили план, потім випивали, а потім Фікса повів циганчука на диван і при дівках трахнув. Серафима пила коньяк, а Мілка шаркала з кутка в куток на кухні. Серафимі було цікаво.

Під Святвечір Мілка заманила на пустир циганчука, огріла кочергою, а коли дурень прийшов до тями, – облила бензином і підпалила. Обвуглений труп знайшов Нестеренко. І в Реуса з’явився шанс таки запопасти Фіксу. І напевне не так Фіксу, як Серафиму. Та в усякому разі ніхто точно не знав, що і як відбувалося на пустирищі під велетенськими купами будівельного сміття, день при дні перекладаючи важкі течки карної справи. Пізніше все це зникло в комп’ютерних файлах. Слідчий, дамочка з арійським гостроносим профілем і совиними синіми очима, сказала:

– У мене просто гівно кипіло, і я сцяла кип’ятком від кайфу!

10

Реус ніколи не вважав, що життя проминуло його й залишило десь на узбіччі: з кожним роком у нього зростала впевненість, що своє він таки в цьому світі надолужить. І тоді, коли пов’язали Фіксу, якраз на Святвечір (з блискучими подарунками в руках він ішов і дивився на комети ліхтарів – під коксом, п’яний), для нього нічого не змінилося. У трупарні лежав з розпанаханим горлом Нестеренко. А Фіксу за відсутності складу злочину випустили. І він повернувся з тими ж таки блискучими пакунками, тільки що тверезіший і наляканий. Фікса цикнув на Мілку і велів їй сидіти на кухні. Потім жестом, достойним циганського барона, тицьнув Серафимі на стільця біля себе і сказав: