«Шоа» у Львові

Я зайшов до знайомої кімнати, де мешкали Блязери. Від попередньої зустрічі минуло небагато — якихось два-три тижні, але Блязери настільки змінилися, що мені аж стало не по собі. Малка Блязер враз перетворилася в посивілу бабцю, а завжди бадьорий, рухливий, мов ртуть, Мойсей зів'яв нанівець. Ніби відповідаючи на моє німе запитання, Блязер пояснив: «Мене переводять на іншу, тяжчу роботу, а що трапиться з дружиною, не знаю».

Мамина передача їх все ж таки розворушила. При вигляді добрячого шматка м'яса Блязер хмикнув, а Малка стала міркувати, як його приготувати. Ми коротко, як було прийнято, пошепки поговорили, і я, обіцяючи скоро навідатися знову, попрощався. Чомусь відчув, що бачу їх востаннє. Переступаючи через незворушні постаті на сходах, я з полегшенням добрався вулиці. Надворі яскраво світило сонце, стояв погожий день золотої львівської осені. Безтурботно пустився серединою вулиці, адже тут не їздив ніякий транспорт. Навколо панували тиша і спокій. Гнітюча аура страху покидала мене. Йшов я з легким серцем людини, яка виконала потрібну і добру справу.

Коли вже вийшов на пряму і до мосту залишилося не так уже й далеко, раптом побачив есесівця. Як господар у своїх володіннях він неспішно прямував мені назустріч. За час війни я мав змогу бачити мундири різних армій, у тому числі французької, англійської, американської, іспанської, словацької. Мушу зізнатися, німецькі мундири своєю ужитковою доцільністю сподобалися мені найбільше. Чорний есесівський мундир, особливо елегантний офіцерський, нагадував парадний костюм для урочистих випадків. Особливо цей мундир надавався для… похорон. І недарма, він, мабуть, для цього був задуманий. Додам, що актор Тіхонов у ролі Штірліца, мав величезний успіх, частково, як визнають кінокритики, завдяки есесівському мундиру. Гітлерівська націонал-соціалістична ідеологія ділила людство на вищі і нижчі раси. Найвищою расою, покликаною панувати над світом, оголошено, звичайно, германську. В перспективі передбачалося тотальне винищення так званих «неповноцінних» рас. Очищення світу від «нижчих» рас покладали на есесівські формації. Недарма на шапках вони носили зроблену з алюмінію емблему смерті: череп і схрещені кістки. За це їх називали «ангелами смерті».

У перший момент, побачивши «ангела смерті», я подумав: кудись утекти в бік, сховатися, заскочивши в якусь браму. Але згадав, що брами переповнені людьми і сховатися там ніяк не вдасться. «Єдиний порятунок не виказати страху», — подумалось. «Портфель мій порожній, — гарячково міркував я, — сьогодні Блязер не поклав туди записки, а тільки усно передав подяку, грошей при собі не маю. Як запитає, що я тут роблю, відповім, що заблудився». Я став розпачливо згадувати, як німецькою буде слово «заблудився». Крутилося слово «die Irre».

Есесівець наближався. Він здалеку сверлив мене очима і з єхидною усмішкою професійного убивці опустив руку на кобуру пістолета. «Не відводь погляду, — шепнув мені внутрішній голос. — Не відводь!» Зібравши всю волю, я став напружено дивитися йому прямо у вічі. Краєм ока за його спиною побачив міст, а біля нього постать матері. Вона нервово приклала руки до грудей, готова кинутися мені на допомогу. Есесівець бачив, що перед ним світловолосий, сіроокий хлопчина в куртці з хутряним коміром, а вже рік як євреям носити хутрові вироби заборонялось під карою смерті, тобто він бачив, що перед ним явно не єврей. До того ж, на вулицях ґетто вже ні підлітків, ні дітей не було видно.

Ми неухильно наближались один до одного. Не звертаючи нікуди, я йшов просто, як і спочатку, проїжджою частиною вулиці, а він — тротуаром. Погляду від його мутних, водянистих очей я ні на мить не відводив. Коли ми порівнялися, «ангел смерті» відірвав руку від кобури і мовчки погрозив мені пальцем. Так ми розійшлися. Стримуючись, щоб не побігти, рівним кроком я підійшов до матері. Її трусило, як у лихоманці.

— Більше до ґетто не підеш, — сказала вона твердо.

55

Мабуть, ніщо так не дивує і не гніває людей, які спостерігали за перебігом Шоа у Львові, як твердження деяких єврейських авторів, що львів'яни мало не оплескували та оваціями зустрічали трамвайні платформи, заповнені євреями, яких везли на Янівську чи в Лисиничі на страту. Може і траплялися окремі виродки, одурманені антисемітизмом, які виказували зловтіху, але переважна більшість львівських людей щиро, по-християнськи співчувала приреченим. Побачивши таку платформу, перехожі ціпеніли й зупинялися, схиляючи голови, як під час похорону. Жінки, за природою своєю, органічно не могли не жахатися гестапівським дітовбивством. Не раз я чув жіночі розмови на цю тему: для них найбільшим злочином, який волає до неба, було беззастережно дітовбивство. Церковні структури, як українські, так і польські, намагалися, по можливості, хоч якось рятувати, в першу чергу, саме єврейських дітей.

Одного вечора, коди ми зібралися вдома всі разом, мати розповіла, що зустріла Весту Вайсман і та запропонувала їй взяти єврейську дівчинку, доньку її племінниці, на переховування. Обіцяла за спасіння дитини добрі гроші авансом, а після війни ще більші, бо родичі дівчинки, багаті американські «євреї, готові будуть за врятування кревної дати кругленьку суму. Певна річ, для мами головне тут були не гроші. Вона завжди бажала мати дівчинку. «Якщо справді після війни об'являться багаті американські кревні, то віддамо дитину, а якщо ні, то залишимо собі, — сказала замріяно мати. — Дівчинка білява, синьоока, зовсім не схожа на типових єврейських дітей. І дуже, дуже мила дитина».

Батько відразу заперечив і навів низку вагомих перешкод, Чому не можна адаптувати єврейську дитину. Треба було, перш за все, дістати десь сфальсифіковану метрику, По-друге, усі наші численні родичі і знайомі знали, що в нас немає ніякої дівчинки, а звідки раптом могли взятися у тих часах три-чотирирічні діти, не важко було здогадатися. Наші нові малознайомі ще сусіди теж знали, що в нас немає дівчинки і як тепер пояснити її несподівану появу. Сім'я наша була україномовна, а чому тоді наша дівчинка не знає української мови. І таких колізій було повно. Нарешті, маленька чотирирічна дівчинка могла легко при сторонніх щось випатякати про себе і своїх справжніх, батьків.

За переховування євреїв за окупаційними законами належалася смертна кара. Скрізь по місту були розліплені оголошення «Командира Безпеки й СД Галицької області», що переховування жидів — це кари гідний страшний злочин і замах на німецьку справу «відбудови» Генеральної Губернії. В оголошенні говорилося: «Забороняється приймати жидів до будинків і мешкань нежидівської людності. Той, хто свідомо надає жидові притулок, зокрема приміщує, харчує або переховує жида, буде покараний смертю». Повідомлялося: «Згідно з цим приписом, застосовуватимуться заходи поліційної безпеки проти того, хто, довідавшись про безправне перебування єврея поза його мешканевою дільницею, не повідомить про це поліцію». Тобто передбачалося покарання за недонесення. Далі сповіщалося, що зокрема несе відповідальність кожний домовласник, домоуправитель і відповідальний квартиронаймач. Про безправне перебування євреїв слід негайно повідомляти поліцію. За таке повідомлення можна отримати винагороду.

За друкованими погрозами наступили конкретні дієві заходи. Дільничі поліцисти регулярно робили по квартирах обшуки. Сховатися у тісних квартирах центральної частини міста з її суцільною забудовою було нелегко. Виникали проблеми з туалетами, які були, як правило, загальними на спільному балконі. Утих голодних роках цікаві сусідки любили заглядати на чужі кухні, до чужих баняків, встановлюючи, що і скільки вариться. Словом, у місті чужі допитливі очі, при бажанні, бачать багато, якщо не все. Недарма професійні конспіратори обирали за свій осідок будинки поза центром міста. Керівника польського підпілля у Львові, полковника Окуліцького чекісти впіймали в особняку біля «Рокси», а Роман Шухевич мав свою останню квартиру в окремому будинку на Білогорщі. Ті євреї, яким вдалося переховатися у Львові, збереглися, як правило, саме на околицях міста.

У сільській місцевості німці пригрозили за переховування євреїв не тільки стратити укривачів, а й спалити все село. Тут застосовувався принцип колективної відповідальності. У неділю під церквою св. Юра якось розповідали, що гестапівський офіцер, дізнавшись про проживання в одному селі літньої єврейки-вихрестки, що давно асимілювалася, прибув до її хати і там власноручно застрелив на порозі бабусю, заборонивши хоронити її за християнським обрядом. Крім грізних наказів, ґестапо широко застосовувало метод «шептаної пропаганди». Серед населення постійно поширювалися чутки про жахи, які чинять німці тим, хто переховує євреїв. Про розстріли людей, які рятували євреїв, повідомлялось в газетах і в спеціальних розклеюваних на видних місцях плакатах червоного кольору. Метою такої оперативної інформації було залякування українського і польського населення.