Син землі
Шрифт:
І ось серед напруженого мовчання він приступив на три кроки до Куценка й уклонився йому.
Його очі й вираз обличчя говорили до нього:
«Щоб ти, хлопе, здох!..»
А його уста видушили:
— Пане, вибачте мені...
Куценко, сидячи, сказав до нього:
— Я прощу вам, пане, після сповнення вашого обов'язку супроти бідних людей...
Тепер граф'янка веліла Пенкальському приготовити в канцелярії виплату для людей і їм оголосити, що за чверть години сама прийде наглядати виплату.
Граф'янка хотіла використати цей короткий час на те, щоб дізнатися, що і як
Вона сама прохала його, щоб дещо поживився. Коли ж він у своїй скромності й ніяковості відмовлявся, дякуючи, граф'янка з усміхом шепнула йому:
— Як не хочете послухати граф'янки, то послухайте, я в цім певна, мавки...
Її слова Куценкову душу кинули у сьоме небо, а його земний апетит упав на графські присмаки.
Пан Гаєвич, котрий з нетерпцем вижидав поліції і жандармерії, а навіть війська, з найбільшим несмаком дивився, як граф'янка припрошувала Куценка, та продумував над тим, як би його осмішити й обезцінити в очах усіх присутніх.
Ту саму потребу відчувала графиня Козицька, якій аж недобре робилося, що разом із нею при одному столі не тільки хлоп сидить, але навіть їсть, бодай вдавився!..
І ось пан Гаєвич так обізвався до Куценка:
— Чи ви, пане, як вас називають... ціните фізичну силу?.. Бо я ні...
— Я теж ні,— сказав Куценко.
— Знаєте, пане, фізична сила віддалює людину від людини, й наближає її... скажім, наприклад... до медведя...
Куценко, чуючи натяк на себе, відказав:
— Але часом медвежа сила людині потрібна...
— Потрібна?.. кажете... навіщо?.. — дразнився Гаєвич.
Куценко відповів:
— На те, пане, щоб медвідь міг розрушити сумління або, як потрібно, то й що інше панським слонам...
Майже все товариство зробило міни, якби їм хто насипав перцю до носів. Тільки старенька графиня усміхнулася і сказала зятеві Гаєвичеві:
— А треба тобі того було?
А граф'янка, котрій дотеп Івана подобався, аж роздзвонилася срібним сміхом і сама остентаційно налила чарку вина та припрошувала:
— Пийте, лісовику...
Після подвійного облизня від Куценка і від граф'янки, пан Гаєвич лютився в мовчанці й думав:
— Чекай, хлопський розбишако, зараз жандармерія з тобою зробить лад...
Що не вдалося пану Гаєвичеві, те хотів осягнути молодий граф Козицький, тим більше, що він силкувався зробити вражіння на граф'янку Олену, до котрої залицявся. Він сказав:
— Вищий розум проявляє та людина, що, наприклад, уміє поставитися критично до літературного твору. Автор, наприклад, повинен зараз на початку повісті познайомити нас з найважнішими дієвими особами, а перше всього з героєм. Отже, я стверджую, що Сенкевич, цілком зле написав свою повість «Кво вадіс?»
— Чому?.. — спитала його мати, горда на мудрість сина.
Син глянув на неї з почуттям духовної вищості над Куценком і відповів:
— Сенкевичева повість тому зле написана, бо хоч я прочитав її вже половину, то проте ще досі не зустрінувся з героєм Квовадісом.
Граф'янка Олена вибухла голосним, нестримним сміхом і відпалила графчукові:
— Кво вадіс такий сам герой, як ви критик…
Коли графиня з сином вийшла, граф'янка Олена обізвалася;
—
Пане Куценко, прошу зі мною до людей надворі...Куценко уклонився і вийшов за графинею.
По дорозі Олена, розпромінена, рожева, напрочуд гарна заговорила до Куценка:
— Пане... лісовику... мушу вам висловити признання...
Куценко слухав голосу мавки, наче співу дивної, чудової та рідко стрічаної пташки.
Та, коли згадав свою долю, сказав до неї:
— Панно граф'янко, нічого я не маю з тих прикмет, які мені приписуєте... Якби ви мене пізнали ближче, ви навіть не хотіли б балакати зі мною...
— Ви дуже скромні. Взагалі всі українці невільничо скромні, або, як Шевченко каже, «ми малим ситі». Це причина трагедії українського народу. Я цікавлюся українським народом і його поезією, бо чую, що в моїх жилах пливе українська кров і я уважаю себе українкою...
— Чи справді так?.. — запитав здивовано й захоплено Куценко.
— Я вам докладно розкажу про це при іншій нагоді. Найперше мушу поладнати справу з бідними людьми. Ось перед нами канцелярія.
VII
Перед дверима Іван Куценко сказав, що його завдання вже кінчилося й він мусить одійти.
Одночасно почував, що, як мавка не буде мати нічого проти його негайного відходу, тоді дорога перед ним стане сіра-сіра й заснується холодним туманом...
Дівчина глянула на нього допитливо:
— Чи мусите, чи хочете відійти?..
— Панно граф'янко... мушу і... значить... хочу.
— Для чого хочете?..
— Не можу тут оставатися... Моє місце не тут...
— Невже вас тут ніщо не цікавить?..
— Мене світ перестав уже цікавити...
Граф'янка зауважила, що лісовик у противенстві до очайдушної відваги супроти всіх, виявляє дивну бентежність і маломовність супроти неї. Вона усміхнулась і спитала:
— А мавка теж вас не цікавить?..
— Мавкою-граф'янкою не смію я цікавитись...
— Я прошу вас, ходіть зі мною до канцелярії. Побачимо, як той дикун Пенкальський сповняє свій обов'язок супроти людей...
Ті слова дали Куценкові певність, що бодай коротенький час він матиме ще нагоду крадькома дивитися на цю дівочу істоту та слухати чудодійної музики її слів. З несподіваної радості якась розкішно палюча струя підступила йому з грудей до горла, наче його серце хотіло вискочити на світ і впасти тій дівчині до ніг.
У канцелярії дівчина сіла за столом та веліла Йванові зайняти місце біля себе. Опісля закликала досередини всіх селян-робітників, які уставились перед столом і радісно, покірно й віддано чекали з більшим супокоєм і набожністю, аніж у церкві.
— Де спис людей і їхньої праці? — запитала граф'янка управителя.— Читайте!..
Управитель почав:
— Панько Гавриш, десять днів роботи по 25 сотиків, разом 2 корони 50 сотиків.
Граф'янка спитала Гавриша:
— Скільки вам належиться?..
— Так, як пан кажуть, прошу панни граф'янки...
— Але ж ви помиляєтеся, чоловіче...
Розчарування бичем лягло на чола людей, а Гавриш обізвався пісним голосом:
— Так воно мені належиться по справедливості... Ні менше, ні більше...