Шості двері

I онiмiла. Це була сцена — простора, пронизана тонкими променями свiтла, у яких виблискували золотистi пасма пилу. У моїй скуйовдженiй головi вже народжувалася музика. Забувши про бруднi шорти (тому що на менi вже опинилася уявна бiлоснiжна спiдничка-пачка), я почала танцювати так, як це робили балерини по телевiзору. Робила неймовiрнi стрибки, крутилася вивiркою, спиналася навпочiпки, iз грацiєю новонародженого слоненяти пурхала по всьому простору, здiймаючи хмари пилюки. Завороженi Санюлi тiльки роти пороззявляли.

У самому розпалi вистави кришка люка, яку завбачливий Саня причинив, загрозливо пiднялася. Я поспiшила сховатися за нею, а Санюлi так i завмерли перед пащею, що вiдкривалася дедалi ширше. У її отворi з'явилася голова Савелiя Семеновича — дуже неприємного дiда iз сусiднього пiд'їзду.

— Це що за неподобство? — закричав вiн на близнюкiв, — вони тут бiгають-стрибають, а в людей стелi на голови сиплються! Хулiганство! А ну, геть звiдси, швидко!

Зi свого укриття я робила вiдчайдушнi знаки Санюлям не видавати мене мерзенному типу — єдиному з усiх мешканцiв, у якого нiколи не можна було випросити навiть склянки води!

Переляканi несподiваним вторгненням близнюки покiрно спустилися вниз. А потiм я почула неприємний звук — скрегiт металу об метал: старигань замикав люк на замок… Я стала в'язнем. Через багато рокiв, уявляла я, мiй пожовклий кiстяк знайдуть археологи — я сидiтиму в пiратськiй позi, зi стиснутими вiд безсилля кулаками, немов на затонулому кораблi…

Не кваплячись, що було сили намагаючись не розревiтись, я обстежила всi можливi лазiвки й таки виявила, що кругле слухове вiконце розмiщене саме над нашим балконом. Тiльки треба правильно розрахувати стрибок!

…Бабуся, яка мирно читала книжку в крiслi перед балконом, закричала так, що менi захотiлося назад на горище. На її крик збiглися iншi. I я вiдчула на собi вагу потиличникiв i насолоду поцiлункiв. Опiсля ж увесь вечiр сидiла в коридорi перед вiдром iз теплою водою i горою взуття — таким було моє покарання. Вiдтодi догляд за родинним взуттям став моїм обов'язком. Щоправда, пiзнiше я готова була мити його ще рокiв двадцять. Та все закiнчилося набагато ранiше…

***

Усе дитинство я жила посеред моря, всiяного пагорбами невiдомих островiв. З вiком, коли рiка часу мiлiє, цi острови зливаються в одне нудне плато, яке суцiльним монолiтом тягнеться за обрiй. Та поки що кожен острiв мав свою iсторiю… Наприклад, про те, як я мрiяла знiматися в кiно, чи як знайшла на вулицi й принесла в дiм «пiдкидька», який виявився немовлям цiлком пристойної жiнки, котра залишила дитину на хвилинку бiля молочного магазину… Про те, як билася з хлопчаком на п'ять рокiв старшим вiд мене, про похорон пташенят, про дресирування бабок, прив'язаних ниткою за лапку, про пошуки чарiвної палички, про крадiжки кавунiв iз нiчного торгового намету, про першу брехню й останнiй урок сольфеджiо у ненависнiй музичнiй катiвнi, про запах новорiчної ялинки i смак «фiрмового» рисового супу, в якому кружляли золотi пiвмiсяцi олiї, про збирання рiзнобарвних скелець та стеження за справжнiм шпигуном…

Санюлi були зi мною довго, цiлу вiчнiсть — вони так само, як i я, весело мандрували з одного острова на iнший. Саня першим захотiв скорiше потрапити на «дорослу» рiвнину, тому що зрозумiв, ким буде в цьому життi.

— Я буду льотчиком! — зненацька заявив вiн, коли ми сидiли на лавцi перед будинком i горланили вiйськових пiсень.

Ми з Сонькою онiмiли. Саня буде льотчиком! Вiн це вже вирiшив, як дорослий.

— I я… — пiдхопила було Сонька своїм вередливим голосочком, але, помiтивши мiй погляд, зупинилася на пiвсловi.

Я сплюнула крiзь зуб, який недавно випав, прямо в мурашник i нiби байдуже промовила:

— А мiй тато — Чапаєв!

Недавно я подивилася фiльм про цього героя, i коли вiн тонув у рiчцi, а я вже збиралася розревiтися, батько пiдморгнув менi й повiдомив таємничим шепотом:

— Не плач. Чапаєв — це я… Тiльки це — таємниця, домовилися?

Я зацiпенiла вiд щастя й заприсяглася мовчати. I от тепер, коли Саня вразив нас «льотчиком», я вирiшила — настав час.

Санюлi перестали дихати.

— Доповiдай, — по-воєнному наказав Саня.

Нашi голови зблизились i, взявши з друзiв урочисту клятву, я розповiла захопливу iсторiю про те, як моєму батьковi вдалося випливти i сховатися на протилежному березi.

— А тепер вiн чекає секретного завдання. Шпигуна буде ловити. Але ви про це — анiчичирк! За зраду розплачуються кров'ю!

— А хiба кров'ю розплачуються? — здивувалася Соня. — Адже розплачуються грiшми…

Саня пiднiс до її обличчя кулака i страшним голосом мовив:

— А ти розплатишся кров'ю! — i зловтiшно розсмiявся.

Потiм вiн устав i, засунувши руки в кишенi, попрямував до будинку, повiдомивши мимохiдь:

— Годi, нiколи менi отут iз вами… Вивчаю конструкцiю лiтака — пiдручники чекають.

I пiшов геть дiловитою ходою.

— Так, — пiдтвердила Соня. — Вiн учора книжку принiс про льотчикiв i перемальовує звiдти лiтаки. Усi мої олiвцi забрав…

Я не слухала її.

— Сонько! Зараз я скажу тобi дуже важливу рiч: МИ БУДЕМО ЛЬОТЧИЦЯМИ!

— Ура-а-а!!! — закричала Соня.

I ми склали план…

…Ранок наступного дня видався рiдкiсно похмурим, небо ось-ось мало розридатися. З-пiд ковдри вилазити зовсiм не хотiлось. Я висунула руку, пробуючи повiтря: рука негайно вкрилася гидкою гусячою шкiрою. Але тут я уявила, як Саня летить у лiтаку й лускає насiннячко, випльовуючи лушпайки прямо на нашi з Сонькою голови. Нi, не дочекається! Ми станемо льотчицями набагато швидше!

Через годину, пiсля жахливих мук над тарiлкою з гречаною кашею, я була вже у дворi. На великий подив бабусi, я вдягла татовi тренувальнi штани, пiдв'язавши їх мотузкою, а на голову — чудний мамин капелюшок, який нагадував шолом. Окрiм того, на моїй руцi яскравiла червона батькова пов'язка з написом «ДНД». Сонька теж вийшла в татових спортивних штанях, а на свої банти натягнула в'язану шапку брата.

— Спочатку ми будемо тренуватися, — сказала я. — Поки Санька сидить за книжками, ми так загартуємося, що нас вiзьмуть у льотчики першими! Сьогоднi зробимо пробiжку до рiчки i щодня будемо збiльшувати вiдстань на одну тролейбусну зупинку.

Соня з повагою позирала на мiй «шолом» i не сперечалась. Як нас учили в садку, ми стали в одну шеренгу i на «перший-другий» порахувалися. Пiсля того, як Соня пискнула: «Розрахунок закiнчено!» — я скомандувала: «Праворуч! Бiгом марш!» — i тренування почалося.

Ми вибiгли на бульвар i пiдтюпцем рушили до рiчки. Бiгти було легко: дорога спускалася по схилу. Люди, що проїжджали повз нас у тролейбусах, iз подивом розглядали незвичних спортсменок. «Завтра попрошу бабусю вишити на майцi лiтак!» — вирiшила я.

Наприкiнцi шляху, вже майже бiля рiчки, легкiсть кудись зникла. Ми ледве дихали.

— Стоп! — наказала я.

I ми знову (щоб перевiрити, чи не загубився хтось у дорозi) порахувалися на «перший-другий»:

— Перший! — крикнула я.