Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]

— Автобусом прямо ізвідти сюди.

— А в хаті була? Я тут той наче й не нагиджував. Там у газовій плиті юшка зварена. Може, води од Гаманів принести?

— Чого ти? Я й сама принесу. А обідав?

— На таборі.

Замовкли. Ілонка дивилась на його вироблений піджак, на роз’їжджені черевики, на комір, виношений у мотузку, і щасливо думала, скільки в неї попереду роботи.

— Там винограду кичок десять нав’язалося. Зріж, як хочеш.

— А синіх яблук уже й немає. Мабуть, дощі пострушували та вітер позбивав.

— Не може бути! — аж скрикнув. — Ану ходім!

Вона встала — Димко аж одхитнувся. Пів-Ілонки.

У траві гнилички мухи допасували, а на яблуні — порожньо.

«Як я жив із тобою? Чи хоч після весілля водив тебе в сад або на річку? Чи жалів тебе, як тягали колоди, носили відрами цемент і накладали глиною стелю? Чи питав, що болить у тебе, коли вночі, щоб мене не розбудити, виходила з хати і до ранку блукала на подвір’ї?»

— Не може бути, — ще раз видихнув Димко.

Він скинувся на стовбур, ковзав черевиком по гілках, чіплявся за суччя, обламувався, нарешті дістався до верхівки. Ех-х-х! Щосили труснув, і поодиноке листя, злітаючи, осміхнулось до неї.

— Я й хотів назбирати, та хіба за роботою вправишся, — обтрушуючи, звинявся перед нею. — Іще ті дітлахи. Ось мотнуся в колгоспний сад, там точно зосталися.

Уже хотів до мотоцикла, але повернувся, вивернув кишеню, чорну, мов кузня, і подав їй три горішки.

— Ось на, вже поналивались.

— Нащо ти? — спаленіла.

Схитнув плечима і знов одступив. Пом’явся, а тоді спитав:

— А як там… у Чернігові… що сказали?

— Нічого, — обізвалась тихо, — того нема.

— А тримали довго.

— Вигрівали. Все якимись лампами.

— Так справді? Справді нема?

— Кажу ж.

— Слухай! Ну й заживемо ми з тобою, жінко! Йолки дрова! — Він гупнув картузом об землю, ляснув себе в коліна, а тоді по підборах. — Село густиме!

Жартома, як у молодості, зісмикнув на плечі їй хустку, підстрибом кинувся до хвіртки.

Нараз їй стало млосно. Поточилася, обіперлася об стовпець. Треба ж отак зледащіти! А мотоцикл уже деренчав. У колесі бадилинка застряла і летіла невідомо куди…

Дерево облич

1

Породивши на світ каліку, станеш калікою сама. Чи полощеш на воді пелюшки, чи топиш у печі, чи вишиваєш — голова ніколи не спочиває. А за рік чи два все вигорить усередині, і ходиш по землі, мов ударена громом: кора ще ціла, а тіла вже давно нема.

Так і Нинила. Як вона ступає і чим вона дише?

А була ж на всю околицю дівка, навіть з портфелями сватались. Та коли вийшла за тихого, мов промокатка, бухгалтера, парубки в селі показилися. І коси реп’яхами їй закидали, і вікна глиною заливали. А що вже бідному бухгалтерові було! Та відлюдько не скаржився. Бувало, на велосипеді прискочить у поле, подивиться на неї здалеку — і знову в контору. Увечері ж тулив її до себе і, коли вона засинала, тихенько сідав за стіл і малював квіти. А то ще її поміж квітами і дітьми. Вранці Нинила сердилася і раділа: горілки не пив і в ручки ні з ким не брався, а що чудний і всей гас за ніч випалив — так, видно, Бог його таким поставив.

Якось парубота ради жарту послала до нього чоловіка з далекого села. Той утупився, на рахівницю обіперся й стримить.

— Ви у справі до мене чи як?

— У справі, в справі. У такій справі, що завтра на район поїдемо.

— По що?

— Недостача велика, от по що.

Коли Нинила ввечері прибігла з ланки й одчинила двері, чоботи трохи не вдарили її межи очі. Під сволоком висів її чоловік.

Вона й сама не знала, але Петько в ній уже був, і в ньому так щеміло манісіньке, з мачину, життя, коли рядили його батька і коли виносили з хати. І коли Нинила над ямою рвала хустку і мліла, Петько був з нею і, не побачивши живого світу, вже хотів померти. Саме тоді і вступила в нього мара, щоб забрати до батька. Вона смикнула його до себе, і тії миті Нинилу струсило. Вдова затихла, звела голову, і похорон з нею затих, тільки півча голосила так страшно і так високо, мов усіх піднімала до неба.

Нинила вже зрозуміла чи здогадалася, але тримати себе не змогла. І другого дня, і на дев’ятинах, коли невільна чоловікова душа поверталася додому, вона чула, як щось шаркало в сінях, як хлюпала вода у відрі, як дихала занавіска біля полу. Металася по хаті, гукаючи його. Вона могла б забожитися, що хтось колихав лампадку під іконами і хтось гладив її по голові, коли святешні сорочки покійного качала і розвішувала по хаті.

Якби місяць не звив гніздечко на її шибці, то, може, вона б і не прокинулась тієї ночі, але ріжок прикро дивився їй в обличчя і будив. Усе тіло кричало від болю. Тоді Нинила обхопила себе руками і простогнала: «Синочку, не віддам!»

Найбільше Нинила боялася вечорів, бо, коли темніло, однолапі викрутні виляли хвостами по кутках, клацали зубами, пирхали, дерлися на стелю. Вона не гасила лампу: то жлуктила рядна, то плела з лози колиску. Одного разу взялася перекладати манаття в старій скрині, шукала ситцю на сорочечки. Вона майже дісталася до дна, коли під руку потрапила паперова дудка. То була чудна картина: велике розлоге дерево, а по ньому яблука не яблука, а мов зім’яті обличчя. Нинила не зводила очей. Їй здавалося, що обличчя ворушаться і говорять. Вона хутко згорнула папір і поклала в скриню, зверху напхала ганчір’я. Коли вже засинала, почувся гомін від скрині.

Вранці, схопивши окраєць, побігла в поле. Нахилятися до рядків було важко, не постигала за дівчатами і плакала. Петько теж сумував з нею, ворушився, мов хотів сказати щось лагідне, і тоді Нинила всміхалася.

Двері в сіни вона не зачиняла, бо щоразу вискали і лякали її. Переступивши поріг, одразу слухала скриню. Хто ТЕ малював? Може, покійний? Виймала з-під манаття картину, розгортала на долівці, довго і невідривно дивилася на неї. Художник поспішав, бо фарба розтеклася, і здавалося, що обличчя плачуть. Такі зім’яті, такі стражденні обличчя! Де вона їх бачила? Деякі нагадують односельців. Але чому вони не зводять з неї очей? Може, вона збожеволіла?

Похапцем згортала картину і ховала. Але тільки зачиняла скриню, на дні щось бурхало, гомоніло і скиглило. Лишала блимавку до ранку. Прокидалась, виймала дудку і знову розглядала при каганці.

Що ти хотів цим сказати?

Як мені з цим бути?

Комусь похвалитися? А що про неї казатимуть? Ворожка, бісівка, і спишуть на неї всі біди.

Обличчя справді ворушилися і дивились на неї. Чим довше вона так стояла, тим глибше входила в неї тривога.

Навіщо ти це зробив?

Страх переповнював її. В якусь мить Нинила відчула, що вона не сама. У хаті хтось був. Оглянулася і вжахнулась. На стіні лежала величезна тінь дерева облич.