Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

За кілька днів, точніше, четвертого дня після цієї перепалки, Зоня забралася з дому. Знайшла собі в центрі нової частини містечка (власне, на околиці, коли орієнтуватися на старий ринок як центр міста) кімнату з окремим входом і домурованою в передпокої кухонькою.

Приїхала фірою на вулицю Куліша перед батьківський дім, забрала звідтіль, що було їй потрібно для обладнання нового житла, і без «бувайте здорові» поїхала на своє. З брами гукнула, що, мовляв, як хтось матиме справу до неї, то хай заходить просто до канцелярії Чуйгука, вона завжди буде там. Точка. З галузки відпав ще один листок.

З відходом Зоні виникло питання про заміну мешкання на менше.

Дивне психічне явище. Олені завжди здавалося, що вона випадково й тимчасово живе у великому домі Аркадія, а тепер, коли довелося покидати його, огорнув її дошкульний, хоч і не зовсім виправданий сум, аж мала господинька мусила розважати матір:

— А за чим мама жалкує? Відколи я пам'ятаю, вічно в нашій родині нарікалося на це мешкання. Хай мама згадає, як у сльотаву осінь чи навесні підходить тут вода у підвалі. Якби татко був живий, то ми, напевно, цього літа вже поміняли б квартиру. А наріжна кімната, мамцю? Та там ніколи не можна як слід напалити! А взяти хоч би покрівлю! За татка протікала вода тільки в одному місці над кухнею, а тепер капотить уже і над їдальнею. А найважливіше — ми не можемо оплачувати такої великої квартири.

— Люди тримають квартирантів…

Олі мало що не зірвалося з язика, що в них теж був квартирант доктор Мажарин і чим те все кінчилося.

— Найважливіше, — тягнула далі Оля, немов не дочула Олениних слів, — що треба буде все міняти і починати наново.

— Я нічого не кажу, певно, тепер п'ять кімнат забагато для нас, але чого зараз починати наново? Як же можна у моєму віці все починати наново?

«О, мама думає тільки про себе. Раніше з нею цього ніколи не було. Їй і на думку не спадає, що це, може, мені доведеться починати своє життя заново і по-іншому».

Наступної неділі вибралися Олена з Ольгою ніби на прогулянку, а насправді — з наміром поглянути, може, де здаються квартири.

Пішли навмання першою вулицею, що вела у східну частину передмістя, де, як інформувала всезнаюча Мариня, «любили бути хати внайми».

Околиця, на яку потрапили, відразу сподобалася Олені. Просто неймовірно, що вона так довго жила в Нашому і ніколи тут не бувала!

Будиночки були подібні один до одного, наче діти однієї матері. Це наводило на думку, що люди в цих будинках теж повинні б бути подібними одні до одних й жити в злагоді між собою.

Кожний з тих домочків був у деякій віддалі від вулиці, що давало змогу їхнім власникам заводити квітники перед фасадами. Стежки від хвіртки до ганочка були здебільшого посипані рінню та обведені побіленими цеглинами, що виглядало так… запрошуюче. Майже кожний ганочок був помальований у зелений колір, а у вікнах цвіли фуксії.

На жаль, ні в одному з тих чепурних домиків не було на віконній шибі наліпленої картки про здачу квартири. Очевидно, тут жили багаті міщани, які не думали позбавляти себе вигод за кільканадцять злотих на місяць.

Олена наполягла, щоб завернути ліворуч у вулицю, яка, на її думку, повинна б вести до ріки.

— У Ладиків не було багато качок, бо поблизу не було саджавки. Зате у твого діда, таткового тата, були цілі табуни. Просто хмари напівздичавілих качок та гусей. Казали, ніби вони виводилися там у шуварах [132] так, що ніхто й не знав їм числа і рахунку. Але що з того? Не було доброї господині. Скажу тобі, що я якось не пам'ятаю, чи їла я там хоч раз добре засмажену качку. А до того ти, певно, й не знаєш, що смак м'яса залежить і від того, чим годують птицю. В дідовім селі була така психопатка, бо інакше не знаю, як це назвати, дідичка, яка веліла годувати качок, призначених для панського стола, фігами. Або, наприклад, у неї ж спеціально так вигодовували гусей, щоб у них хворобливо розросталася печінка, потрібна для гусячого паштету. Я навіть не знаю, чи не шкідлива така печінка.

132

В комишах, очеретах (з пол.).

Околиця, в якій знаходилися, спочатку ніби мальовнича, чимдалі почала скандально псуватися. З'явилися облуплені, кривобокі, полатані бляхою дахи з перевернутими горщиками замість коминів. Хати без огорож і квітників, без господарських забудовань справляли жалюгідне враження.

Єдиними господарськими прибудовами при тих халупах були до смішного малі, чомусь усі до одного перекошені виходки.

Згубився нарешті і тротуар під ногами.

Вулиця ставала щораз вужчою, щораз тінистішою та болотистішою, хоч у цю пору в місті панувала посуха. Сюди не їздили машини, і тому вулиця роїлася від голопузих дітей. Судячи з усього, в цій околиці жив єврейський пролетаріат, бо, хоч було свято, на шнурах біля хатин висіло запране, мокре, немилосердно полатане шмаття.

Олена зупинилася.

— Я не піду далі. Ні… ні, тут я не могла б жити. Я сподівалася, що передмістя нагадуватиме мені Ліски, а тут стільки бруду та нужди. Ніколи не думала я, що серед євреїв може бути така біднота. Я гадала, що тут повітря, як на селі, а то… Ходім звідціля, ходім, а то боюся, що ще в мене голова розболиться.

В зворотній дорозі (аби не йти попри ті жалюгідні халупи) вийшли на якусь польову стежину і несподівано натрапили на гарний будиночок під червоною покрівлею, на одному з вікон якого, на велику Оленину радість, білів наклеєний аркушик.

Власник будинку жив окремо, і це теж було дуже добре. Домик здавався внайми сам по собі.

Ольга з Оленою насилу відшукали господаря, чи то пак господиню будинку. Труднощі полягали в тому, що вона вдруге вийшла заміж і ніхто не знав ні її нового прізвища, ні вулиці (яка, мабуть, теж змінила назву), яку господиня назвала в оголошенні.

Для Олени ця історія видавалася трохи підозрілою: всякий тягнеться до того, щоб мати якнайбільше свіжого повітря, а ця покинула такий гарний будиночок і пішла жити у чоловікову хату, ближче до центру і пилюки.

Щось тут не те. А може, той будинок тільки зовні такий гарненький, а всередині весь пророслий грибом?

Господиня виявилася охайною, з деякою претензією на чепурність, як це полюбляють літні бездітні жінки, гордовитою молодицею. Олену вразило, що господиня, знайомлячись, не зволила й усміхнутися. Вдові Річинській і досі важко було звикати до людського холодку.

На темному мідяному обличчі світилася пара холодних, проникливих очей, що домінували над довгим (але не аристократичним) носом і темними, з коричневим відтінком, губами. Червоні великі коралі на грудях і шиї, на думку Олени, не були на своїм місці.

Оля теж винесла враження, що господиня зміряла їх поглядом, начеб щонайменше прийшли за прошеним.

Мову почала Ольга: прочитали з мамою оголошення на шибі і хотіла б трохи ближче розвідати про умови найму будинку.

Олена ж тим часом думала: чому це Аркадій, така єврейська голова, такий передбачливий, не подбав про те, щоб забезпечити родину власним будиночком? Адже добре знав прислів'я, що його склав народ про вдів священиків: «попові дзвонять, а попадю з села гонять».

Хоч коли йдеться про Аркадія, то, напевно, йому самому видавалося протиприродним думати про старість, а тим паче про смерть. Такий був завжди життєрадісний, життєлюбний, як говорили про нього його світські побратими, такий буйний надіями, що, здавалося, сама смерть боїться підступити до нього, а тим часом скосила його за першим помахом.