Сигнали з Всесвіту

За нами — прямовисна стіна, перед нами — праліс.

Ми вирішили піти уздовж стіни, щоб таким чином уникнути надзвичайно важкого просування джунглями та добратись до Червоної ріки якнайшвидше.

Правда, шлях понад стіною теж був нелегкий, та все ж після двогодинної виснажливої ходьби ми побачили озеро Жюля Верна з гігантськими ліліями.

Недалеко від лілій на хвилях спокійно гойдалась наша “Стріла”. А біля берега в гирлі Червоної ріки у вирі кружляв наш човен. Мабуть, там, у печері, я його просто погано прив’язав…

Розділ XIX ЗАГАДКОВІ БУДОВИ

Доктор Заяц прибіг додому засапаний:

— Отже, любі мої, полетите разом зі мною! — радісно вигукнув він з дверей. — Мати працюватиме на атомній електростанції, Юрко буде помічником в кабіні управління. А я — призначений командиром “Електрона”…

Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчі можна було прочитати цілу гаму почуттів: і гордість за чоловіка, і радість з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедиції, що вирушить в далекі зоряні світи, і деякий неспокій, і жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тільки почуттям невимовної радості, відповів басом:

— Дякую, тату!

Ні, це вже не той хлопчина з солом’яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Після закінчення одинадцятирічки він вступив до вищої астро-навігаційної школи, щоб стати пілотом міжпланетного корабля. І ось його мрії здійснились, — здійснились швидше, ніж він сподівався.

Коли Юрко слідом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Місяць, він уже добре знав усе з книжок і розповідей. Здавалось, його вже ніщо не може здивувати. І все ж перший політ у міжпланетний простір був для нього суцільним хвилюванням.

Його приголомшив вигляд Землі, яка все віддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий імлою глобус, що вільно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.

Однак найсильніше враження справив на нього місячний пейзаж та майже двокілометрові зорельоти, які велично зводились над аеродромом в кратері Тіхо. Юрко знав до дрібниць будову та функції всіх апаратів зоряних кораблів, та все ж, коли став віч-на-віч з творінням людського розуму, йому зробилось навіть якось моторошно.

Обидва велетні стартували одночасно. Місячний пейзаж під ними швидко розростався вшир, аж поки перетворився на неозору кулю з дрібними кратерами на її поверхні.

По кількох годинах польоту кораблі наблизились один до одного і з’єднались розсувним коридором, аби зробити можливим безпосередній контакт екіпажів.

Земля і Місяць зникли у зоряному небі.

Сонце перетворилось на яскраву зорю.

* * *

— Скільки разів казав я тобі, а ти все не хотів вірити. Тож поглянь тепер! — показав Мак-Гарді на небо, в якому плив вертоліт. — Вони помітили нас тоді випадково, а тепер прилетіли спеціально. Втікаймо та сховаємось глибше в джунглі.

Краус не міг відірвати погляду від вертольота:

— Безглуздя! Тут нас не знайдуть, а на втечу часу вистачить… Мені цікаво, що вони робитимуть у Селищі Невидимих? Можливо, з ними трапиться те ж саме, що і з Грубером?.. — Краус здригнувся.

— Я ж казав, що Грубера там лишати не можна! Од страху перед невидимими навіть не поховали його…

— Нехай вони його поховають. Мене туди тепер ніхто й калачем не заманить. А втім, невидимі, напевно, його прибрали. Не лишать же вони там труп?

Вертоліт повільно спускався, аж поки нарешті приземлився. На подвір’я загадкового селища вийшли Нав-ратіл, Ватсон і Мадараш. Северсона з Аленою було видно крізь вікна машини.

Затамувавши подих, стежили за своїми колишніми колегами двоє втікачів. Сюди, на протилежний берег, не долинало й звуку. Тільки видно було, що вчені біля вертольота про щось радяться. І це було справді так.

— Мабуть, вони нас бояться і стежать за нами із схованок, — припустив Навратіл.

— Квартяни харчуються плодами, як і ми! — сказав Ватсон, піднімаючи з землі довгастий, схожий на банан плід. — Але де ж вони самі?

— Перш ніж хтось з’явиться, давайте оглянемо оту споруду з спіральними конструкціями, — запропонував Мадараш. — Ніяк не можу зрозуміти її призначення.

Вчені поволі наблизились до загадкової будови.

— Ці піраміди справді таємничі, — сказав Ватсон. — Але щодо великого параболічного дзеркала, то я, здається, зрозумів, у чому суть. Б’юсь об заклад, що цим пристроєм квартяни збирають сонячну енергію.

Тільки тепер Навратіл звернув увагу на те, що вхід до великої півкулі відкритий. На їхній заклик ніхто не озвався, і троє вчених обережно просунулись у отвір.

— Квартяни, мабуть, невисокі на зріст, бо не лазять же вони до свого будинку на колінах? — міркував уголос Ватсон.

— Чорти його знають, що це за істоти, — пошепки погодився Навратіл. — Чи звернули ви увагу на те, що жодна з їхніх будов не має вікон?

Ватсон замість відповіді зойкнув і відсахнувся. Всі ніби остовпіли.

— Що там таке? — запитав нарешті Навратіл.

— Перед нами лежить якась людина. Мабуть, мертва. Відчуваєте специфічний солодкуватий сморід?

— Це Грубер! — вигукнув Навратіл.

— Як він сюди потрапив? Хто його забив?.. На тілі немає жодної рани… — розгублено вимовив Ватсон, оглянувши труп.

— Його забито електричним струмом. Погляньте, як судорожно він скоцюрблений, — прошепотів Мадараш.

Всі троє злякано оглядали стіни коридора.

— Далі без апаратів — ні кроку! А Грубера треба поховати, — сказав Навратіл.

Труп винесли на подвір’я, оглянули ще раз. Грубер справді був забитий електричним струмом. Процес розкладу протікав дуже повільно, бо в коридорі зберігалась незмінна, досить низька температура.

Вчені постояли з хвилину мовчки над могилою нещасного безумця, а потім попрямували до вертольота.

— Надінемо скафандри. Вони захистять нас від найрізноманітніших видів випромінювання і від електричного струму. Водночас матимемо змогу постійно підтримувати радіозв’язок. Будову з конструкціями я досліджу сам, щоб не всі наражались на небезпеку, — сказав Навратіл. — А ви тим часом огляньте селище.

Вчені розійшлися в різні боки.

Северсон і Алена з навушниками на головах напружено чекали на перші повідомлення.