Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча

– А звідки ви знаїте, як мене звуть?
– спросив мальчік.

– О, це дуже просто, мій юний друг!
– дядя лучізарновсміхнувся, поправивши краватку. В уголках його рта закопошилася ігріва тайна.
– Всьо діло в тому, шо я знаю твого гєройського папашку. Ми з ним служили в одному полку.

– Но ви не похожі на воєнного!
– резонно замітив Хосе Рауль.

Дядя іностранного віда оглянув себе так, ніби це для нього була велика новина.

– У тебе цепкій ум! А й справді - не схожий ні на грам! Просто я вийшов у відставку не так давно, й живу тепер далеко. А сюда приїхав по ділам - і рішив зайти до старого друга.

– Папи нема дома. І мами тоже. Ви прийшли дуже рано.

– І це прекрасно! Бо, в іншому випадку, мені б уже пришлось пить чай з твоїми родітілями.
– Він схилися до мальчіка й біла лашадка знову з’явилася перед очима Рауля. Правда, тепер облако було похоже не на лашадку, а на небачене страшне животне з агромною пастью, в якій пульсірувало кроваве сонце.
– А мені, чесно кажучи, більше хочеться з тобою побалакать.

– Тада пішли!

Рауль діловито сів на вілісапєд, і поїхав гулицею. Низнайомець вирушив за ним, насвистуючи якуто веселу милодію.

Мальчік остановився біля свого дому й показав на нього пальцьом.

– Я тут живу!

– Чудесно! Я бачу, там у вас в садку єзть мілая бісєдка? Давай там почикаєм твоїх батьків і поіграєм!

Хосе Рауль кивнув і пострибав на одній нозі в сторону бісєдки. Низнайомиць ішов рядом, смішно розгрібаючи по путі камушкі да сухі травинки своєю розкошною тростью.

– Дядя, а можна подивицця?
– не витримав мальчік, якого ця трость повєргла в ше більший восторг, ніж туфлі загадкового гостя.

Це була особінна трость - мальчік зразу відчув, шо вона не така, як всі інші трості на світі. Вона була дуже дрєвня, хоча й казалась зосім новою. Її не хотілося випускати з рук. А більше всього мальчіку сподобався костяний набалдашнік у вигляді собачої голови. Таке було враження, шо ця голова не просто дуже похожа на настоящу, а шо вона діствітільнонастояща, і дивиться на тебе так жи вніматільно, як тьотя Марія, мамина подружка, з якою вони після церкви ходили в одну кандітірську.

– Хароша собачка, правда?!
– дядя положив руку мальчіку на голову, но тут жи отдьорнув.

– Када ти виростеш - я тобі її подарю!

Хосе Рауль скептично подивився на дядю, но на всякій случай подякував - і вернув йому трость.

За кілька шагів до бісєдки мальчік раптом скрикнув і відскочив у бік, словно ужалений. Дядя звів брови доміком, но за мить от душі розсміявся.

– От тобі й лашадка!
– хлопнув він в ладоші.

Всьо діло в тому, шо Рауль вступив у кучу конячого гамна - і розтірявся. Не тому, шо йому вдруг стало неудобно перед низнайомцем, да й не вперше йому доводилось вступати у какашкі. Але ж сьогодні на ньому були нові туфлі! А які ж вони після цього нові? Й шо скаже мама?

Но казалось, шо странний дядя був навіть радий такому случаю, вроді тіки його і ждав.

– Ти зря переживаєш про свої ботінки, - лагідно мовив він, свіркнувши зубом.
– Оця брєзглівость, заложена в людській природі, мене зажди смішила. Знаїш чому? Бо в світі єзть сотні набагато худший речей і речовин, одне прікосновєньє до яких мало б визивати дрож, - но люди так не щитають! Натомість морщать носа, вступивши у гамно, яке в своїй природі - безневинне.

Мальчік не все поняв з цих слів, но у його душі з’явилася підозра, шо цей странний дядя любить гамно. І ніби у підтвердження невисловленої мислі, елєгантний гість вдруг наклонився й підібрав какашку.

– Запомни, мій юний друг, - сказав він крайнє серйозним голосом, від чого мальчік відчув льогкій холодок, - запомни одну тіки вєщ, яка тобі в житті страшенно пригодицця.

Він підступив зовсім близько до Рауля, мяцькаючи в руці комочок бридоти і продовжив:

– Цей світ влаштований таким образом, шо все у ньому - омана да обман. І все вокруг може міняти свої свойства. І те, шо ти щитав раніше непотребом галімим, одного дня окажицця чистим золотом. От взять, наприклад, цей кусок гамна. Шо ти про нього думаїш?

– Я думаю, шо це какашка. І вона воняє.

– Це чотка відповідь. І справедлива. У більшості випадків - так оно і єзть. Но дажи ця какашка бєсполєзна може перетворитись на щось інше. Ти віриш в магію, мій мальчік? А впрочім, дурне спитав. Осьо, дивись.

Кусочок гамна затріпотів у пальцях дяді-чародєя й за мить разітільно змінився.

– Дивись, що я тепер тримаю у руці? Скажи мені: шо це таке?

– Це лашадка!
– радісно вигукнув Рауль.
– Лашадка із лашадкіної какашкі!

– А тепер скажи, - лукаво мовив дядя, - якби ти не знав, із чого здєлана ця лашадка, ти б ігрався нею?

Рауль задумався і вже готовий був ствердно кивнути, но вдруг передумав:

– Ні, не ігрався б. Вона воняє. Ця лашадка воняє, бо здєлана із гамна.

Низнайомець цього разу розсміявся так, шо в окнах сусіднього будинку появились дві голови. Обидві були чорні й належали тамошнім слугам. Вони спєрва тожи машинально залибились, но вдруг їх перекосило. Раулю, який замітив цей двіжняк, показалось, шо кожа в етіх слуг якось посвітлішала, й глаза їхні стали випучені; вони вдруг отпрянули й опустили занавєску.

– Я радуюсь, бо ти, малиш, способний учінік! І все хватаїш на льоту! Впрочім, так і мало бути… Дак я про шо: тобі не хочеться іграть з цим коником, бо ти знаїш, з чого він здєланий. Це дуже просто - знати суть речей. І вміти пользувацця цим знанням. Тим більше, шо цим коником можуть ігратись інші. Скажу тобі, шо большинство людей усе життя іграються саме такими кониками. Ти вспомниш про мої слова, када настане час, і зрозумієш. А типер - мені пора.

– А як жи мама й папа? Ви їх не дождетесь? Вони от-от прийдуть!

– Уви, малиш, мене зовуть діла. Передай прівєт своєму батькові. Він буде радий.

І незнайомець, рєзко обернувшись, попрямував до калітки. Рауль хотів було за ним побігти, но када побачив, шо дядя пряче гамняного коника в карман піджака, чото передумав.

Вже оказавшись на вулиці, дядя востаннє повернувся до Рауля, поклонився йому і підняв трость високо над головою.

– До зустрічі, малиш!

У сусідському вікні вдруг задрожала занавєска, й за стіклом появились обличчя двох смертельно перепуганих слуг. Вони бурно хрестились і шото шепотіли.