Сині двері зліва

– Щиро! Просто щиро захоплююся тобою! А наслідки, – вона жалісливо погладила око, – дрібниці. Забудь про це. Ну все, цьом! А, ні, чекай! Скажи, у скільки тобі обійшовся бушлат?

– Це, взагалі-то, пальто.

– Ну звісно, пальто! Так у скільки?

– У півтори тисячі.

– Славний, славний, – Корф посмикала за рукав. – І не забудь про мою доньку. Вас неодмінно треба познайомити! Ну а тепер все, іди відпочивай.

І він пішов, згинаючись під тягарем трьох важелезних спортивних сумок та одного крихітного рюкзачка.

Уже вдома наш головний герой узявся до розв'язування складних побутових ребусів: куди покласти станок для гоління, на які полиці поставити необхідні для роботи книги, що їх було не так уже й багато. Але якщо розставити ці книги у незручному місці, можна з легкістю забути про їх існування. Також виникали питання стосовно білизни. У комоді було три шухляди. В нижній можна було б тримати шкарпетки та кальсони, у середній – спіднє, у верхній шухляді – різні необхідні дрібні речі. Але головоломка полягала в тому, що таку модель тримання власних речей у комоді можна було переінакшити: у верхній шухляді – спіднє, у нижній – необхідні дрібниці, у середній – шкарпетки та кальсони. Як зручніше? – ламав мозок наш головний герой. І тільки-но еврикіальна думка спалахнула у його голові, як пролунав дзвоник у двері.

Наш головний герой відчинив двері, але нікого не побачив.

Діти, виправдав він відсутність того, хто порушив його побутові роздуми. Зачинивши двері, він навіщось попрямував до кухні, але квартира знову наповнилася пронизливим тьохканням. Різко відчинивши двері й гостро глянувши уперед, наш головний герой знову нікого не побачив, але раптом його периферійний погляд запримітив якесь невиразне ворушіння внизу. Опустивши очі, він побачив… Риму, доньку Рити Львівни, яка, за словами Артура, теж туди ж.

– Альо! Сусід! – викрикнула Рима. – Я тут.

– Я бачу, доброго дня, – ввічливо, майже куртуазно поздоровкався наш головний герой, так колись здоровкався мультиплікаційний слоник з маленькими чоловічками, що мешкали у кульбабі.

– Чуєш, сусід, – у руках Рима тримала швабру, – давай я тобі допоможу.

– Гм-м, дуже вдячний, але я сам упораюся. Тим більше у квартирі напрочуд чисто, і мити підлогу не обов'язково.

– А я і не збиралася тобі підлогу мити. Просто подумала, що можу допомогти, і все тут.

– А швабра? – поцікавився наш головний герой і мав на те свої причини: якщо є швабра, а мити підлогу ніхто не збирався, то виникає питання: а швабра?

– До дзвоника не дістаю. Ну так шо?

– А шо? – розгублено глянув наш головний герой на карлицю.

– Шо-шо! Допомагати тобі?

– А чим же ви мені можете допомогти?

– Ну там, – замріяно протягнула Рима, – порозкладати речі, може, їсти приготувати, як захочеш.

– А ви хочете?

– Чесно – ні. Мене мамка прислали. Тільки ти їй не кажи, добре?

– Добре.

– А то вони мене поб'ють.

– Господи, та що ж це таке у вас у всіх. І тебе вона б'є?

– Вони всіх б'ють. То як, допомога потрібна чи ні?

– Ні, дякую. Я сам.

– Ну як знаєш… Ех, – Рима раптово скисла. – Навіть у коридор не запросив.

– Ну, заходьте, заходьте… Може, чаю?

– Здався мені твій чай… – її очі змокріли. Рима опустила швабру, що була вдвічі довшою за неї саму, і стала схожою на справдешнього ідальго, що от-от вступить у нерівний поєдинок з вітряками. – Ех, доведеться все розказати мамі. Виганяєш, значить.

Сльози котилися з очей карлиці бурним річищем, наш головний герой збігав на кухню, відшукав ганчірку і, взявши у Рими швабру, заходився витирати гіркі, немов чорноморська сірка, сльози.

– Мамка тебе по голівці не погладять! – її атавістичне тіло забилося у блазнівських конвульсіях, що неабияк злякало нашого головного героя.

– Ну що? Що я зробив не так? – болісно зітхнув наш головний герой.

– Все ти зробив не так. Образив бідолашну дівчинку.

– Та не ображав я вас. Що за ідіотизм, що за виставу ви зараз переді мною розігруєте? Повірте, це ні до чого ладного не призведе.

– Ще як призведе, – пхинькала Рима писклявим голосом. – Мамка вам всиплють! Хо, всиплють! Мало не здасться!

– Ану йдіть звідси, повертайтеся до своєї квартири, – наш головний герой щосили намагався тримати себе в руках. – Давайте-давайте, мені ваші істерики не потрібні. Все, повертайся до квартири, – він намагався розвернути Риму на дев'яносто градусів, тим самим направляючи її дитяче тіло у напрямку сміттєпроводу.

– Е ні, – погрозливо заверещала Рима, – спочатку до мамки. До мамки! Нехай знають, який у мене сусід, яку зміюку вони пригріли. Підколодну! Спочатку до мамки, а вже потім до квартири.

Забравши у нашого головного героя швабру, Рима натиснула виклик ліфта і наостанок прокричала:

– Сусід! – так, немовби це мало бути як мінімум образливим.

Наш головний герой зачинив двері і розпластався посеред коридору. Від утоми, ясна річ.

По всій квартирі були розкидані напіврозібрані речі, десь під табуретом валявся станок для гоління, який так і не віднайшов свого притулку. Рюкзак, наче покинута й забута лялька, тихенько поскрипував у кутку. На місто вляглися ранні грудневі сутінки, за вікном сигналили автомобілі, що застрягли у безкінечному заторі, кричав двірник, гамірливі голоси школярів відбивалися у стелі, з крана крапала вода, а наш головний герой, пересилюючи раптовий головний біль, що був викликаний низкою істерик та баталій, повільно, але методично розкладав речі. Спіднє – у середню шухляду, шкарпетки та кальсони – у верхню. Станок для гоління. Десь мав бути станок для гоління.

Пролунав телефонний дзвінок.

Нестримна лють

– І хто ж це мені телефонує? – запитав наш головний герой у того, хто йому телефонував.

– Це я! Привіт!

Це був він.

– Хто? Я не розумію!

– Тю, кажу ж, що це я! Ніколай! – це був Ніколай, і він кричав.

– Ніколай, щось трапилось?

– Ні!

– Ви телефонуєте з Бірми?

– Звідки?

– З Бірми.

– Це що? Назва ресторану?

– Ні, це назва країни. То ви телефонуєте з Бірми?

– Ні! Я з дому! А з чого ти взяв, що я у цій, як її…

– Бірмі.

– Точно!

– Тому що ви кричите. Ви весь час кричите, наче ви телефонуєте з іншої країни. Це така фішка?

– А?

– Питаю, так треба, у сенсі, кричати?

– Вибач! Слухай, що я хотів: у тебе все гаразд?

– А що може бути не гаразд? – Терпіння нашого головного героя перебувало на стадії, коли воно, терпіння, може вибухнути, немов балон з гелієм, який кинули до вогнища.

– Ну, я не знаю! Крани не течуть?