Штефан Славич

– Пане капрал, батечку, пустіть, сизий!

– Іди,- кажуть пан капрал,- лиш не барися.

А самі так зажурилися, аж таки їх нема,- але нічо нікому не кажуть.

Я побіг, Цигрис за мною - і в капрала навіть не мельдувався!

Жандарм віддали Штефана до гарешту та й вернули до своєї касарні, я за ними вслід. Один з них був від нас, з Шипота, звався Онуфрій Салагор. Кілько-то він в нас на храму нагулявся!

– Онуфрійку, братчику,- став я його благати,- уповіж мені, соколику, що тото отеє такого подіялося!

Він, сердешний, аж по полах руками вдарився.

– От дурний розум,- каже,- та й годі! Штефан хотів побачити свою дівчину та й побіг туда: гадав, що завчасу домів вернеться. Але рудий пес, скоро се вздрів, з кількома такими, як він сам, упали на його потай, зв’язали та й до нас дали знати, що мають дезертира. Нам ніщо було робити: мусили його сюда вести; таже ти, братчику, сам здоров знаєш, яка наша служба жандарська.

Так жандар розказував, а самому аж сльози в очах крутяться.

Я аж осторопів.

– Що тут своїй голові діяти?
– кажу.

– А має Штефан гроші?
– питає Онуфрій.

– Та гроші є,- кажу я,- але що по тім?

– Ну, коли є,- каже жандар,- то добре. Возьми ж 24 леви срібні та заплати боржій рудому, аби ні в кого нічо більше не допомагався: лиш так хіба би міг скапати шток- гаузу, інак ні. Та й то ще від капітана залежить.

– Біжу я шукати того рудого анцихриста,- кажу,- а ти, Цигрис, лети, брате, якнайборше до нашого пана обер- лейтмана, упадь до колін, най просять у пана капітана.

Цигрис полетів як стріла, а я знов - парубка шукати. Відшукав у однім шинку: сидить, клятий, коло стола, перед ним оковита, а на колінах, не до вас кажучи, гайта якась, обідрана, боса.

– Добрий день!

– Добре здоров’я!

– Осьде маєш гроші за твого дезертира.

– А кілько?

– 24 срібних.

– Добре.

– Добре,- кажу,- але аби мені капітан ні за мак-зерно не знав.

– Гм,- став рудий міркуватися,- а я таки до капітана піду.

– Ба не підеш, собако!
– а сам аж палаю.

– Хіба б ти мені за моє чоловіцтво що заплатив, аби не пішов?

– А кілько ж би тобі за твоє чоловіцтво дати?- питаю я, а тут аж дрижу вхопити шаблю та затопити, як у пса. «Але що ж,- гадаю,- я тим нічо не полагоджу; тут треба камрата рятувати».

– А даси 10 срібних?
– питає рудий.

Я йому й кинув їх на стіл.

– Що там? Що тото? Як тото?
– стали венгерські парубки допитувати, що там були.

Я їм розповів. Господи, як ухоп’ять мого рудого, як по- тащать його аж за міст, за Аранюш! А самі стали на мос- ті вартою, аби, може, рудого не покортіло діправди до капітана піти, бо такому ворогові не тяжко. Два дні тримали вам легіні варту! Та й скажіть, чи нема добрих людей на світі? Є, але не всі.

Лишив я легінів на мості, а сам пішов домів.

– А що ж, Цигрис-брате, як зорудав?

– Добре.

– Що ж казали пан обер-лейтман?

– А що ж би казали? Ухопили шаблю та й побігли до пана капітана.

– Дай, боже, аби вони мені ще єноралом були!

– Ой, бо і варта,- каже Цигрис,- такого пана не найдеться.

Другої днини прийшов Штефан до рапорту. Капітан так кричить так лютує,- крий, милий боже! Аж прискакує.

– А ти мені будеш у вирій літати, паничу? Чекай, научу я вже тебе! Пане обер-лейтман,- сегодне по полудню 20 буків йому!

Пан обер-лейтман лиш поклонилися, бо не сміли нічо більше і казати. Доста й так добре обійшлося. Завели сердешного Штефана знов до гарешту.

А я зараз по обіді як піду, як уп’юся! «Що,- гадаю я собі,- волію і я буки брати, як маю дивитися на кару свого товариша».

Ще на брамі переймив мене капрал Кример - а се, знаєте, був від «наше вірех».

– Стій, ніроке!
– крикнув.- А ти п’яне, га? Свиня ти, дай боже!

– З свині чую, пане капрал, послушне.

– Гвалт, патроль, супротинація!
– кричить Кример.- Злодій, опришок, беріть його. Каже мені, що я свиня!

Вибігає пан капрал Крук.

– Ади, Крук, ади!
– каже Кример.- Бери його зараз собі до арешту.

Пан капрал так і осердилися!

– Та я його до арешту дам,- кажуть,- але ти не називай мої люди свиньми, ти - хаптелею вонячий, ти - цибулянику!

Більше нічо йому пан капрал не казали, але взяли мене та й завели на вахцимру. А тогді були пан капрал українець на варті, таки з нашого цугу.

– Дивися, українче-брате,- стали пан капрал наказувати,- най виспиться, але не мельдуй нікому нічо: я хочу, аби тото тихо було.

Спав я геть допізна вночі, коли пробуджуюся - а мене хтось укриває плащем та гріє студені мої рукі. Глипну - се ІІІтефан. А варта спала около стола, мов п’яна,- чи то я ще був п’яний та мені здавалося, що цілий світ п’яний.

– Юрійку, серце, брате,- голубить Штефан,- що тобі є?

– Добре,- кажу; поплентав ще щось: звісно - п’яний, та й обернувся на другий бік.

Нерано вже я витверезився. Пішов додому. «Аж тепер,- гадаю собі,- буду я матися від пана капрала...» Ні словечка не згадували. Ох, чоловік се був, чоловік! Дай боже, аби ніколи на лихе місце не ступив!..

Се діялося у вівторок, а на другу неділю трафило нас обох з Штефаном на варту коло одного магазину. Вечір був ясний, та тихий, та теплий - сказано: серед літа. А місяць-підповень дивився з неба, призирався, як тото на світі красно. Соловії десь таки і розливались!

Я сидів собі подалік під муром невеселий. Якісь сумні гадки мені все набивалися; гадав, що минуся. Аж тут приходить Штефан; сів, тихонько пригорнувся до мене - а сам такий, такий блідий.

– Юрійку, Юрійку мій, братчику!

– Що ж я тобі пораджу, друже мій нещасливий?

Вій заплакав.

– Заспівай мені,- каже,- тої, як летіла зазулечка понад море в гай.

Я трохи розгадав та й співаю:

Ой летіла зазулечка

понад море в гай

Та й пустила синє пірце

у тихий Дунай.

Пливи, пливи, синє пірце,

долів за водов,

А я собі, молоденький,

човном за тобов.

Приплинемо, синє пірце,

на жовтий пісок,

А там собі заспіваєм

усіх співанок.