Сходження Ганнібала

— Південна сорок метрів, а друга на півметра нижча.

— А що ви використовували як гномон?

— Цей камінь. Я виміряв висоту каменя і довжину його тіні, а потім о тій самій годині заміряв тінь замку.

— Бік каменя не зовсім вертикальний.

— Я використав моє йо-йо [15] як висок.

— Ви робили обидва замірювання підряд?

— Ні, пане Якове.

— Яку похибку ви отримаєте через паузу між вимірами?

— Земля обертається десь на градус кожні чотири хвилини… Він називається Воронячий Камінь — Рейвенстон. Нянечка зве його рабенштайн. [16] їй заборонено садовити мене на нього.

15

Йо-йо — старовинна (дуже популярна тепер) іграшка на мотузці, зроблена з двох з’єднаних віссю котушок.

16

Rabenstein — місце страт, ешафот (нім.).

— Бачу, — сказав пан Яков, — що в нього довша тінь, ніж я думав.

Дискусії під час прогулянок перетворилися на звичку, Ганнібал промовляв угору, а його ментор навпаки — нахилявся, щось кажучи. Проте інколи пан Яков говорив убік, у повітря понад головою Ганнібала, ніби забуваючи, що розмовляє з дитиною. Ганнібала цікавило, чи не скучає вчитель за прогулянками й розмовами з кимось свого віку?

Ганнібал пантрував, як панові Якову поведеться з шафарем Лотаром і стайничим Берндтом. Вони були прості чолов’яги й досить ділові, добре зналися на своїй роботі. Але голови в них працювали інакше. Ганнібал побачив, що пан Яков не робить зусиль приховати свій розум або похизуватися ним, але ніколи не давить на когось інтелектом. У вільний час, користуючись саморобним теодолітом, він учив їх землемірної справи. Обідав пан Яков разом із кухарем, з котрого, на подив усієї родини, він витяг чимало слів на архаїчному діалекті їдишу.

У клуні поряд із реманентом зберігалися частини старовинної катапульти, яку Ганнібал Лютий використовував проти тевтонських лицарів, на день народження Ганнібала пан Яков із Лотаром і Берндтом зібрали катапульту, замінивши метальне вирло міцною новою дошкою. Наповнена водою велика бочка злетіла вище замку і з таким вибухом упала на дальньому березі рову, що аж все птаство здійнялося вгору.

Того тижня Ганнібал отримав напад найгострішого за все своє дитинство задоволення. Пан Яков у дарунок до дня народження показав йому нематематичне доведення теореми Піфагора, застосувавши кахлі та їх відбитки на піску. Ганнібал ходив навкруги, роздивлявся. Пан Яков підняв одну плитку і примружив очі, ніби питаючи, чи хоче Ганнібал побачити доведення ще раз. І раптом Ганнібал усе зрозумів. У нього перехопило подих так, ніби його самого підкинуло катапультою.

Пан Яков рідко приносив із собою підручники і рідко нагадував про них. Восьмирічний Ганнібал спитав учителя чому.

— Ви хочете запам’ятати все? — перепитав пан Яков.

— Так.

— Пам’ятати — це не завжди благо.

— Я хотів би пам’ятати все.

— Тоді вам треба збудувати в умі палац, щоб зберігати в ньому все. Палац у вашій свідомості.

— Це має бути саме палац?

— Це місце виросте до розмірів неосяжного палацу, — сказав пан Яков. — Крім того, там має бути гарно. Яка кімната з тих, що ви їх добре знаєте, найкрасивіша?

— Кімната моєї матері, — відповів Ганнібал.

— Отже, з неї й треба починати, — порадив пан Яков.

Двічі Ганнібал із паном Яковом спостерігали, як сонце навесні торкається вікна дядька Елгара, на третій рік вони вже переховувалися в лісі.

5

Зима 1944—1945

Коли Східний фронт затріщав по швах, російська армія лавою покотилася Східною Європою, залишаючи по собі ландшафти, заповнені димом і попелом, населені голодними і мертвими.

До Балтійського моря зі сходу й півдня насувалися росіяни, 2-й та 3-й Білоруські фронти гнали перед собою потрощені підрозділи ваффен СС, що відступали, відчайдушно поспішаючи дістатися берега, звідки мали надію бути евакуйованими морем у Данію.

Настав кінець амбіціям хіві. Хоча вони добряче прислужилися своїм нацистським хазяям грабунками і вбивствами, розстрілами євреїв та циган, ніхто з них так і не був прийнятий до СС. Їх називали Осттруппен і навряд чи вважали солдатами. Тисячі було загнано в трудові батальйони, де їх змушували працювати до повного виснаження.

Але дехто встиг дезертирувати і зайнявся власним бізнесом…

Гарна литовська садиба поблизу польського кордону, ніби ляльковий будиночок, відкрита для розглядання з одного боку — там вибухом артилерійського снаряда вирвало стіну. Родина, яку викинуло з підвалу першим вибухом, а вбило другим, лежить у кухні на першому поверсі. Мертві солдати, німецькі й російські, у саду. Німецька штабна машина завалилася на бік, розірвана навпіл шрапнеллю.

Майор-есесівець, чиї холоші задерев’яніли від замерзлої крові, лежить у вітальні на дивані перед каміном. Сержант накрив його здертою з ліжка ковдрою, роздмухав вогонь — даремно, бо замість стелі над кімнатою зяє небо. Він стягнув із майора чоботи і побачив чорні пальці. Знадвору долинув якийсь шум. Сержант ухопив карабін і став біля вікна.

Напівгусенична санітарна машина — російський ЗІС-44, але з емблемами Міжнародного Червоного Хреста — сунула по доріжці, наближаючись до будинку.

Першим, у білому халаті, з машини вискочив Ґрутас.

— Ми швейцарці. Ви поранені? Скільки вас?

Сержант доповів своєму начальнику.

— Це медики, гер майор, ви поїдете з ними?

Майор кивнув.

Ґрутас із вищим за нього на голову Дортліхом витягли з машини ноші.

Сержант вийшов надвір попередити їх.

— Полегше з ним, він поранений у ноги. У нього відморожені пальці. Можливо, гангрена. У вас є польовий шпиталь?

— Так, звичайно, але я можу зробити операцію прямо тут.

З цими словами Ґрутас двічі вистрелив сержантові в груди, пилюка спурхнула в того з шинелі. Ноги сержанта підкосилися, Ґрутас переступив через його тіло прямо в двері і стрельнув у майора крізь ковдру.

Через задній борт машини перелізли Мілко, Кольнас і Гренц. На них різномаста форма — литовської поліції, литовської та естонської медслужб, однак кожен мав на рукаві пов’язку з емблемою Міжнародного Червоного Хреста.

Обшукуючи мертвого, треба туди-сюди перевертати тіло; мародери гризлися й лаяли свою важку роботу, викидаючи з портмоне папери й фотокартки. Майор був іще живий. Він потягнувся до Мілка. Мілко зняв із його руки годинника і поклав собі до кишені.

Ґрутас із Дортліхом винесли з будинку згорнутий в рулон гобелен і закинули в кузов машини.

Вони розклали на землі ноші і скидали на їх брезент годинники, золоті оправи окулярів, каблучки.

З лісу виїхав танк — російський Т-34 у зимовому камуфляжі, — гарматне дуло націлене в поле, у відкритому люку виднівся кулеметник.

Чоловік, що ховався десь за будинком, вискочив зі свого сховку і, перестрибуючи через трупи, побіг полем у напрямку дерев, у руках його блищав великий позолочений годинник.

Проторохкотів танковий кулемет — і втікач, ніби об щось перечепившись, упав, обличчя мародера і циферблат потрощені, серце з годинником зупинилися одночасно.

— Тягніть сюди тіло! — наказав Ґрутас.

Вони кинули труп на ноші поверх своєї здобичі. Танкова башта скерувалася дулом на них. Ґрутас помахав білим прапором і тицьнув ним у знак на борту свого фургона. Танк прогуркотів повз них.

Останній огляд будинку. Майор усе ще живий. Він вчепився Ґрутасові за холошу, коли той проходив поряд. Обхопив ноги й не відпускає. Ґрутас нахилився до майора й зірвав із його коміра емблему.