Сестри Річинські. (Книга перша)

Гей, гей, їда з спільного горщика! Що ж може більш зріднити людей? Оці обіди з спільної миски нагадали Йосифові військові походи по скелястих горах Боснії та тамтешніх чорнооких, тонконосих дівчат. Ех, як ненавиділи ті боснячки австрійський блакитний мундир і як гаряче вміли вони любити хлопців, що носили його!..

Оцей спільний труд багато де в чому спричинився до того, що Йосиф Завадка змінив свою, породжену першими враженнями, думку про Костя. Він і надалі дотримувався думки, що молодий Філіпчук — надто галасливий, що немає в нього скромності й на зламаний шеляг, що та його самовпевненість іноді стає просто блазнівською, але все оце — шумилиха на качані кукурудзи, під якою все ж таки криється здорове зерно.

Слова — полова, діло — диво, робити діло Кость умів, дай боже кожному так! Не минуло й три місяці (останній місяць, правда, Філіпчук прийняв чоловіка), а друкарська машина вже стояла готова до експлуатації. Звичайно друкарні Філіпчука, якщо можна вжити цього гучного слова, було далеко до того, що мав у себе Леон Зілінський. Та коли зважити, що друкарня постала не людською кривдою, не шахрайством і що це була перша українська друкарня в Нашому з часу його існування, то ясно, що не могло бути й порівняння між одним і другим підприємством.

Настав день, коли Бронко був прийнятий друкарським учнем у першу українську друкарню у Нашому.

При цій нагоді зворушений Філіпчук сказав ось які пам'ятні слова:

— При людях і для людей я Бронкові принципал, а він — мій підлеглий, інакше воно й не може бути, прошу я вас. Але я був би останньою свинею, якщо б коли-небудь забув, скільки ви з сином вклали безкоштовної праці в те, щоб поставити підприємство на ноги. Але мало того, що підприємство «стало на ноги», воно ще мусить «іти», а щоб піти — для цього потрібні йому гроші. Ви, пане Завадко, скажу вам в очі, — розумний чоловік. Це дуже файно, прошу я вас, з вашого боку, що ви не настоюєте, щоб я платив учневі. Ви ж знаєте, що поки що, але це, — згадаєте моє слово, — тільки поки що! — єдиним моїм «прибутком» є проценти, які я мушу платити за борги.

— А ваш тесть? — натякнув Завадка на одну розмову поміж ними.

— Мій тесть? Ого, мій тесть — стріляний птах! Він доти обіцяв золоті гори, доки я не зав'язав собі світ з його дочкою, а тепер… тепер він відмовляється. Але не думайте собі, він дасть, що обіцяв, але він хоче насамперед побачити, в що він має вкладати капітал. Хитрий, старий лис! «Ти, Костю, бийся, як риба об лід, постав підприємство на ноги, пусти його в рух, а коли вже все буде гаразд, прошу я вас, коли вже не буде жодного риску, — я тобі допоможу!» Але я маю надію, що за ті чотири роки, що Бронко вчитиметься в мене, я підтягну друкарню, а там старий розщедриться, підкине грошенят, і все буде ол райт, прошу я вас! Все ж таки, пане Завадко, як то кажуть, брат братом, а бриндза за гроші! Я вам говорю заздалегідь, що так платити Бронкові, як оплачує робітників Зілінський, я не зможу.

— Я це знаю, пане Філіпчук…

— Ви то тепер знаєте, — грубо перебив його Кость, — а потім будете говорити, що я вам дитину експлуатую! Ви беріть, прошу я вас, під увагу, яку клієнтуру має Зілінський, а яку матиму я… У Зілінського, проше пана, друкуються всі державні видання. Так чи ні? Газета польська, щоденник, прошу я вас, друкується в нього! А скільки за рік він видруковує візитних карток, шлюбних повідомлень, запрошень, афіш, анкет? А крім того, прошу я вас, хоч то друкарня нібито приватна, але пан староста завжди знайде спосіб, щоб хоч під Новий рік підкинути якусь дотаційку. А хто мені підкине допомогу?.. Я вже не говорю про клієнтуру, яка перепаде мені…

Завадка подумав про себе, що Філіпчук говорить тепер про ці самі справи значно пониженим тоном, ніж чотири місяці тому, коли тільки закладалася друкарня. Тоді пан принципал літав у хмарах, а тепер життя примусило його ходити пішечком по землі, тому й заспівав інакше.

— Ви мені, може, нагадаєте, що у Нашому виходять аж дві українські газети. Але яким тиражем? Вони обидві разом становлять, прошу я вас, одну третину тиражу нашівського польського щоденника. А щодо іншого, то що? Дуже наші русини замовляють собі візитні карточки? І що він напише на ній? Хіба «безробітний»? Підприємство підприємством, а на ці справи, прошу я вас, треба дивитись реально.

Завадка скоса зиркнув на нього, а про себе подумав: «Що ж ти, небораче, повчаєш мене моїми ж власними словами? А якщо ти знав, що справи стоять так кепсько, то навіщо було заварювати цю кашу взагалі?»

Кость зрозумів, що його слова справили прикре враження на Завадку.

— Але нам, — продовжував він, — прошу я вас, не треба падати духом! Не ридати, а здобувати! — такий наш девіз. Правда? А на старого, скажу вам, я не гніваюся за те, що не дає мені тепер грошей. Він знає, що робить. Не читав Донцова, а знає, прошу я вас, що ніщо так не гартує характеру, ніщо так не виробляє… ну… ну… вольові якості у людини, як саме боротьба з перешкодами. А ви, пане Завадко, киньте лихом об землю! Коли я сказав, що друкарня буде, то — буде! А щодо вашого Бронка, то ось що я вам скажу: коли він стане в мене на роботу, то я платитиму йому не по цінникові, а по совісті. Влаштовує це вас? Вірите мені?

— Вірю, — сказав зворушений до глибини серця Завадка і міцно стиснув простягнуту йому руку.

Влаштувавши сина, Завадка наче тягар скинув з пліч. Тепер міг відкласти турботи про долю сина, як добре виконану роботу, до якої вже не треба повертатись. Він сам відчув, що його роль опікуна в житті хлопця скінчена. Внутрішнім життям сина він не те щоб не цікавився, а взагалі не визнавав його. Від природи не обдарований жвавішою уявою, він міряв Бронка на свій масштаб, коли йому було п'ятнадцять років.

Чого прагнув він у цьому віці?

Працював тоді вже помічником коваля і як про недосяжне щастя мріяв стати друкарем. Син його отримав це недосяжне щастя, — чого йому ще треба?

На те, що Бронко має свої хлоп'ячі секрети від батька-матері, Йосифа наводили інколи зовсім незначні дрібниці. Якось, коли Бронко скидав штани, в кишені закалатала коробка з сірниками. Певно, бахур брався курити. Біда! Трохи рано взявся він за це діло. «А в скільки років я почав курити?» — запитав себе Завадка і згадав, що це сталося на два роки раніше, ніж у Бронка.

А все ж таки оця коробка сірників скаламутила тієї ночі сон Йосифові. Лежав непорушно горілиць, щоб не тривожити старої, яка спала під боком, і міркував, що за першою цигаркою піде перший кухоль пива, перший поцілунок десь у вербах, а там, по-п'яному, — перший грішок з продажною дівкою. Недобре, щоб те все прийшло завчасно. А де та сила, яка б допомогла зробити так, щоб прийшло воно своєчасно, а дещо — щоб зовсім оминуло його сина?

Дедалі більше став Завадка помічати, що Бронко вечорами пізно повертається додому. Йосиф став пред'являти претензії не синові, а матері: де волочиться, куди його носить поночі?

Павлина, яка, напевно, сама турбувалася цим, для чоловіка завжди знаходила слово заспокоєння:

— А куди ж йому волочитись? Затримався з хлопцями на вулиці, от і все… А ти, як був молодий, не робив те саме?

В цьому випадку Павлина не зовсім влучно трапляла, бо Завадка замолоду, відверто кажучи, дуже мало волочився. Найкращий доказ цього те, що навіть жінку мусили йому підібрати сусіди.

Та сказати, що він тепер, під старість, дуже радий чи гордий з того, що не вишумів за молодості, — не можна. Часом навіть ставало шкода, що вже надто статечно вів себе у молодості. Мав би тепер чоловік бодай що згадувати на старість!