Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Загадковість мови маклера щораз більше дратувала отця Сидора.

— Досить пусто язиком молоти, Суліман. Я взагалі сьогодні щось не впізнаю вас. Ви часом не хильнули трохи шабасівки, ге? Давайте покиньмо дурну розмову, я хочу сказати (слово «порадитись» не пролізло Ілаковичу крізь горло), хочу спитати, вірніше, вас, як би ви на те дивились, коли б я захотів придбати собі домик у Нашому так на сорок-п'ятдесят тисяч?

— Ну, що за питання. Як треба, то зробиться, отче канонік. А як там з цукровнею? Дехто з дооколичних пахтярів запитує, чи на другий рік сіяти їм цукровий буряк?

— Не знаю, — мовби забувшись, попав отець Ілакович в інтимний, звірливий тон, — боюся, що замаринував я свої гроші в цементі, і камені, і… на фундаменті залишиться. Не ті часи. Ви це добре знаєте. Ви, — свідомо скривив душею, — може, й краще за мене знаєте, яка тепер політична ситуація.

— Ну, а на кам'яницю в місті —то що? То не ті часи? Як підуть, прошу ксьондза, ті часи, то заллють і міста, і села.

Знову укол страху, від якого місцями шкіра затерпла. Що має маклер на думці?

— Я думав би поки що підшукати якусь підставну, розуміється, на сто процентів певну особу. А пізніше «купив би» я в себе будиночок і заінтабулював на ім'я сина.

Суліманові заграли очі.

— Думка перша кляса, аби я такий здоровий був! Я й не гадав, що в отця каноніка такий хвит [21] до інтересів. Але один варунек [22] , прошу отця.

Скоробило Ілаковича в нутрі, що маклер набирається зухвальства ставити йому умови, тому спитав з насмішкою, розтягуючи під його манеру слова:

21

Тут: здібність (пол.).

22

Умова (з пол.).

— Цікаво… цікаво… які умови поставить Суліман отцю Ілаковичу?

— Ой краще би отець заховали свою іронію для кого іншого, аби я такий здоровий був, що правду кажу. Але якщо отцю в дійсності цікаво, то Суліман може сказати. Чому би ні? Тією підставною особою буду я, Рафаїл Суліман.

— Ви? — зробив жест рукою Ілакович, начеб збирався заткати рота маклерові. Взяв Сулімана за лікоть і відвів у бічну відногу коридора. — Ви?!

— А чому би не я? Тепер такі часи, прошу отця каноніка, що я можу ручатися тільки за себе. Мене називають королем нашівської біржі. Ой, вей мір з таким королівством і з такою біржею… Але маю там кількох своїх людей, то правда. Однаково ручатись можу тільки за себе. Ну, але що я буду себе рекламувати. Скоро отець канонік і без реклами переконаються, що так буде найкраще… Є справи, які не повинні виходити поза фамілійне кулко.

— Як ви сказали? — вдруге в розмові з маклером вдарила отцю Сидорові кров до голови.

— А отець канонік хіба не чули? Нащо робити ще раз ту саму роботу? Я все сказав.

— Я хотів вам дати нагоду справити ваш ляпсус. Ви або випили, або при гарячці, Суліман. Ви комплектно [23] забуваєтесь, городите одні дурниці!

— Що значить дурниці? Я не на амвоні, перепрошую отця… я маклер, а маклер не має права говорити дурниці. Що я сказав, то я сказав. Я знаю, що я сказав, а отець канонік хай тлумачить собі по-своєму. Що? Як у талмуді: написано одно, а кожний тлумачить собі, як йому вигідно… — наче граючись збентеженням Ілаковича, просторікував Суліман, розтягаючи склад за складом. — Я знаю, що отець мають гарну звичку після сніданку проходжуватися і роздумувати. Ну, будуть отець мати ладний темат для роздуми, — схаменувшись, що зайшов задалеко, прийняв покірну поставу і докінчив іншим голосом: — А щодо дімка в Нашому, то дуже файно подумано. Краще не можна, прошу отця каноніка, але тільки — підставна особа. І так морги отця декому мулять очі…

23

Зовсім (з пол.).

— Ви… може, щось чули, — почував, як по-дурному видає себе перед маклером, але страх начеб осліпив його.

— А що я міг чути? Революції у краю ще, слава богу, немає. Що люди говорять. Отець людей знають, де люди не говорять. На кладовищі. А взагалі, навіщо паничеві стільки поля? Для кінської ферми не треба багато…

Простий натяк на Орисю та її кінські інтереси мало що остаточно не вивели з рівноваги отця Сидора. Впору згадав, хто він, а хто той, що перед ним.

— Добре, Суліман, подумаю, а тепер будьте здорові, — відійшов з закладеними руками назад.

Суліман посміхнувся диявольськи йому вслід.

Отець Сидір одним краєчком ока вловив гримасу на обличчі маклера.

«В чому справа?» — по раз третій за такий короткий час тьохнуло тривожно серце отця Ілаковича.

Баламутна думка, що Суліман може мати якийсь вплив на хід подій, які стосуються його, Сидора Ілаковича, безпосередньо, і для того йому треба запобігати ласки маклера, обплутала отця Ілаковича, наче павутиння.

А що мали б означати ті недвозначні, грубі натяки на його зажилі стосунки з родиною покійного Аркадія?

Докоряв собі, що давненько не бував там. Може, дійсно коїться щось за його спиною, а він у нічому не освідомлений.

Покрутившись по ринку, зайшовши до аптеки і перекусивши в єдиній українській ресторації, отець Сидір подався на вулицю Куліша до Олени Річинської, хоч, правду казати, треба було б йому насамперед заскочити на Джерельну до Безбородьків.

Був майже задоволений, коли дізнався від Марині, що в хаті немає нікого, крім неї. Панни порозбігалися, а їмосць з доктором Гуком пішли до панства докторів на Джерельну.

— То добре, і я піду туди. Бувай здорова, Мариню, — пустився до хвіртки, але завернувся і спитав без обиняків: — Чого той Суліман крутиться коло вас?

— А, він несповна розуму, прошу вуйця («І ця зі мною, як з рівним! Що за фатальний день сьогодні?»). Я кажу їмосці, а вони сміються і не вірять.

— А як ти помітила, що він несповна розуму? Як?

— А хоч би таке, прошу отця. Приходить він до нас перед самим обідом… а отець знають… панна Зонця гнівалася б на мене, що таке кажу, але то нема що… я говорю, як є… отець можуть здогадуватися, які в нас тепер обіди… але прийшов чоловік на сам обід, годиться і його запросити до столу. Аби вам хоч раз сів і з'їв разом з нами — ні… Нє, сяде собі в куточку і лише пантрує, з которого тареля їсть панна Неля, бігме, правда… а потім не дасть мені того тареля вже в руки взяти… попросить шматок хліба і вилиже його, ніби собака. Раз, ще як Слава була дома, намовили Нелю залишити на тарелі кусник солонини з гуляшу… І що отець повідять на це? З'їв і солонину… Ой, я думала, що ми лопнемо зі сміху. А їмосць ще перечаться зі мною, що йому нічого не бракує… він о… о… — покрутила пальцем по виску.

Так, інформація про його майбутнього спільника не була з надійних.

Справді, що за фатальний день сьогодні з самого ранку!

Теофіл Безбородько спроквола став набирати віри, що щаслива зірка не покинула його назавжди і хоч відпливла тимчасово вбік, та й далі світить йому, хай і тьмяно.

В той холодний ранок після пошлюбної ночі дізнав сумної певності, що разом з його сподіваннями на безжурне життя вмерли і згинуть і мрії, ба й сама охота прагнути чого-небудь взагалі.

Проте минуло трохи більше, ніж півроку, як доктор Теофіл Безбородько знайшов розраду душі для себе там, де ніколи й не гадав її подибати. Справляло йому дику, до нічого не прирівняльну насолоду бути свідком Катерининого страху перед Суліманом.

Ох, як класично боялася вона маклера! Та бо й мала чого! Суліман гроші дав, а товару за них не отримав.

Маклер, знаючи добре, що Катерина не в спромозі повернути йому зразу таку суму грошей, настоював що раз, то агресивніше: Неля або гроші!