Шабля і стріла

вутленьких прибережних беріз серед комишів, повече-

ряди і мовчки сиділи біля вогню, обоє занурившись у свої думи, далекі один

від одного і водночас такі близькі, поруч.

Але не разом.

Кожен із них і далі залишався сам по собі і думав про завтрашній день, про прийдешній шлях, про те, куди виведе його цей шлях, про волю, яку

вони здобули такою важкою ціною, про те, що доля таки стала ласкавішою

до них, бо вони вже мають і коней, і зброю, і завтра буде новий день нового

життя.

Зараз Айдарові згадувалась знову родинна юрта і домашні страви —

м'ясо молоденького, однорічного, жереб'яти, що аж тане п роті, баурсаки, що їх так смачно пекла мама, кази — з кінського м'яса, які так полюбляв

батько, свіжий пахучий кумис і відчуття затишку і спокою, волі, домашнього вогнища.

І тонкостанна Баян. Спогад, від якого так щеміло серце, все тремтіло

всередині і рвалось у цю ж мить, зараз, негайно, додому, до батьківського

аулу, хоч і там чигала на нього небезпека, хоч і там було чим ризикувати, але заради цього... Заради неї... Заради тієї миті щастя, повноти себе, відчуття мужності і насолоди... Щастя. Нехай хвилинне і скороминуще, нехай крадене, але було і може бути... Це таки щастя... Хоч би побачити її, хоч би на мить зустріти її очі, вдивитись, увібрати, вдихнути.

Данило дивився у вогонь, і суворішало його обличчя, бо раптом

завиділось йому, як палає садиба пана Голембовського, як від'їжджає у

запряженому шестіркою коней берліні панна Ганя під охороною двох

челядників і матері до Львова, і це вже означає все, все, все — назавжди... І

дивиться крізь щілину у великій коморній стіні зв'язаний, виканчукований

Данило, колишній панський улюбленець, майстер на всі руки, багатолітній

товариш панові Голембовському у полюваннях та вправах на рапірах

гшпагах, а нині рокований на ув'язнення, на рабство...

За що?

Коли запалала панська садиба, він вже мчав конем до лісу, лиш

озираючись на вогонь, що звивався позад нього. Все його минуле, вогонь

помсти, вогонь на ніщо, позаду і нічого попереду, вогонь нового народження

або смерті. Але він вижив, Данило, він витягнув... І ось він тут, за тисячі

верст від рідної землі, невідомо де, невідомо з ким сидить біля багаття в

приозерних комишах. Що ж буде завтра?

Вогонь загасав сам по собі, і Данило підвівся перший.

— Давай вкладатись спати, хлопче! Завтра день у нас буде новий і все

нове, а добрий відпочинок, ми сьогодні заслужили.

— Давай.

Айдар підвівся й собі, потягнувся і, поки Данило влаштовувався, побрів

десь подалі у комиші і ніби розчинився серед ночі, така вона була глупа, за

крок нічого не видно.

Данило розклав на землі усе, що мав зараз при собі, підмостив сідло під

голову, поклав друге поруч для Айдара і розтягнувся з насолодою в повен

зріст, відчуваючи, що ще мить — і сон здолає його.

Але враз зовсім недалеко від нього в темряві ночі, що ставала вже ніби

не такою й чорною, бо багаття загасло і око звикало до ночі, пролунав

страшний, майже нелюдський зойк, щось прошур-хотіло в комишах, чутно

було хрипіння і стукіт падаючого тіла, крик жаху, який напевне належав

Айдарові.

Данило схопився з місця й кинувся на зойк хлопця, не розбираючи

дороги, та зовсім неподалік замалим не перечепився об кипча-кове тіло, що

качалося по землі скрючене й завивало від болю і праху, відриваючи від

себе чиєсь інше тіло, невеличке, лиснюче, що теж видавало якісь дивні, протяжні і водночас шиплячі звуки.

— Ай-ай-ай, — кричав Айдар, — шайтан, дух шайтана, ай-ай-

ай, Бог карає мене за кяфира, дух убитих, ай-ай...

Данило вихопив ножа і вдарив звіра, що вчепився у кипчака всіма

чотирма лапами, силкуючись дістатись зубами до шиї хлопця, який з усіх

сил відривав від себе, відтягав страшну пащеку. Дійшло ударив раз, тоді ще

раз, вже схопивши створіння за шерсть на спині і поціляючи напасника у

живіт. Звір захарчав, тіло його почало обм'якати і врешті попустило хват.

Данило вже не пам'ятав, скільки разів він ударив звіра ножем, й лише коли

одірвав й одкинув важке тіло звіра від кипчака, нахилився над хлопцем.

— Що з тобою? Ти поранений?

Айдар лежав якийсь час майже нерухомо, потім, ледь ворушачи губами, відказав:

— Я зараз... Зараз побачимо!

Поволі підвівся. Данило його підтримував.

— Ну, коли стоїш сам, то вже не так страшно, — пожартував

Данило, все ще відчуваючи в тілі нервовий дрож. — А що ж воно

таке? Що то за звір?

Айдар, в рухах якого все ще вчувався страх від пережитого, нахилився

над убитим звіром. Потім підвівся і зло копнув його ногою.

— Комишевий кіт. Я... просто забув, що тут такі водяться... При

озерах... Ну і...

Йому було вочевидь соромно за свій страх і за крики... Але він зібрався з

духом і признався:

— Знаєш, я зайшов у комиші, ну і... А тут він і стрибнув на мене, й тихо

так, але я ще якось встиг трохи повернутися, ніби війнуло щось, хоч не чув

нічогісінько, не знаю навіть, чому повернувся. Але тому він і не втрапив

мені на спину і не дістав до шиї. А я з переляку і несподіванки подумав

було, що... ну, шайтан чи дух вбитого когось на мене напав, що це Бог мене

карає...

— За мене? — усміхнувся Данило трохи криво. — А чому ж за мене?

— Е-е... Ну, ти ж кяфир, а вбивали ми разом Аллахових слуг, правовірних...

— То краще було б, аби вони забили нас, і все було б гаразд, і Аллах був

би спокійний. Так?

— Та ну...

Айдар відвернувся, посумнілий і роздратований через виказану

слабкодухість.

— Дарма, чого ти? Тут кожен перелякається. Ні сіло ні впали щось серед

ночі кидається тобі на плечі. Ще добре, що ти зі страху дуба не дав чи язика

не проковтнув, всяке могло трапитись. Але гаразд, покажи-но, що з тобою

ця звірюка вчинила?

— Ось тут щось болить, і на руці, і ось тут трохи...