Сестри Річинські. (Книга перша)

— Ах, правда, — зітхає пані Бровко, співчуваючи невідомо лише кому: аналогічним подіям у своєму житті чи лихові знайомих Річинських, — вчора був похорон блаженної пам'яті отця каноніка. Бідна пані Річинська… Це страшне — лишитись самій, без пенсійного забезпечення, з п'ятьма дівчатами…

Безбородько насторожується: як розуміти її слова? Незручно попросити пані Бровко докладніше викласти свою думку про маєтковий стан Річинських. Але його пече знати, що саме пані Бровко думає про цю справу… Він вважає, що зі всіх його знайомих вона єдина могла б об'єктивно поставитись до факту його заручин. Безбородько боїться безпосереднім запитанням про фінансові справи Річинських викликати у пані Бровко підозріння, які могли б кинути тінь на його добре виховання.

— Але, — зондує він грунт, — з Річинськими добре бодай те, що не лишились без сотика за душею, як то кажуть…

Пані Бровко — дама у всіх відношеннях. Вона нічому не дивується занадто і тепер тільки підносить злегка вгору свої підчорнені брови і питається з поблажливою усмішкою:

— То пан доктор теж належить до тих, що вірять в казочку про маєтність Річинських?

І, ніби нічого не сказавши, бере з етажерки ножички, обтинає висохлі листочки пеларгоній на підвіконні.

Безбородько аж підвівся на ліжку. Що це? Осторога приятеля? Заздрість господині, що втрачає доброго квартиранта? Чи, може… бодай не казати… ревнощі підстаркуватої жінки? По двох роках, так би мовити, культурної приязні адже має він моральне право вимагати бути з ним щирою, без рукавичок, там, де йдеться про його життєву кар'єру? Вже слину проковтнув, щоб запитати пані Бровко, звідки в неї такі відомості, як перед його очима виник, як привид, Суліман.

Суліман! Як живі постали перед ним вогкі очі маклера. Свердлив учора тими очима душу і намовляв одружитися з Катериною.

Який інтерес міг мати Суліман в тому, аби Безбородько зв'язався з Річинськими? Тільки один посаг Катерини може допомогти Безбородькові виплутатись з грошових зобов'язань перед купцями, яким Суліман ручився за нього. Хто знає, може, саме за порадою Сулімана Річинські дозволяють кружляти таким непевним версіям про свою маєтність.

Пані Бровко продовжує делікатно обтинати сухі бильця пеларгоній.

— Не знаю, чого вони такі мізерні… Сказати б, дим цигарковий шкодить їм, але ні… Пан доктор так рідко коли дома бувають…

— А ще рідше коли курю. Пані добродійко, прошу хвилинку не дивитись…

— Ох, пане докторе! — лякається пані Бровко. — Я можу вийти.

— Ні… ні, прошу тільки хвилинку…

Хвилинки, не більше, потребував Безбородько, аби глянути в дзеркало, натягти штани, всунути ноги в капці, причесати скуйовджену чуприну.

— Вітаю вас, пані добродійко, у своїй хаті, — елегантно підходить Безбородько до пані Бровко, церемоніально цілує в руку і додає, не дивлячись у вічі: — Прошу погратулювати мені.

Пані Бровко, мабуть, подобається така гра, і вона запитує в тон високим голосом:

— О, а то з якої нагоди?

— Я заручився вчора, — відповідає стиха Безбородько.

— Так? — питається якось дивно пані Бровко, ніби зовсім не вірить. — Так?

— Так, — притакує глухо доктор і по мертвій хвилині додає ще: — З панною Річинською.

Рука пані Бровко безвільно зісковзує з долоні Безбородька. Безбородько відчуває, як між ним і панею Бровко шириться порожнеча. Голос її тепер лунає ніби здаля, такий він безбарвний:

— То неможливе, пане докторе.

— Але ж то факт, пані добродійко, — борониться безрадно Безбородько.

І знову мертва тиша. І знову відчувається, як постає між ними оте, порожнє й чуже.

— Пан доктор дарують… Але я не можу цьому повірити. То неможливе, пане докторе.

— Але чому ж? — втрачає терпець Безбородько. З нього вже досить цієї дипломатії, цієї смішної гри у піжмурки. Він не хоче пам'ятати, що в особі пані Бровко має аристократку, перед якою він понад два роки намагався грати роль людини з бездоганними манерами. Він тепер є таким, яким він є, — безоглядний і до нестями самозакоханий.

— Я хочу нарешті знати, що означають ці натяки!! — Тон його голосу, вираз його обличчя мусили налякати пані Бровко, бо ця врівноважена дама вискочила з кімнати із спритністю дикої кішки, не зачинивши навіть за собою дверей. Безбородько почув тільки клацання ключа у дверях спочивальні пані Бровко.

Замкнулась на ключ від нього! Тепер на Безбородька найшло розслаблення, і він відчув неприємний осадок на серці. Тільки тепер зрозумів, як йому кортіло, щоб пані Бровко поставилась до його заручин прихильно. Був на свій лад забобонний, і її прихильність вважав за добру ознаку для всього свого майбутнього. Носився навіть з думкою попросити її заступити йому на весіллі покійну матір, якої не запросив би навіть, коли б жила. Коли й вагався щодо цього, то тільки зважаючи на Річинських. Не знав, як вони поставилися б до зубожілої аристократки.

Мав найкращі наміри, а тим часом що з цього вийшло… Було так нестерпно на серці, що хвилинами боровся з собою, аби не постукати у двері пані Бровко, не попросити пробачення в неї. Але… за віщо мав пробачатись? Чим, до біса, образив цю чепуруху? Правда, підніс трохи голос, але ж тільки голос, не руку. Треба ж і собі мати якесь почуття власної гідності, хоч ми не з військових, а з простих-таки міщан. Минула ще хвилинка. Безбородько зрозумів — муляє йому не так гнів пані Бровко, як те, що вже нічого від неї не дізнається про фінансові справи Річинських. Хоч звідки вона могла б мати якісь вірогідні відомості, коли ціле містечко ламає голову над цією загадкою і не в силі її розв'язати? Дійсно, єдина людина, що має право голосу в тій справі, — це Суліман.

Суліман хоч і не намовляв його одружитися з Катериною, проте й не відраджував від цього кроку. З незрозумілих для Безбородька причин маклер пообіцяв лише пізніше висловити свою тверду думку в цій справі.

Такі міркування цілком заспокоїли Безбородька. З'їв сніданок, який підсунула йому невидима рука, поголився, викупався, хоч звичайно остерігався брати ванну після їжі, скропився своїми улюбленими «Червоними маками», одягнув новенький, до речі, ще не оплачений перлисто-сірий костюм, туго пов'язав темно-блакитну краватку, велюровий капелюх у руку — і моє поважання!

Не міг досита намилуватись своїм відбитком у дзеркалі. Крутнувся на п'яті, надів капелюх на голову, отак злегка набакир, уклонився галантно своєму двійникові, зробив «перське очко» [90] до того рум'яного красеня напроти і з великого внутрішнього самовдоволення ніжно, любовно поплескав себе по щоках.

Надто добре почував себе, щоб лякатись примар! Якщо й загрожувала йому будь-яка катастрофа, то неможливо, щоб не відчував того! А поки що мав одне передчуття: успіху й перемоги.

90

Підморгнув.