Сестри Річинські. (Книга перша)

— Мені здається, — і вмовк, здивований тим, що гості продовжували гомоніти на всі лади, не звертаючи уваги на його ораторську позу. — Мені здається, що шановні отці надто спрощують поширення комуністичного руху.

— Якого руху? — визвірився хтось із світського кінця.

— Сельробівського руху, — поправився доктор Гук. — Я хотів би звернути увагу, що справа запустила коріння куди глибше, ніж це здається, і тут не йдеться про поодинокі парафії.

— На мітингу! Скличемо антикомуністичний мітинг, і ви все те розкажете на мітингу, пане добродію, — сміявся Нестор, даючи Гукові знак рукою, щоб той сідав.

Але Гук не здавався. Те, що він мав сказати, гідне того, щоб його вислухали.

— Я дозволю собі, — він справді наче на мітингу підніс голос понад той гамір і сміх, що, як хвиля, котився від стіни до стіни. — Я дозволю собі, шановне панство, прочитати два пункти з резолюцій, прийнятих на мітингу сельробівців відносно загальних зборів товариства «Просвіта». Пункт другий: «Усунути з «Просвіти» весь буржуазний і клерикальний елемент, ворожий культурно-освітнім прагненням селян та робітників…»

В їдальні трохи стихло.

— Я не знала, що він такий нетактовний, — упівголоса відізвалася тітка Гликерія, дружина Софрона з волинських Річинських, — клерикальний елемент — це ж наші мужі! Як же ж можна в їхній присутності і… в нашій вичитувати такі пункти? Потім, що за неделікатність — усунути!..

— Просимо далі! Далі, пане меценасе! [81] — відізвалося кілька голосів нараз.

Гук обвів їдальню переможним поглядом: що, цікаво?

81

Адвокате (з пол.).

— Пункт п'ятий: «Послати від імені «Просвіти» делегацію на Радянську Україну… щоб вони, делегати, познайомились з досягненнями на культурно-освітнім полі трудящих Радянської України».

— У… ух… ш… — свистінням знявся в їдальні загальний вигук здивування, обурення й іронії.

Аврельця Річинська делікатно доторкнулася ліктя Безбородька, який очима шукав Нелю:

— Я перепрошую, пане докторе, я хотіла б знати, як ви думаєте? Видно, що на Україні все ж таки щось будується, якщо ці… (обминула слово «сельробівці» як непристойне своїм звучанням) хочуть туди посилати делегацію. Я так думаю. А ви, пане докторе?

— Пізніше, пізніше поговоримо на цю тему, панно Аврельцю, — відсторонився від неї рукою Безбородько.

Якийсь целебсина [82] за протилежним столом припрошував Нелю сісти біля себе, а вона чемно відмовлялася.

Отець Ілакович, який пропустив повз вуха перший параграф, тепер з насторожено витягненою в бік доктора Гука головою вичікував, що той ще щось скаже цікавого. Але доктор Гук сказав уже все, що мав сказати.

— Цікаво, — задумливо промовив наче про себе Ілакович. — Цікаво! Навіть дуже цікаво…

82

Піп, який прийняв безженство (з пол.).

— Отче парох! — знічев'я вигукнув отець Голубінка. — Отченьку парох! — Качуровий чуб розвіявся йому на чолі. Розстебнута на грудях ряса оголювала рожеві, покриті золотим пушком груди. Очі блищали, як дві скляні кульки. — Не будемо собі сушити голови над цими проблемами, отче парох. Ми й так дістали від преосвященного інструкції вислати… вислати бодай… — по скільки то? — ага, бодай по три, — він показав пальцями через столи «три», — делегати на матірний з'їзд, перепрошую дуже, на з'їзд матірного товариства [83] .

83

Товариства, що ставить перед собою мету захищати інтереси якоїсь народності.

Отець Михайло Річинський значуще кашлянув:

— Отче Модест… гм… гм… я вважаю, що про тайні інструкції єпископату… не зовсім доречно прилюдно розповідати… гм… гм…

П'яний Голубінка на зауваження отця Михайла зневажливо махнув рукою.

— Виберемо, — гукнув він до вуйка Ілаковича, — виберемо не по три, а по чотири делегати… своїх делегатів і не дамо слова на зборах тій банді. Не дамо, татку!

— Не дамо! — гримнув кулаком об стіл отець Олександр, аж жінки ахнули. — Не дамо! А тепер вип'ємо за погибель наших ворогів живих і ненароджених — го-го-го! Ну, піднімемося, брати, ану, давайте одноголосно: «Згинуть наші воріженьки». А пробачте, ми… на тризні по біднім Аркадію. Ну, нічого… нічого… ми собі надолужимо зате на зборах «Просвіти». А тому бандитові, що довів бідного Аркадія до могили, потрощимо кості. Я перший, го-го, як допаду його своєю палюгою…

— Про це пізніше, отче добродію, пізніше, — з усіх боків почали зацитькувати отця Олександра священики.

Була вказівка з самого єпископського ординаріату, щоб випадок на вічі в Калиниці не розголошувати; крім того, дружина й дочки покійного знали про цей випадок тільки те, що на вічі покійний розхвилювався і це призвело при його прогресуючому склерозі до крововиливу в мозок.

— Отця Олександра вже зовсім знеміг алкоголь, — відізвався отець Михаїл.

— Кого це ви збираєтесь знешкоджувати, отче Олександр? — спитав з кривою посмішкою отець Кушнір. Племінниця Оля, яка саме проходила повз їх столи з кошиком накраяного хліба, стала як вкопана.

— Шановний канонік, як теє… трохи, то завжди збирається трощити комусь кості, — поспішив пояснити Олі вуйко Ілакович.

Ольга подивилася на нього з виразом такого недовір'я в очах, що той, не знаючи, що робити від збентеження, нахилився до своєї дружини й поправив їй шпильку у волоссі.

За світським столом хтось розповідав анекдот, і при столі деканів спроквола втихомирювалося.

— «А як же вам, Іване, живеться?

— Я тепер не Іван, тільки Джон!

— Про мене хай буде і Джон. А що ви вранці робите?

— Нічого не роблю. Лягаю на веранду й лежу.

— Приємна робота. А що ви, Джоне, ополудні робите?

— Теж нічого не роблю. Лягаю на веранді й газету читаю.

— А що ви, Джоне, ввечері робите?

— Лежу на веранді й слухаю соловейка.

Приходить той чоловік додому, а жінка питається:

— А що там наш брат Іван поробляє?

— Та він, — каже чоловік, — уже не Іван, а Джон.

— Хай буде Джон, — відповідає жінка. — А що там наша братова Варвара?

— То вже, жінко, не Варвара, а Веранда…»

— Вульгарно й примітивно, — скривила губи молода Ілаковичка, а тітка Рузя, до свідомості якої долетіла тільки остання фраза, запитала голосно:

— Чому Веранда? Має бути Барбара.

Ближчі до тітки Рузі вибухнули сміхом. Зчинився веселий гамір. Коментарій тітки Рузі пішов колом. Отець Свійко аж вухо прикладав до столу від сміху.

— Чого вони сміються? — питала тітка Рузя в Гука, що, заглиблено обдивляючись рибу на своїй тарілці, не чув ні дотепу, ні коментаря до нього.