Сестри Річинські. (Книга перша)

Проте і через Рифку довелось йому пережити.

Одного дня Суліман, замість Рифки, застав у кімнаті її листа на столі. Нерозумними, що тільки розізлили його, словами просила пробачення і повідомляла при тому, що вона «пішла за голосом серця», тобто, в перекладі на звичайну мову, втекла з якимось Робертом.

Суліман довго не міг пригадати, кого вона могла називати Робертом. Нарешті пригадав. Був то офіцерина, пияк, морфініст і шантажист, якому він колись позичав гроші під проценти.

Кінець кінцем сталось так, як передбачав Суліман: Роберт покинув Рифку, як тільки її покинули гроші, влаштувавши її перед тим в одному з варшавських публічних домів. Саме звідти написала вона до Сулімана. Був то цинічний лист вуличної дівки. Запрошувала свого чоловіка до себе в гості і ще щось в тому стилі…

— Нема в мене більше жінки! — сказав собі Суліман і дальшим знайомим з повним переконанням казав, що він удівець.

Ця символічна смерть Рифки тільки підсилила його нездорові почуття до Нелі. Мав тепер тільки її одну не лише в серці, але й в полі свого зору.

— Ти, Сулімане, старий ідіот, — говорив собі вголос, не раз вертаючись уночі з-під вікон будинку на вулиці Куліша. Але за кілька днів знову робив якусь дурницю, щоб бути поблизу, часто не маючи змоги побачити її, тієї дівчини. Був здатний на все, аби тільки мати можливість будь-яким способом наблизитись до Нелі Річинської, хоч би дихати її повітрям. Була його своєрідним божевіллям.

* * *

Неля прийшла до Сулімана на кілька хвилин раніше назначеної години. Перед низькою, з кривими вікнами хатиною, хоч і помальованою у веселий рожевий колір, сиділи дві старі єврейки. Одна схожа була на наряджену ляльку: така була нагладжена, крохмально-пишна, у ясних, таких не відповідних до віку, ситцевих спідницях.

До неї і звернулася Неля з запитанням, чи тут живе Суліман. Старенька лялька звелася з табуретки і дрібним кроком, шелестячи накрохмаленими спідницями, повела Нелю через сінці, де неможливо тхнуло риб'ячими потрухами, у якусь вузьку подовгасту кімнату. Тут показала їй на двері ліворуч, а сама покотилася до виходу.

Неля, на яку вся ця обстановка зробила дуже неприємне враження, делікатно постукала не в двері, які не були замкнені, а в одвірок.

У відповідь двері широко відчинились. Неля, яка попала в ще темнішу кімнату, ніж попередня, зробила кілька кроків від порога обережно, наче по трясовині.

Суліман, усміхаючись, простяг їй свої довгі пальці. Руки в нього тремтіли.

— Добрий день в моєму домі, Нелюсю. Ну, чого ви вириваєте руку? Ви ж мій гість, я хочу привітатись з вами.

На Нелинім обличчі відбилася гримаса відрази. Не хотілося їй бути його гостею. Прийшла виконати лише накинене їй доручення і, може ж, навіть не сідати в цій темниці.

— Пане Суліман, Катерина просила…

Суліман нечемно перебиває:

— Ну, навіщо ви це говорите, Нелюсько? Навіщо говорити мені те, що я напам'ять знаю, як оці псалми Давидові? Ну, ну, я вже мовчу, тільки ви… почувайте себе свободніше у моїй хаті… Я нічого… я мовчу…

Він потирає руки, начеб втирав їх рушником, і поштиво відходить на протилежний бік стола. Нелині очі поволі звикають до зеленкувато-темної сутіні в кімнаті, в якій тхне сирими, залежаними речами чи нафталіном. Кімната така низька, що, коли б Суліман підвівся навшпиньки, міг би рукою дістати стелі. Темно-фіолетові, накрапувані темним золотом стіни надають кімнаті ще більш несучасного вигляду. Неля настільки вже освоїлась з тьмяним освітленням в кімнаті, що починає розрізняти форму предметів. Уздовж двох стін під прямим кутом тягнеться, за східним звичаєм, вузький довгий диван. І диван, і шовкові килимки на стіні над ним, і важка портьєра над дверима, ба навіть м'який товстий килим на підлозі — все воно витримано в срібно-чорному важкому тоні.

Контрастною плямою впадає в очі лише один стіл посередині, прикритий зверху білою скатертю, з-під якої кострубато заломлюються контури посуду, особливо пляшок.

Суліман, силкуючись на інтелігентну поведінку, двома пальцями зняв скатерть з стола. Очам Нелі представився не стіл, а вітрина вишуканого гастрономічного магазину. З піраміди апельсинів, шоколадних виробів, печива, винограду виділялись стрілчасті пляшки у золотих ковпачках.

Недобрі здогади, що по дорозі на Кінську вулицю проймали Нелю то холодним дрожем, то хворобливим жаром, від вигляду цього багато заставленого стола почали поволі зникати. Катерина правду говорила. Цей парвеню хоче хвастонути перед ними, зубожілими паннами, своєю набитою кишенею. Дурень, якому дивуватись не варто.

Суліман підсунув Нелі крісло.

— Я прошу сісти. — Він ніби намірявся взяти її за руку і посадити, але Неля сіла сама, а руку сховала за спину.

Він сів поряд з нею.

— Вип'ємо, Нелюсь, за те велике щастя, що мене зустріло. Це таке щастя, що ви прийшли в мою хату, така честь, що я, ну, я зовсім здурів. Ви можете робити тепер зі мною, що хочете… Можете наказувати мені, що хочете, бо Суліман вже не має голови. Це вам дивно, правда, Нелюська? Я вам наллю цього солодкого. Що ви? Що ви? Випити треба… Спеціально цього вина ви мусите випити, бо його готувала моя стара мама, коли ще була такою молодою, як ви. Ви бачили її? Вона сидить під хатою, бо вона любить сонце. Сам я, як дозволите, вип'ю шабасівки. Хай єврей п'є шабасівку, — чи не так, моє сонце?

Вино, що його ллє Суліман у призначений для Нелі срібний келих, таке густе, що капає крапля за краплею, наче сироп.

— Цьому вину більше років, ніж вам, Нелюсь, але воно не є дурне вино. Воно розумне вино.

Нелі гидко пригублюватись до келиха, обкладеного ззовні почорнілим карбуванням, в заглибинах якого чаїться бруд і, певно, бацили. Не приваблює її і сиропна густота вина. Не додає апетиту й те, що готувала його Суліманиха власними руками.

— Я не п'ю, пане Суліман.

— Я вас дуже прошу, Нелюсь!

— Прошу не гніватись на мене, пане Сулімане, але я, бігме, не можу.

Неля, пам'ятаючи попередження Катерини поводитись з маклером ввічливо, раз у раз додає до його прізвища «пане», хоч в домі Річинських звертались до нього всі тільки по прізвищу.

— А я вас таки прошу! — Суліман обіймає спинку крісла, на якому сидить Неля, і з-за плеча підсуває їй чарочку. — Я буду ображатись, Нелюська. Що ж то ви, прийшли нанести мені візит і гидуєтесь пригубитись до страви за моїм столом? Я ж вам не підношу отрути, — чого це ви так здригаєтесь? Я ж вас не затягнув силоміць до своєї хати, правда? Ви самі прийшли до мене в гості.

— Я прийшла не сама, Суліман. Мені Катруся казала…

— А я за цим столом не хочу чути про вашу сестру! Що мені там ваша Катруся! Ви думаєте, що я для неї зроблю те, що обіцяв? Ай-ай, дуже мені то потрібно для панни Катерини псувати собі репутацію на біржі. Ай-яй-яй, не знаю, як це мені потрібно! Я знаю: у ваших очах, ну не тільки у ваших, я маклер, я шахрай, я взагалі щось таке-о, підозріле, може, воно й правда, але той маклер і шахрай має свою, ну, хай маклерську, але свою честь. Ви думаєте, не має? Такий рік на мене, що має! Ні, я вас запитаю, Нелюська, що поганого зробив мені доктор Безбородько? Він спитає мене: «Слухай, Суліман, як ти гадаєш, у Річинських є гроші?» А я відповім: «Пане докторе, у Річинських більше доларів, як у вас волосся на голові». І він повірить мені, бо Суліманові на біржі вірять, і ожениться з вашою сестрою, — а якими очима пізніше Суліман подивиться на нього? То в салоні, Нелюська, ну… можна присягатись, обіцяти, а потім… забутись і не дотримати слова, а на біржі треба мати тверде слово, бо інакше ти пропав. Але навіщо я забиваю вам цим голову? Ох, Нелюська, — він прицмокнув, начеб прихвалював клієнтові товар, — яка ви гарна! Ви така гарна, що я ну… ну, що я не можу. Коли дивлюсь на вас, то стаю зовсім дурним. Ви чули таке? Мене щось аж у горлі давить, коли дивлюся на вас. Давайте, Нелюська, давайте вип'ємо, може, я трохи опритомнію. За ваше здоров'я, Нелюська, я прошу… — Він тицьнув їй у руку важку срібну чарку. Срібло було холодне і липке, либонь, від бруду.