Серця трьох

— Це такий паршивенький старий буксир, який повзе, що його й на весловім човні обженеш? — запитав Торес.

— Але ж уночі вітру не буде, та й райком теж. І ми на цьому буксирі захопимо “Анжеліку”, — заспокоїв його начальник поліції. — Уперед, друзі! Помчали! Капітан Росаро — мій приятель. Він зробить нам будь-яку послугу.

На світанку змучені люди на загнаних конях минули занедбане сільце Лас-Пальмас і під’їхали до занехаяного причалу, біля якого стояв зовсім запущений на вигляд, облізлий буксир, котрий видався їм, проте, найкращим у світі. З труби валив дим — ознака того, що буксир під парами; побачивши це, начальник поліції, незважаючи на втому, вельми зрадів.

— Доброго ранку, сеньйоре капітан Росаро! Радий вас бачити! — привітав він іспанця-шкіпера, старого морського вовка, який, напівлежачи на прядив’яній бухті, сьорбав чорну каву з кухля, цокаючи по ньому зубами.

— Нічого сказати, добрий ранок, коли ця проклята лихоманка всю душу з мене витрясла, — пробурчав капітан Росаро; руки його і все тіло так тремтіли, що гаряча рідина вихлюпувалася з кухля на підборіддя й сивоволосі розхристані груди. — Та візьми ти це, чортова тварино! — крикнув він, жбурнувши кухля разом з його вмістом у хлопчика-метиса, очевидно, його слугу, який не міг стримати сміху.

— Сонце зійде, лихоманка вгамується і щезне, — поштиво сказав начальник поліції, роблячи вигляд, що не помічає поганого настрою капітана. — Ваші справи тут закінчені, ви прямуєте до Бокас-дель-Торо, і ми поїдемо з вами всією компанією, — нам випадає цікава пригода. Ми захопимо шхуну “Анжеліка”, що через штиль не могла уночі вибратися з лагуни, я заарештую безліч людей, і вся Панама заговорить про вашу хоробрість і спритність, капітане, і ви думати забудете про те, що у вас колись була лихоманка.

— Скільки? — навпростець запитав капітан Росаро.

— Скільки? — здивовано повторив начальник поліції. — Це ж державна справа, друже! і ви все одно йдете до Бокас-дель-Торо. Вам це не коштуватиме зайвої лопати вугілля!

— Muchacho! ^[19] Ще кави! — гаркнув шкіпер на хлопчика.

Під час паузи, що настала, Торес, начальник поліції і всі їхні натомлеиі супутники з жадібністю дивилися на гарячий напій, принесений хлопчиком. Капітан Росаро клацав по кухлю зубами, паче кастаньєтами, але усе ж зумів ковтнути кави, не розхлюпавши її, хоча й обпікся при цьому.

Якийсь швед із відсутнім поглядом, у брудному комбінезоні і засмальцьованому кашкеті, на якому значилося “Механік”, виліз із люка, запалив люльку і, присівши на борт, глибоко замислився.

— То скільки ж? — знову запитав капітан Росаро.

— Ліпше відчалюймо, дорогий друже, — сказав начальник поліції. — А потім, коли лихоманка вас облишить, ми обговоримо все: адже ми розумні істоти, а не якась худоба.

— Скільки? — повторив капітан Росаро. — Вибачите, я не худоба. Я завжди при здоровому глузді: і коли є сонце, і коли його немає, і навіть коли мене тіпає ця клята лихоманка. То скільки?

— Ну гаразд, відчалюймо. Скільки ж ви хочете? — здаючись, утомлено запитав начальник поліції.

— П’ятдесят доларів золотом, — почулася відповідь.

— Але ж ви все одно йдете туди, чи не так, капітане? — м’яко запитав Торес.

— Я ж сказав: п’ятдесят доларів золотом.

Начальник поліції безнадійно розвів руками і крутнувся на каблуках, роблячи вигляд, що йде собі.

— Але ж ви заприсяглися помститися за шкоду, завдану вашій в’язниці, — нагадав йому Торес.

— Проте не тоді, коли мені доведеться платити за це п’ятдесят доларів, — огризнувся начальник поліції, краєчком ока спостерігаючи за тремтячим від лихоманки капітаном і перевіряючи, чи не збирається той здаватися.

— П’ятдесят доларів золотом, — сказав капітан, допивши каву, намагаючись тремтячими пальцями скрутити собі цигарку. Потім він кивнув убік шведа і додав: — І ще п’ятірку золотом моєму механікові. Такий у нас звичай.

Торес підійшов ближче до начальника поліції і прошепотів:

— Я заплачу за буксир, а з грінго Рігана стягну зайву сотню, різницю ж ми з вами поділимо навпіл. Так що ми нічого не втратимо. Навпаки, ще матимемо бариші. Ріган казав, щоб я не скупився на витрати.

Коли сонце підбилося над обрієм, один із жандармів зі змученими кіньми вирушив до Лас-Пальмаса, а інші зійшли на палубу буксира. Механік спустився в надра машинного відділення, і капітан Росаро, якого під лагідними променями сонця облишила лихоманка, наказав матросам знятися з якоря, а одному з них стати до штурвала.

Ранком “Анжеліка” все ще дрейфувала недалеко від берега; вітру не було всю ніч, і їй не вдалося вийти в море, хоча вона і просунулася на північ і перебувала на півдорозі між Сан-Антоніо та протоками Бокас-дель-Торо і Картахо. До цих проток, що ведуть у відкрите море, все ще залишалося миль із двадцять п’ять. “Анжеліка” ніби спала на дзеркальній поверхні лагуни. Душна тропічна піч змусила усіх вибратися на палубу. На даху каюти капітана лежала Леонсія. У вузьких проходах обабіч каюти розташувалися її брати і батько. А на носі, між каютою капітана і рубкою стернового, лежали поруч обидва Моргани — рука Френка спочивала на плечі Генрі, немов оберігаючи його. Біля штурвалу, з одного його боку, обхопивши коліна руками і поклавши голову на руки, сидячи спав метис-капітан, а з другого — точно в такій самій позі, спав стерновий Персіваль, чорношкірий негр із Кінгстона. На шкафуті покотом лежали матроси, тоді як на носі, на малесенькому півбаку, уткнувшись лицем у згорнені на груди руки, спав вахтовий.

Першою прокинулася Леонсія. Звівшись на лікоть і підсунувши під нього край плаща, на якому вона спала, дівчина подивилася вниз на палубу і побачила Генрі і Френка, що мирно спали поруч. Її вабило до них обох — адже вони були такі схожі; вона кохала Генрі, згадувала, як він цілував її, і, згадуючи про це, уся тремтіла; вона кохала й Френка, згадала і його поцілунок — і від сорому почервоніла. Вона дивувалася тому, що кохає двох людей одразу. Вона вже цілком розібралася у своїх почуттях і знала, що готова піти за Генрі на край світу, а за Френком ще далі. І її гнітила власна аморальність.

Уникаючи таких думок, Леонсія простягнула руку і кінчиком шовкового шарфа почала лоскотати ніс Френка; молодик заворушився, змахнув рукою, ніби відганяючи москіта чи муху, і штовхнув Генрі у груди. Таким чином Генрі прокинувся першим. Різким рухом він підвівся і сів, розбудивши при цьому Френка.

— Доброго ранку, веселий родичу, — привітав його Френк. — Що це ти так пустуєш?

— Доброго ранку, друже, — пробурчав Генрі. — Тільки хто ж з нас пустує? Адже це ти штовхнув мене і розбудив. Мені навіть здалося, що це кат прийшов: адже сьогодні зранку мене збиралися повісити. — Він позіхнув, потягнувся, подивився через поручні на сонне море і, штовхнувши Френка, вказав йому на сплячого капітана і стернового.