Серця трьох

— Ну, amigo, — сказав йому Френк місцевою говіркою, — схоже, вони женуться за тобою?

— Вони уб’ють мене, вони закатують мене на смерть, вони страшенно розгнівані, — белькотів горопаха. — Ви мій єдиний друг, мій батько і моя мати! Врятуйте мене!

— Ти вмієш стріляти? — запитав його Френк.

— Я був мисливцем у Кордильєрах, сеньйоре, поки не потрапив у рабство.

Френк дав йому револьвер, жестом показав, де сховатися, і звелів стріляти тільки тоді, коли він буде певен, що не схибить. А про себе Френк подумав: “У Терітауні зараз на кортах уже грають у гольф. А місіс Белінгем сидить, напевно, на веранді клубу і розмірковує, чим розплачуватися за три тисячі програних фішок, і благає Бога, щоб послав їй щастя. А я… я стою тут, Боже мій, і шлях мені перепиняє нафта…”

Його роздуми раптом урвалися появою начальника поліції, Тореса і жандармів. Френк відразу вистрілив, і вони миттєво зникли з очей. Він навіть не міг сказати, чи зачепила когось його куля, чи переслідувачі просто відступили. Вони, очевидно, не збиралися атакувати, а вирішили просуватися вперед, ховаючись за деревами. Френк і пеон також сховалися за скелями в чагарнику, раз у раз змінюючи місце.

За годину в рушниці Френка залишився єдиний патрон. У пістолеті в пеона завдяки настанові й погрозам Френка було два патрони. Але годину вони все ж виграли для Леонсії та тих, хто з нею; до того ж Френк був свідомий того, що він будь-коли може перебрести нафтову річку і зникнути. Отже, все було не так уже й кепсько, та несподівано нагорі з’явився ще один загін вершників, котрі, спускаючись схилом, почали стріляти з-за дерева. Це були плантатор і його друзі, які шукали пеона-втікача, але Френк подумав, що то ще якийсь поліцейський загін, посланий у погоню за ним; до того ж вогонь вершників, здавалося, підтверджував його припущення. Пеон підповз до Френка і віддав йому пістолет, показавши, що в ньому залишилося всього два патрони, а замість нього попросив коробку сірників. Потім він жестом звелів Френку перейти через ущелину і видертися на гору. Туманно здогадуючись про намір пеона, Френк підкорився і, зі своєї нової, більш вигідної позиції, випустивши останню кулю з рушниці в загін, що наближався, змусив його відступити назад в ущелину.

Наступної миті нафтова ріка, у яку пеон кинув запаленого сірника, перетворилася на вогненну ріку. Ще за мить із нафтової шпари на горі в повітря шугонув стофутовий огненний стовп газу. А ще за мить вогненний потік понісся вниз ущелиною, прямо на Тореса і жандармів.

Знемагаючи від жару палаючої нафти, Френк і пеон вибралися схилом на самий верх, обійшли палаючу нафту і знову стежкою побігли вперед.

РОЗДІЛ X

Поки Френк і пеон благополучно бігли далі, ущелина, по дну якої текла нафта, уже перетворилася на палаюче річище, а тому начальникові поліції, Торесу і жандармам не залишалося нічого іншого, як дертися нагору стрімким схилом. Плантатор і його друзі теж змушені були повернути назад і дертися нагору, аби уникнути розбурханого полум’я.

Пеон раз у раз оглядався через плече і нарешті з радісним криком указав на другий стовп чорного диму, що здійнявся в повітря за тим місцем, де горіла перша шпара.

— Ще! — радів вій. — Там є ще шпари! І всі вони будуть горіти. Так і треба всій їхній породі! Вони мені заплатять за побої, що я від них зазнав. Знаєте, там далі є ціле озеро нафти, навіть море, завбільшки з Юкатан.

Френк згадав, що плантатор говорив йому про нафтове озеро, що містило щонайменше п’ять мільйонів барелей нафти, яку досі не було можливості перегнати до моря для навантаження на судна; нафта ця зберігалася прямо під голим небом у природній улоговині, обгородженій земляною дамбою.

— Скільки ти коштуєш? — раптом запитав він пеона.

Той не зрозумів.

— Скільки коштує твій одяг — усе, що на тобі є?

— Половину песо… ні, навіть половину половини песо, — сумно зізнався пеон, оглядаючи те, що залишилося від його лахміття.

— А що в тебе ще є?

Бідолаха розвів руками на знак своєї повної убогості і гірко додав:

— У мене немає нічого, крім боргів. А винен я дві сотні і п’ятдесят песо. Я до самої смерті цих боргів не спекаюся, як хворий на рак. Саме через них в рабстві у плантатора.

— Гм! — Френк не зміг стримати усмішки. — Виходить, ти коштуєш двісті п’ятдесят песо. Це все одно що нічого; це навіть не цифра, а абстрактна негативна величина, що існує лише в уяві математика. І ось ти спалюєш зараз нафти на мільйони песо. А якщо ґрунт тут м’який і нафтопровід підтікає, то може зайнятися все нафтове море, — а це вже мільярд доларів збитку. Знаєш, ти не абстрактна величина в двісті п’ятдесят доларів — ти справжній hombre!

З цього неон не зрозумів нічого, крім слова “hombre”.

— Я людина, — гордовито сказав він, випинаючи груди і підводячи свою закривавлену голову. — Так, я hombre, я — майя.

— Хіба ти індіанець із племені майя? — засумнівався Френк.

— Наполовину, — знехотя зізнався пеон. — Мій батько — той справжній майя. Він жив у Кордильєрах, але жінки майя не подобалися йому. І ось він закохався в метиску з tierra caliente ^[24] . Від неї народився я, але потім вона пішла від батька до негра з Барбадосу, а мій батько повернувся в Кордильєри. Мені теж, як і батькові, судилося закохатися в метиску з tierra caliente. Вона вимагала грошей, а я так кохав її, що зовсім збожеволів і запродався за двісті песо. З того часу я більше не бачив ні її, ні грошей. Ось уже п’ять років, як я пеон. П’ять років я був рабом і знав тільки побої, і що ж? Тепер мій борг зріс, і вже не двісті, а двісті п’ятдесят песо.

Поки Френк Морган і багатостраждальний нащадок племені майя пробиралися вглиб Кордильєр, прагнучи нагнати своїх, а нафтові поля Юкатана палахкотіли, викидаючи в повітря чорні клуби диму, десь далеко, в самому серці Кордильєр, назрівали події, які мали звести разом і переслідуваних, і переслідувачів: Френка, Генрі, Леонсію, її рідних і пеонів, з одного боку, а з другого — плантаторів, загін жандармів на чолі з начальником поліції та Альвареса Тореса, якому не терпілося швидше домогтися не тільки обіцяних Ріганом грошей, а й руки Леонсії Солано.

У печері сиділи чоловік і жінка. Жінка-метиска була молода і вродлива. Вона читала вголос при світлі дешевенької гасової лампи, у руках у неї був переплетений у телячу шкіру том творів Блекстона ^[25] іспанською мовою. І чоловік, і жінка були босі, одягнені в ряси із відлогами, але без рукавів. У жінки відлога була відкинута назад, відкриваючи її густе чорне волосся, розсипане по плечах. А в старого відлога була насунута на чоло, як у ченця. Його обличчя аскета, з гострими рисами, виразне й одухотворене, дихало силою — таке обличчя могло бути тільки в іспанця. Напевно, таке саме обличчя було і в Дон Кіхота. Тільки очі старого були закриті вічною пітьмою сліпоти. Ніколи він не міг би побачити вітряка і стати до бою з ним.

Він сидів у позі роденівського “Мислителя” і неуважно слухав читання вродливої метиски. Але він зовсім не був мрійником, і не в його натурі було боротися з вітряками, як це робив Дон Кіхот. Незважаючи на сліпоту, що закривала від нього світ непроникною завісою, це був діяльний чоловік і душа в нього не була сліпа: він безпомилково проникав у глиб речей і явищ, так само як і в людські серця, умів бачити і таємну порочність, і чисту шляхетність.

Рухом руки він зупинив метиску і почав міркувати вголос про прочитане.