Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Бронко схопив Каминецького за руки і міцно стиснув їх:

— Борисе, ви мусите мені сказати ще…

— Спокійно, хлопче, пусти мені руку. Нас можуть підглядати. Я знаю, про що тобі йдеться. Отже, слухай: я не помилився тоді над Прутом, коли говорив тобі, що наша партія ще ніколи не була такою спаяною і впливовою, як тепер. І ось перед обличчям неминучості скажу тобі свою справжню думку: вважаю, що ліквідація КПЗУ — велика історична помилка. А там історія розсудить, наскільки я мав рацію. Однаково вмиратиму як член Комуністичної партії Західної України. І ще одно, от старий чортяка, був би забув! Передай хлопцям, щоб з приводу моєї смерті жодних там демонстрацій — вигуків, летючок і тому подібного. Не такий тепер час. — Нагло урвав. Кивнув головою в бік дверей: — Пс-с! Він іде.

— Я не чую.

— Але я чую. Він уже близько, — приклав Борис палець до губ. Заки ключник повернув ключ у замку, встиг ще шепнути Бронкові:

— Ти не повинен знати, що він своя людина.

Увійшов ключник з молотком. Слюсарські вправи Бронка не пройшли намарне: тріснута труба була заклепана і запаяна, як належить!

Вночі з 15 на 16 серпня поліція забрала Бронка, коли той повертався від Річинських. Був певний, що попав під акцію, яка офіційно йменувалася профілактикою публічного спокою. Масові селянські страйки в околицях, напади селян на панські шпихліри, підпали незмолочених скирт, криваві сутички з імпортованими сільськогосподарськими робітниками, спільні виступи місцевих і приїжджих робітників проти двора давали достатню підставу для Бронкових міркувань.

Близько півночі комісар поліції закликав Завадку до себе. Бронко запідозрив, що поліцаю знудилося чекати, поки привезуть новий транспорт арештованих, і він захотів прогнати свою скуку його коштом.

Комісар, дебелий блондин з бичачим карчиком, сидів за столом, схрестивши перед собою свої ведмежі лапи, густо порослі золотистим пушком.

— Бунт, знову бунт, пане Завадко! — позіхнув на весь рот. — Ви так дуже любите русинського хлопа і завжди штовхаєте його в біду.

Бронко вирішив мовчати. Зрештою, дискусія мала б сенс лише тоді, коли могла б водночас послужити і агітаційним матеріалом, а для цього бракувало такого необхідного фактора, як… публіка.

— Доведеться організаторам відповідати за збройні напади русинських хлопів. Що ви на це, пане Завадко? Як ви, скажім, повелися б на нашому місці? А потім будете горлати по закордонних прокомуністичних газетах, що уряд для наведення порядку примінив чергову пацифікацію. А хто ж її викликав, як не такі, як ви? Ми дивимося на пацифікацію, як на зло. Ви трохи вчились латині, знаєте, що то — малюм нецесаріум? [176]

Бронко розглядав гудзики на його мундирі.

176

Конечне зло (латин.).

— Уявляю собі, Завадко, як розгулявся б червоний терор, якби ми своєчасно не приклали рук до того, щоб його приборкати! О, то була б панорама! То було б, слово честі, видовище, гідне уваги!

Не кваплячись, він вийняв з кишені срібний з монограмою портсигар, натиснув кнопку, взяв цигарку, що вискочила звідтіль, постукав об віко портсигара, пом'яв мундштук, а щойно потім запалив запальничку.

Бронкові ця процедура нагнала такого апетиту до куріння, що аж у щелепах залоскотало.

Комісар, очевидно, для повної приємності, вигідно розлігся у кріслі, заклав ногу за ногу, якусь хвилину стежив за кружальцями диму, а потім ствердив:

— Ви, як бачу, не бажаєте говорити зі мною, пане Завадко. Я вас розумію. Я вас дуже добре розумію, пане Завадко. Ви з охотою заговорили б, коли б ми з вами були у переповненому залі суду. Вам треба трибуни, чи не так? На наш великий жаль, не можемо доставити вам цієї приємності, за що дуже просимо пробачити. Що ж, — розвів руками, що могло означати, буцім ці справи не від нього залежать, — так воно є… Скажу вам, пане Завадко, що поміж нами склалися досить дивні взаємини. Ви поводитеся так, ніби ми з вами вперше бачимося, а ми ж таки давненько з вами знайомі. Тому менше-більше два, а може, три роки. Не пригадуєте? Мали ми з вами розмову в цьому ж кабінеті. Тоді ви відповідали бодай на кожне моє третє питання. Пригадайте собі, що вже тоді я намагався промовити до вашого розсудку, щоб ви нарешті зрозуміли, що немає найменшого сенсу бути таким вірним, таким наївно відданим Комуністичній партії.

Правда, ви тоді заперечували свою приналежність до КПЗУ, хоч ми і мали докази, що ви активний член цієї організації. Але ми не арештували вас. Мали для цього свої міркування. Я питав тоді вас, якщо пригадуєте собі, чому у вас не вистачає мужності признатись у своїх політичних переконаннях. Я наводив вам приклад, як перші християни воліли клітку з голодними левами, ніж відречення від Христа, а ви… герої лише на словах. Я ще, оскільки пригадую собі, наводив вам приклад з нашої польської історії. Ми, прошу пана, теж боролися у підпіллі, але ми не зрікалися своєї ідеї, хоч за неї часто доводилося нам платити Сибіром. Правда, ви мені кинули єхидне запитання, чи я сам був на засланні на Сибіру… Молодеча вихватка, прошу я вас. Я, чи мій батько, чи дід — яке це має принципове значення? Я питав вас: чого варта така ідейність, коли ви в будь-яку хвилину небезпеки ладні відмовитися від своєї ідеї? Не хотіли ви тоді мене послухати, Завадко! Ви не вірили мені, коли я вам говорив, що комунізм — це вигадка росіян! Так щоб ви знали, що так!

І тому тільки одним росіянам він психологічно підходить. Тим розхристаним натурам, де «степь да степь кругом», відповідає така форма суспільного ладу, але нам, європейцям, прошу пана, чужа вона по самій своїй природі. Ви не задумувались ніколи, прошу пана, над тим, чому саме руський Ванька взявся за цю утопічну справу, а не, припустим, розумний чех чи педантичний німець? Ви мені відповіли тоді хитро, — о, на демагогію ви мастаки, — що, либонь, тому, що з усіх націй Росія видала з себе Леніна.

Я вам сказав, що так говорити може фанатик, і до того ж зовсім сліпий. Ви знову зволили заговорити і спитати мене, чи, вірніше, попросили мене, щоб я назвав вам фанатиків в нашому таборі. Архінаївна вимога, пане Завадко! В нас нема фанатиків, бо нам не треба їх! Це, прошу вас, безвідповідальні люди, зайвий баласт у машині добре налагодженого суспільного життя. А ви думаєте, Завадко, коли б ваші взяли верх, в що я ніколи не повірю, але так, теоретично, то ви були б їм потрібні? Ваші ж «товариші» відкинули б вас, бо ви фанатик, а фанатики — не творчий, не будуючий елемент. І так ви виграли б на своїй революції, як Заблоцький на милі. Я, коли говорив вам це, і сам не знав, що з мене такий чудовий пророк. Не минуло два чи три роки, а ваша Комуністична партія, за яку ви так розпиналися, показала вам дулю. Дулю, пане Завадко, справжнісіньку дулю! — він переплів пальці і тицьнув ними мало що не під самий ніс Бронкові. — Вам здавалося, що ваша КПЗУ прискорить світову революцію, а ви, її члени, — незамінимі. Ви в ім'я цього ладні були рідного батька продати, що ви, Завадко, і зробили, оженивши його з тим редакторством. А тим часом Комінтерн накопав вас у денко [177] і перед усім світом заявив, що ви їм… не потрібні. Розумієте, не потрібні! Ви були їм тільки на заваді, і без вас прекрасно, знаменито, чудово може обійтися… світова революція! От до чого ви доборолись, Завадко! А ви так вірили своїм вожакам, так смішно, наївно вірили…

177

Пхнув вас у м'яке місце.

Він вийшов з-за столу, потираючи руки, як людина, якій щойно здорово поталанило.

— Ось така вам дяка від «товаришів», пане Завадко! Але ви, щось мені здається, і далі намагаєтесь триматися. Вас уже за шию повісили, а ви ще пробуєте ногами дригати. Ви ще вірите, як мене поінформовано, — зробив наголос на цій фразі, — в якусь фатальну помилку, яку історія з часом виправить, а заодно і вас реабілітує… та визнає ваші заслуги перед світовою революцією. Свята наївність, пане Завадко! Я, як ваш ідеологічний ворог, повинен би радіти з того, а мені, як людині, щиро жаль вас, як бога кохам! Мене інформували, що ви надалі морально вважаєте себе вірними синами Комуністичної партії, тобто ідейними безпартійними комуністами. Як каже русинське прислів'я? Чекай, псе, поки кобила здохне.

«Спокійно. Спокійно. Спокійно», — б'є ритмічно Бронкові у скронях.

— А візьмем, пане Завадко, ще один фактор, що ваші капезуївці наобіцяли простому русинському хлопові! З яким лицем ви тепер покажетеся перед його очі? Ви ж обманули свій народ! Вам вірили, а ви так ганебно їх підвели! Я на вашому місці, як людина честі, пустив би собі кулю в лоб! Як бога кохам!

«Витримати. Витримати. Витримати», — прискорює свою роботу моторчик у висках.

— Що ж, пане Завадко, я вам не стану доводити вашу належність до КПЗУ, бо такої вже немає. Схрупав її Комінтерн, дай йому боже здоров'я! Доводити, що ви підбурювали хлопів до збройного повстання, — теж не стану. Не тому, що у вас надто добрі алібі, а в мене немає доказів… просто нам поки що цього з тактичних мотивів не потрібно. В нас є інші наміри щодо вас. Шкода мені вас, молодий чоловіче, — голос його набрав фальшивої м'якості, — як бога кохам! Життя саме показало вам, як ви помилялися. КПЗУ розпустили ніби тому, що туди пробралися провокатори, але ми з вами, пане Завадко, знаємо, що це не причина, а тільки привід. І якщо мені від цього легше, то у вас кровоточить рана. Але й бо рана рані не рівна. Поранений на полі бою солдат з честю, з гонором переносить свої рани, а вас зранили, ще й ляпаса дали «товариші». Копнули вас, пане Завадко, наче собаку-приблуду. І, скажу вам, треба не мати й крихітки людської амбіції, щоб після цього всього далі тягнутись до них.