«Шоа» у Львові

43

Зиґмунд Деґенштік, авторитетний фахівець друкарської справи та успішний, процвітаючий підприємець, обіймав до війни престижну посаду голови Спілки львівських поліграфістів. Він був власником знаної у місті цинкографічної фірми зі звучною латинською назвою «Арс». У фірмі Деґенштіка з юнацьких літ працював мій батько. Цинкографія «Арс» була розміщена на вул. Сикстуській, 38 (тепер Дорошенка), займала весь перший поверх будинку. На вищих поверхах містились житлові (чиншові) квартири. В одній із них, у сім'ї рідного дядька, виростала моя рано осиротіла мати. В 1939 році з приходом радянської влади фірма «Арс», як і зрештою усі без винятку поліграфічні установи Львова, була націоналізована, тобто одержавлена, а відтак зовсім ліквідована. Совєти боялися не централізованих, малих друкарських закладів, які ретельно проконтролювати було важко. Батько перейшов тоді працювати у велику друкарню видавництва «Вільна Україна» і зв'язок з колишнім шефом майже затратився.

Восени 1941 року, рано-вранці у неділю, до дверей нашого помешкання несподівано постукали. Це був Зиґмунд Деґенштік. Мої батьки, пам'ятаючи його випещеним, елегантним паном, тепер ледве впізнали колишнього самовпевненого шефа Збляклий, зморений, неголений, убого одягнений, скидався він на старого волоцюгу. Лише очі жевріли давнім вогнем.

— Марисю, — звернувся він по-свійському до моєї матері, яку знав ще дівчинкою, — я вже три дні не мав риски в роті, дай щось попоїсти.

Мати розгубилася. Як переважна більшість тогочасних львів'ян, жили ми скрутно. В хаті навіть шкоринки хліба не було. Дещицю хліба видавали на продовольчі картки, але його відразу з'їдали. Напередодні десь тато роздобув трохи свіжих, ситних шкварок, і це було все, чим мама розпоряджалася того дня на господарстві.

— Маю тільки шкварки, — знічено промовила вона, знаючи, що євреї свинину в їжу не вживають.

— Що ж, і то незле. Неси сюди шкварки! — втішився Деґенштік. Їв вік хоча жадібно, але не похапцем, смакуючи, зберігаючи звичну пристойність.

— Не бажаю помирати голодним, — пояснив він, продовжуючи ласувати золотистими шкварками.

Сьогодні увечері або найдалі завтра вранці мене німці застрелять, — повідомив він як про щось буденне спокійним тоном. При тих словах Деґенштік глянув мигцем через вікно на небеса. — Не хочеться помирати голодним, — повторив він.

Мама жалібно сплеснула руками.

— З квартири мене вигнали просто на вуличний брук і наказали перебиратися до ґетто. А під Полтв'яним мостом стоїть гестапівська застава, яка старих і немічних туди не впускає. Старі люди їм не потрібні. Їх відвозять до Лисинич, на піщані кар'єри, де й розстрілюють.

Можна б зі Львова кудись утекти, — висловив припущення тато.

— Застарий я вже на такі подвиги. Не ті літа.

— Треба кудись сховатися, — вів невпевнено тато.

Усі мимоволі окинули зором нашу скромну, маленьку квартиру і опустили погляди.

— Сховатися можна хіба в глухих селах, де немає німців. Але на таке потрібні гроші, яких я не маю, потрібні відповідні сільські знайомства, яких я теж не маю. Безнадійної — він махнув приречено рукою.

Розправившись з чималою мискою шкварок, задоволений Деґенштік сердечно подякував за гостину. Рвучко підвівся і став прощатися словами: «Більше на тому світі не побачимось. А мені пора йти», — додав твердо.

На очі матері набігли сльози.

— Не плач, Марисю, я завжди відчував себе солдатом. Не раз на фронті дивився смерті просто в вічі. Чомусь знав, що не вмру в ліжку. Так і сталося. Випало мені загинути солдатською смертю. Не шкодую.

Вже торкнувшись клямки дверей, раптом повернувся назад.

— Зовсім був би забув. Маю при собі найдорожче — мій бойовий орден. Більше вже нічого в мене не залишилося. Візьми, — звернувся він несподівано до мене, — збережи цей орден. Коли закінчиться війна, то розпорядишся ним. У нас тоді вже ні Гітлера, ні німців не буде.

Я взяв з його рук темно-синю коробку зі залізним хрестом «Virtuti militari» — найвищою військовою нагородою Польщі.

Орден цей відповідав званню героя Союзу. Хрестом «Virtuti militari» нагородили Деґенштіка за проявлену особисту хоробрість у боях з большевиками. Ще юнаком він зголосився добровольцем до польських легіонів, які під проводом Пілсудського на боці Австрії боролися з Росією й здобули для Польщі втрачену незалежність. Так за польську незалежність галицький єврей Деґенштік воював, не шкодуючи ні крові, ні життя, Після війни, в 1946 році, орден «Virtutl militari» Зигмунда Деґенштіка я через вуйка Камінського передав до Польщі, до військового музею.

44

З вибухом німецько-радянської війни для польського суспільства настала різка зміна орієнтирів. Большевицька Росія, досі заклятий ворог і ненависний окупант, перетворилася на політичного союзника. Для львівських поляків, які спізнали на собі принади совєтського режиму, що обезкровив польську еліту Галичини, така метаморфоза була нелегкою для сприйняття. Ще ятрили незагоєні рани від систематичного антипольського терору. Як уже згадувалося, серед львів'ян у червні 1941 року поширився поголос, що совєти готують новий великий вивіз на Сибір. Ще подейкували, що списки на вивіз складалися за активною допомогою євреїв. І ось тепер, відразу, в один день, вражі большевики зробилися друзями-союзниками. За такої ситуації мій батько не пропускав нагоди ущипнути самолюбство польських знайомих.

— Чути стало, що у вас появився новий приятель.

— Цікаво хто?

— Як хто? Кохані большевички.

Співрозмовники замовкали у соромливій задумі. Вуйко Камінський, ревний слухач лондонського радіо і пильний читач підпільних видань, пояснював зміну політичних орієнтирів тим аргументом, що: «Незалежність Польщі не має ціни. Якщо треба задля цього дружити з післанцями самого пекла, то ми, поляки, не вагаючись, з ними дружитимемо. Адже капіталістичні Аліянти — Англія і США — почали дружити з Комуністичною Москвою. Мета в політиці виправдовує засоби. А державна незалежність є найвищою політичною метою кожного уярмленого народу».

Традиційне вороже ставлення львівських поляків до України після короткочасного епізоду з проголошенням української незалежності так поглибилось, що набрало рис тяжкої істерії. Хоч ґестапо заарештувало український уряд, у тому числі Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського та інших провідних українських діячів, і розпочало полювання за рядовими членами ОУН, саме тоді, як не парадоксально, «нашіптувана» польська пропаганда стала приписувати Українським патріотам колаборацію з гітлерівською Німеччиною. Міф про українське співробітництво з Німеччиною з різних причин став на довгі роки вигідним не лише Варшаві, а й Москві, а також згодом певним єврейським авторам.

Хоч у Галичині запанували німецькі окупанти і далі йшла кровопролитна війна з неясними кінцевими результатами, поляки вперто, усіма способами, старалися зберегти своє привілейоване, колонізаторське становище. Проте започаткований ще радянською владою демонтаж панівного статусу польської меншини, більш освіченої, краще влаштованої, ніж корінне населення, за німецької окупації далі продовжувався. У Галичині наставали інші, непольські часи. Львівські поляки, засліплені українофобією, втрачали почуття історичної реальності, не розуміли перебігу подій.

Одночасно з розпалюванням антиукраїнської істерії малоприхильне ставлення польського суспільства до євреїв не зазнало змін. Їм не могли пробачити поведінку в радянські часи. Всупереч сподіванням євреї тоді не проявили польського патріотизму, радше єврейській молоді став до вподоби совєтський «пролетарський інтернаціоналізм». Татові товариші з друкарні, наприклад, обурювалися, що єдина польськомовна газета «Czerwony Sztandar» постійно безчестить польські національні святощі. «Що від тої газетки чекати, — говорилося, — коли там в редакції поляків на лікарство немає, а лише одні євреї, а для них немає нічого святого».