Сигнали з Всесвіту

— Ми доведемо! — сказала Алена з викликом.

— Щасти вам! — іронічно посміхнувся Цаген. — Як ви можете довести? Досі нікому не вдалося розшифрувати сигнали, і нема надії, що це вдасться зробити найближчим часом. Та це й зрозуміло: адже люди на Проксімі, якщо вони там є взагалі, мають зовсім інший спосіб мислення, аніж ми.

— Про існування людей на Проксімі дізнаємось іншим чином. Просто полетимо туди подивитись.

— Красненько дякую! — засміявся Цаген. — Бажаю вам щасливої дороги і в десять разів тривалішого життя! Скільки ж ви, нещасна дівчино, туди летітимете, якщо сонячний промінь з своєю шаленою швидкістю мчить понад чотири роки?!

— Точніше сказати, чотири роки три місяці двадцять один день і сім годин. Це я знаю, хоч я для вас тільки астробіолог! — розсердилась Алена. — Це становить близько сорока квадрильйонів кілометрів. Ще з школи пам’ятаю наочний приклад, який трохи допомагає уявити цю колосальну відстань: “Зменшимо наше Сонце і найближчу зірку — Проксіму Центавра — до розміру невеликих м’ячиків. В такій же пропорції зменшимо і відстань між цими світилами. Тоді м’ячик, що означає Сонце, буде в Празі, а той, що означає Проксіму, — десь аж на узбережжі Північної Африки…” Все це мені відомо, любий Цаген, і все-таки я вірю, що ми коли-небудь подивимось на Проксіму зблизька. Більш нічого зараз не розповім, бо ви — Хома невірний. Скажу тільки одне: зачекайте, поки доповідатиме академік Навратіл на одному з наступних засідань Всесвітньої Академії, а потім про мене згадаєте… І — до побачення на планеті Ікс!

Розділ IХ ПРИГОЛОМШЕННЯ

Лайф Северсон утік від Наташі Орлової, — утік, як хлопчисько-пустун від обридлої виховательки. Кінець кінцем скільки можна його опікати? Він почуває себе цілком, цілком добре. І треба нарешті збагнути суть дивних змін, що сталися в світі; треба переконатись, що десь за межами показаних йому розкошів не ховаються злидні. Адже було так у Лондоні: в Вест-Енді — палаци, а на околицях люди ледь животіють…

Лишивши для Наташі записку, щоб не турбувалась, Северсон вибрався через вікно та й подався через парк звивистою стежкою. Зайшовши таки далеченько, він забрався в кущі і простягся горілиць на барвистому килимі польових квітів. На серці в нього було спокійно й хороше.

По небу повільно пливли легенькі білі хмарки. Дерева тихо шелестіли яскравим, ніжним листячком. Звідкись прилетів метелик і довірливо сів на коліно Северсона. Посміливішав наляканий появою людини коник та й врізав на своїй крихітній скрипочці нехитру мелодію.

“Сюди б ще один-єдиний звук, то й був би я зовсім як вдома… — мріяв Северсон. — Коли б озвався ти, любий дзвоне нашого маленького костьолу! Долинь сюди з теплим подувом вітру від фіорду, поверни мене в моє щасливе дитинство!”

Несподівано щось зашуміло в повітрі, і Северсон відчув поштовх у підошву правого черевика. Він швидко розплющив очі, злякано сів.

Біля його ніг лежав дивний літачок. З отворів на крилах моделі пирскав червонуватий дим, фюзеляж здригався.

“Дотепна конструкція! — думав Северсон, розглядаючи іграшку. — Літає, а пропелера нема… Чи не можна було б використати цю ідею для справжнього літака?”

— Ура, він тут! — несподівано пролунав дитячий голос.

На галявинку вибіг хлопчина з червоною хусточкою на шиї. Помітивши біля моделі незнайомого, він спочатку розгубився, але потім у нього в очах спалахнули вогники цікавості.

— Ви — Северсон, правда ж?

— Ніби так, — посміхнувся Северсон. — Як ти мене впізнав?.. Наскільки я пам’ятаю, ми ще з тобою не зустрічались.

— Я — Дмитро Петрович Зайцев, а вдома мене звуть Митьком, — відрекомендувався хлопчик, підходячи ближче. — Я знаю вас дуже добре. Хто ж вас не знає?! Вас знають в усьому світі! Я часто бачив вас по телевізору і в кіно… Ой, що було, коли ви вперше вдихнули повітря! Або коли ви дивились першу телевізійну передачу!.. Знаєте, товаришу Северсон, я вам дуже заздрю! Я б хотів, щоб зі мною трапилося щось схоже!

Северсон знизав плечима. Він марно намагався пригадати, коли це його знімали на кіноплівку.

— Наш учитель багато розповідав про вас, — провадив далі хлопчина. — Ми запитували його, як ви ставитесь до сучасного світу, але він не знає. За ті довгі роки, що ви лежали в кризі, сталося стільки змін… Оце для вас сюрприз, правда?

Северсон закліпав очима, потім схопився, наче вражений блискавкою:

— Що ти верзеш, хлопчику?! Як це я лежав багато років у кризі? Та я б замерз на бурульку!

Митько збентежився, але одразу ж оговтався:

— Хіба ви цього ще не знаєте, товаришу Северсон?.. Ви гадаєте, що зараз — тисяча дев’ятсот двадцять восьмий рік?.. — він знизав плечима. — Не розумію, навіщо це від вас приховують! Я б дав не знати що, аби мене отак пробудили до життя років через сто!

— Це сон… маячіння… — у Северсона раптом підломилися коліна. Він опустився на траву й схопився за голову.

— Вам погано? — кинувся до нього Митько. — Я зараз викличу лікаря.

Северсон схопив хлопчика за руку:

— Почекай… Нічого серйозного — ось тільки кров ударила в голову… Вже знову добре… — він навіть спробував посміхнутись. — Ану, стусони мене! Тільки як слід стусони!

— Навіщо? — здивувався хлопець.

— Аби я переконався, що не сплю… Знаєш, не хотів би я прокинутись серед криги. Це не жарт — помирати отаким самотнім, без надії на порятунок… — незрячими очима він задивився у просторінь.

На очі хлопчика набігли сльози:

— Що це вам спало на думку, товаришу Северсон!

Адже ви вжз цілком здоровий. І яким чином ви змогли б потрапити в крижану пустелю? Острівець, де вас знайшли замерзлим минулого року, вже зовсім не крижаний. Він геть увесь зелений і вкритий весняними квітками. Нещодавно його показували по телевізору…

Митько Зайцев намагався заспокоїти приголомшену людину. А Северсон мовчав і допитливо дивився в щирі дитячі очі.

— Не знаю, хто з нас божевільний… — сказав він скорше самому собі, аніж хлопчикові. — В мене таке враження, що в тебе надзвичайно буйна фантазія. А я вже замалим не повірив у твої слова… Ти мені розповідаєш, що в Арктиці цвітуть квіти. А куди ж ти подів льодовики?.. Мабуть, ти ніколи не бачив Півночі, бо інакше не розповідав би такі казки…

Северсон погладив хлопчика по голові, жаліючи його. Бідне, йому не більш як дванадцять років, а вже втратило розум… Звісно, поганий вплив пригодницьких романів…

— Це не казки! — захищався хлопчина. — І я не брешу принципово, можете мені в цьому вірити! Всесвітня Академія наук розбила майже всі льодовики; крига лишилась тільки біля Північного полюса. Адже ми вивчали про це в школі. А я вчусь добре, в мене майже самі п’ятірки!

— Гаразд, гаразд, у такому разі я тобі вірю! — засміявся Северсон і ще раз погладив дитину по голові.

— Я навіть не дивуюсь, що вас усе так вражає, — сказав Митько. — Адже перед вашим польотом з Амундсеном ви багато чого ще не знали. Нам про це говорив учитель. Казав, не було у вас ні телебачення, ні реактивних літаків, ні атомних електростанцій. Тисячі людей, казав він, страшенно виснажувались на заводах, аби добре жилось одному багатієві… А які жахливі були квартирні умови! Не дивно, що тоді ще існували заразні хвороби… А ці війни! Важко повірити, що люди здуру вбивали одне одного за золото… Невже в них не було кращих інтересів?