Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)

Коли наші сани зупинилися перед театральним залом каси ощадності, де мав відбутись концерт, я зіскочила перша, щоб допомогти висісти мамі. Та Север випередив мене. Він галантно подав нашій мамі руку, і я бачила, як їй було приємно, що про неї не забувають. Першою ми пропустили в зал маму, за нею Олю. Мене Север взяв під руку, і так ми ввійшли до залу.

Мені здавалося, що очі всіх звернені до нас. Я не заглядала в ті очі, що націлились на нас, але всім єством відчувала, що, крім звичайної цікавості, в багатьох з них тліє ще й заздрість. Север провів мене через усю доріжку поміж двох рядів крісел до наших місць на самому переді. Це був (Север, коханий мій, я ніколи більше не буду така нескромна, як оце!) тріумфальний похід нашого кохання. Я хотіла мати серйозний вигляд, вдати, ніби нічого особливого не сталось, та це мені не вдавалося, бо ж відчувала, що просто променію вся від щастя. Здавалося, що якби раптом погасло світло, я світилася б фосфором.

Тіточка Клавда була вже на своєму місці. Ах, яка метаморфоза сталася з нею!

Зоня шепнула Северові, що тітка наша просто-напросто помилася туалетним милом і дощівкою. Вона, як казала Зоня, за старим французьким рецептом не вмивалася цілі роки, щоб не змивати зі шкіри природного жиру. Хоч шкіра їй не дихала під грубим шаром бруду і природного жиру, та чомусь справді зберегла свою відносну свіжість.

Север жартував, що це надзвичайний казус у косметиці.

Тітка Клавда сиділа перша скраю (Оля удостоїлася честі сидіти безпосередньо за нею!) і тим наче очолювала весь рід Річинських.

На нас з Севером, зрештою, перестали звертати увагу, і це дало нам нагоду зайнятися тільки собою. Ми не потребували жодних слів. Він питав мене очима, а я йому так само відповідала.

«Пам'ятаєш нашу прогулянку на початку зими?»

«Еге ж, — відповідаю йому очима. — Я тоді звинувачувала тебе в чомусь негарному. Не гніваєшся тепер на мене за це?»

«Я на тебе не можу гніватись, бо я тебе люблю, ти, дурненька. Як ти цього ще й досі не розумієш?»

Віддавшись мові очей, ми втратили контроль над своїми руками, а вони, оті погані ручиська, зовсім розсваволилися. Вони обмацували одні одних, стискалися до болю, то знов гладили на перепросини, сигналізували азбукою Морзе всякі дурниці.

І невідомо, чого б ті руки ще придумали, якби я раптом не відчула чужої руки на своїм плечі. Я підвела голову.

Бліда, обіллята потом, з дико розширеними очима, тітка Несторова термосила мене.

— Як ти поводишся? — спитала тремтливими, якось відразу обвислими губами. — Весь зал дивиться на тебе. Господи, що діється, що тут діється! — Вона схопилася за скроні і пішла на своє місце біля Нестора. Я набралась відваги і окинула поглядом зал, чи то справді всі на нас дивляться, і все зрозуміла: стрийко Нестор держав руки Орисі в своїх достеменно так, як мої Север. Сердешна тітка Несторова!

«Север, невже ж і ти міг би колись перестати мене любити?»

«Ніколи, — відповіли його очі, — не бути цьому».

«Вірю. Вірю тобі більше (не карай мене, господи, за богохульство!), ніж богові…»

На сцені, прикрашеній вазонами зимових хризантем, стояв відкритий блискучий чорний рояль. Настала напружена хвиля тиші. Я хотіла через голови наших глянути на тітку Клавду, та побоялась, що прогавлю хвилину, коли Мединський виходитиме на сцену. Тому, міцно, нервово стиснувши Севера за руку, я разом з іншими втупила очі в сцену, в її лівий кут, звідки звичайно виходять артисти. Хвилини пролинали, і напруженість залу доходила до краю. Я вже стала хвилюватися за співака. Коли він зараз не вийде на сцену, напружена цікавість публіки якось розрядиться. Та Мединський, очевидно, мав за собою чималий досвід у цій справі, бо, власне, в тій самій хвилині появився він у товаристві худої дами у штудерній [15] сукенці.

15

Майстерно пошитій

Я відчула, що не тільки ми з Севером розчаровані. Це був середній на зріст, якщо не сказати низенький, чоловічок, товстун, з помітним черевцем, яке марно намагався приховати вузький білий жилет. Рум'яне його обличчя було кругле, як диня. На ньому зовсім губилися цяточки очей і вузька щілина рота. Пишні були в нього самі лише кучері. Білі, густі, вміло закручені на потилиці, вони скидалися на перуку.

Еластичним, наче в учителя танців, кроком пройшов він по сцені і став біля рояля, раз у раз запихаючи в рукава каучукові, либонь, манжети сорочки.

Дама-концертмейстер, на голову вища за нього, в чорних локонах та з випнутою нижньою щелепою, дуже скидалася на коняку.

Вона взяла перші акорди, він стиснув руки (ледве опоясуючи ними живіт) і заспівав «Село родиме, краю родимий». І з першим-таки звуком його голосу в залі сталося чудо. Увесь зал нахилився до сцени, наче благаючи пробачення за своє перше враження.

Факт! Мединський Модест завоював нас з першого акорду. Голос у нього тепер уже не був сильний, але який кришталево-чистий, який вишколений, а до того ж яка дикція!

Коли він проспівав «Я вас вітаю, місця любимі», в залі почулися стримані ридання.

Ніколи не припускала, що в мужчини може бути така оксамитова ніжність голосу! Він, мабуть, сам зрозумів, що йому минула вже пора співати героїчні речі, а тому співав ліричні твори всіма мовами світу.

Публіка втрачала здорові змисли. Вона ревла, плескала, тупотіла ногами, хрипла від «бісів», а він зберігав олімпійський спокій, лише жестом прохаючи тиші.

Коли він заспівав романс Січинського на текст Івана Франка «Як почуєш вночі край свойого вікна», то при словах «Се любов моя плаче так гірко» Север притулив мій лікоть до себе. Як усе ж таки красиво вміє він любити!

Цією піснею закінчилася перша частина концерту. Публіка викликала артиста знову і знову, він за кожним разом виходив на авансцену, прикладав руку до серця і кланявся. В залі загорілися вогні, публіка, схопившись на ноги, аплодувала далі. Тітка Клавда виступила на доріжку посередині залу і теж плескала в долоні, піднявши руки трохи вище, ніж усі. Тоді сталося щось незвичайне. Мединський зробив крок наперед. Зо хвилину стояв, наче завмерши, але притаклива тітчина посмішка розвіяла його сумніви й вагання. Він приклав руку до серця і трохи театральним жестом (тепер йому можна було все подарувати!) низенько похилив голову.

Це був, мабуть, найбільший тріумф тітки Клавди за все її бурхливе життя: мужчина впізнав її після сорока років, а впізнавши, не відвернувся неуважно, а приклав руку до серця і низько схилив голову перед нею. Іще який мужчина — співак світової слави!

Ми з Севером метнулися поздоровити тіточку, але, поки дісталися до її крісла (Мединський уже сховався за лаштунками, натовп глядачів все ще юрмився перед сценою), її там не було.

Коли встигла щезнути тітка Клавда? Хто бачив, як вона залишила зал?

Я звернулася до Олі, яка сиділа найближче до неї, щоб дізнатися, що сталося з тіткою Клавдою, але моя сестричка була чимсь так схвильована, що тільки попросила дати їй спокій. Нічого вона не бачила, нічого не знає. Підозріває лише, що тітка зовсім пішла з концерту.

Коли Зоня стала обурюватися на коники тітки Клавди, якій, мовляв, уже час би за розум узятись, тітка Несторова стала в обороні старої панни. «Нерозумні ви, дівчата, — сказала вона. — Клавда вчинила цілком слушно. Невже ж ви не розумієте, що вона вийшла з залу, щоб не показатися Мединському зблизька? Навіщо йому бачити, що за пластичним рожевим кремом прихована стареча дрябла шкіра у зморшках? Хай залишиться в нього ілюзія, що панна Клавда Річинська й досі майже така сама, якою бачив він її на березі Адріатичного моря. Співак, — сказала ще тітка Несторова, — дістав багато квітів, але найціннішою квіткою все-таки буде для нього подарунок тітки Клавди!»