Шлях Абая

Полум’я любові, що палало в цій пісні, пристрасне благання й докори, що її сповнювали, відвернули Базарали від його суму. Проспівавши три строфи, Муха змовк, але Базарали не дав йому покласти домбру.

— Співай, душа моя, співай! Співай усе до кінця!

Муха проспівав усе послання жигіта.

Потім домбру взяв Альмагамбет. Він теж заспівав пісню, складену Абаєм: «Ти — зіниця очей моїх…» Чуйні серцем, молоді друзі Абая наче вирішили вилікувати душевну рану Базарали — кожен обирав пісню, яка вела від цієї сірої бляклої осені до ласкавих днів травня, сонячної пори життя.

Нарешті Базарали обернувся до Айгерім, простягаючи їй домбру.

— Айкежан, доведеться тобі відповісти цим закоханим! Я розумію, що причина їхніх мук кохання не ти, а проте хтось же із вас, красунь… Заспівай же сама за усіх! — сказав він жартома і додав задушевно й ласкаво: — Заспівай, рідна, сонце моє, хіба можна зараз не послухати тебе!

Айгерім похитала головою.

— Я давно вже не співаю, Базеке…

— Тоді, значить, передо мною не Айгерім.., Я знаю тільки ту Айгерім, яка співає, іншої ніколи не бачив… Заспівай, дорога, втамуй мою спрагу! — знову попросив він з чарівливою теплотою.

І Айгерім заспівала «Лист Тетяни». Вона й тепер співала, як раніше,— з тим глибоким душевним хвилюванням, з тою ж ніжною тугою, що зворушує серце, як у ті далекі дні, які пригадав Базарали. І він сам, і всі в юрті слухали її, стримуючи подих, заполонені співом. На мовчазний знак Абая Айгерім доспівала довгу пісню всю до кінця.

І «Лист Тетяни», і всі пісні, що прозвучали цього вечора, Базарали не знав. Неначе змовившись, співаки виконували сьогодні тільки ті пісні Абая, які з’явилися за роки заслання Базарали. Кокнай пошепки пояснював йому походження кожної нової пісні.

Все це було для Базарали зовсім нове, і він прийняв його як несподіваний багатий дарунок, яким його зустріла батьківщина.

— Т-ту-у-у! — протяг він, захоплений і вкрай здивований.— Як усе змінилося без мене — і пісня, і вірш… Яка правда, яка глибочінь! Які мотиви! За душу беруть! Видно, і пісня, і слово розквітли на всю силу, Абай. Нехай буде благословенний твій пісенний хист!

Того ж вечора Магаш оповістив ще одну новину:

— Батьку, Дармен устиг уже багато написати про Єнлік і Кебека. Може, час його послухати?

Єрбол і Кокпай підтримали Магаша — обом кортіло довідатись, як виконав юний поет свою обіцянку.

Абай глянув на Дармена уважним поглядом:

— Дарма що не закінчив, добре, що ти почав. Може, спробуєш заспівати?

Дармен не став чекати, щоб його вмовляли. Він заграв на домбрі швидкий, нетерплячий вступ і запально заспівав свій вірш.

Юиаком-поетом можна було замилуватись. Його гарне обличчя, зі смаглявою матовою шкірою, з чепурними тонкими вусиками, зблідло від хвилювання. Великі чорні очі, білки яких трохи взялися кров’ю, сяяли живим блиском натхнення. Почувалася зібрана, сторожка сила, жагучий вогонь чистого серця, що кипить справедливим гнівом. Молодий, гарячий акин пойнятий благородним поривом. Він ніби готувався проголосити вирок юного племені старому закостенілому світові. Він чимось нагадував сокола, що ширяє над степом. Цей сокіл — із сміливого благородного гнізда, з гнізда Абая. Він кружляє над ціллю широкими колами, новий заступник знедолених, новий воїн справедливості народної.

Він почав свою поему з опису краси і достойностей дівчини Єнлік. Батько її — старий Икан. У горах Чин-гісу, хід горою Хан, вони жили мирним і чесним трудовим життям. Дівчина — радість і щастя батьків, опора сім’ї. До їхнього аулу часто навідувалися жигіти, що полювали в горах Чингісу. Вони розповідали про ворожнечу племен, про підступність ворогів, про відвагу воїнів, улюбленців народу. Називали жигітів, уславлених доблестю. І все частіше долинало до слуху Єнлік ім’я одного-єдиного, найдостойнішого. Всі, хто рятувався в аулі Икана від зимової негоди, говорять про нього. Це ім’я тривожило мрії Єнлік, самотньої, задумливої, часом гнало геть дівочий сон.

Одного зимового вечора, коли з похмурого неба сипав густий сніг, а по землі крутив поземок, з білої мли з’явився незнайомий вершник. Він був сам. На його руці сидів ловчий беркут, до сідла була приторочена вогняно-червона лисиця. Хоч жигіт прибув до чужого аулу невчасно, в буран і на ніч, він зайшов весело і просто, як близька людина. У тиху юрту він приніс привітний жарт, веселий сміх, захоплюючу розповідь про полювання. З мимовільною усмішкою задивилась Єнлік на жигіта.

І зненацька гість назвав своє ім’я: Кебек.

Кебек! Це він!.. Коли б вона не сиділа так близько до вогнища, всі помітили б, як зашарілося її обличчя…

— Серце стрепенулося, мов од невідомого дотику. На мить похоловши, воно несамовито забилося…— 3 цими словами Дармен замовк і, уповільнивши перебори струн, урвав свою розповідь: — Ось куди я дійшов, Абай-ага.

Базарали глянув на нього з докором:

— Ех, жигіте, дав би ти йому хоч ступити до неї!.. Збаламутив мене всього — й урвав!

Не приховав своєї досади і Магаш.

Абай довго дивився на Дармена, неначе пригадуючи всю його поему. Обличчя його виявляло щире схвалення. Але заговорив вій про інше:

— Подумай, Дармен, ось над чим. Нехай розповідь про дівчину, про гарячу пристрасть не буде головною в твоїй поемі. Окриль серце, клич думи вперед, вдалину… І друге: про минуле ти співаєш чи про сучасне — вислови те, що важким каменем душить груди народу. Пам’ятай, що прокльони кипіли в душі народу, але уста його не часто вимовляли їх… А ти дай їм вихід! Нехай твої юні герої плачуть слізьми всього народу. І затавруй продажних суддів, жорстоких насильників!

Молодь з глибокою увагою слухала Абая.

— Абай-ага, адже цей перевал у Дармена ще попереду! Доберетеся, висловить усе! — заступився за друга Какитай, і Дармен ствердно кивнув головою.

Базарали зрозумів усе, про що казав Абай, але слова його оцінив по-своєму:

— Найбільше я люблю, коли ти отак говориш про насильство і насильників, Абай!

— Дармен хоче розкрити одну таємницю Кенгірбая,— пояснив йому Кокпай.

— Розповість про минуле, а ми побачимо сучасне,— серйозно і вдумливо сказав Базарали.—, Мабуть, для народу Кенгірбай був не кращим за нашого Кунанбая… Хоч він і мій предок, не відступлюся від своїх слів!

— Звичайно! Інакше ти не був би Базеке! — підхопив Абай і перевів погляд на Дармена: — От голос нашого часу, голос розумного покоління. Справжній поет не може дивитися тільки назад, у минуле.

В цих дружніх бесідах Базарали згадував про своє життя на каторзі. З особливою повагою розповідав він про росіян, яких він там зустрічав.

— Коли я надумав тікати, я розкрив свою таємницю двом старикам. Один з них був Керала, російський селянин, що вбив бая-поміщика, другий — Сергій, у себе вдома вчився, думав лікувати людей, а потрапив сюди. Вони і врятували мене: і кайдани розпиляли, і втекти допомогли. Сказали: «Лети вільним птахом, неси наш привіт своєму народові!» Нічого не побоялись. Адже коли б я попався, їх би жорстоко покарали… Як назвати такий вчинок людей?