Син

– Дякую, але я не вживаю кофеїн, – відказала Карі. – А його звати Сонні Лофтус.

Франк подивився на неї спантеличено.

– Ми хотіли запитати, чи не можна б його відвідати в камері? – підхопив Симон.

Він усівся, не чекаючи, доки йому запропонують стілець. Подивився на побуряковіле обличчя Франка.

– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – я геть забув, що він утік.

Симон здогадався, що Франк вигадує гостру відповідь, але випередив його.

– Він цікавить нас тому, що втеча Лофтуса одразу після візиту Волана робить смерть останнього дедалі підозрілішою.

Франк смикнув комір своєї сорочки.

– Звідки вам відомо, що вони зустрічалися?

– Всі поліційні допити зберігаються в загальній базі даних, – сказала Карі, що так і залишалася стояти. – Коли я переглядала матеріали на Пера Волана, то побачила, що його ім’я випливло на одному з допитів у зв’язку з втечею Лофтуса. На допиті Густава Ровера.

– Ровер щойно звільнився. Його допитали тому, що він розмовляв із Сонні Лофтусом незадовго до втечі. Ми хотіли знати, чи Лофтус не сказав нічого, що дало б нам уявлення про його наміри.

– «Ми», «нам», – здивовано підняв сиву брову Симон. – Строго кажучи, це робота поліції – і винятково наша – ловити в’язнів-утікачів, а не ваша.

– Лофтус мій в’язень, Хефасе.

– Схоже, Ровер не надто вам допоміг, – сказав Симон. – Але він згадав на допиті, що в мить, коли він саме виходив від Лофтуса, до того прийшов Пер Волан.

Франк знизав плечима.

– Що з того?

– От ми й зацікавилися, про що у тих двох велась розмова. І чому одного з них незабаром убили, а інший втік.

– Імовірно, звичайний збіг.

– Імовірно. Франку, тобі відома особа на ім’я Хуґо Нестор? Також відомий як Українець?

– Я чув таке ім’я.

– Приймається за ствердну відповідь. Чи є підстави припустити, що Нестор може бути пов’язаний із втечею?

– У який, наприклад, спосіб?

– Наприклад, допомігши Лофтусу втекти або загрожуючи Лофтусу у в’язниці і тим спровокувавши втечу?

Франк постукував ручкою по столу. Здавалось, він занурений у свої думки.

Краєм ока Симон помітив, що Карі перевіряє текстові повідомлення у своєму мобільному.

– Я знаю, як нагально вам потрібен результат, але у цьому ставку ви впіймаєте облизня, – сказав Франк. – Сонні Лофтус утік цілковито з власної ініціативи.

– Оце так! – вигукнув Симон, відкинувшись на спинку стільця і склавши разом пальці обох рук. – Молодий наркоман, звичайний любитель, тікає не звідкись, а зі Статена… без жодної допомоги?

– Гм… Хочеш парі на «звичайного любителя», Хефасе? – гмикнув Франк.

І його обличчя розпливлось у посмішці, коли Симон забарився з відповіддю.

– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що ти більше не закладаєшся. Відтак дозвольте мені показати вам вашого «звичайного любителя».

– Це записи з камер спостереження, – сказав Франк, показуючи на двадцятичотиридюймовий екран комп’ютера. – У цю мить усі офіцери в диспетчерській лежать долілиць на підлозі, а Йоганнес відмикає всі двері у в’язниці.

Екран був розділений на шістнадцять вікон – по одному для кожної камери – і таким чином показував різні відділення в’язниці. У нижній частині екрана було зображення годинника.

– Осьде він виходить, – показав Франк на вікно, що відображало один з тюремних коридорів.

Симон і Карі побачили молодого чоловіка, що вийшов з камери і незграбно побіг на камеру. На ньому була біла сорочка, яка сягала майже колін, і ще Симонові подумалося, що перукар у хлопця навіть гірший, ніж у нього самого: зачіска у хлопчини була така, наче волосся йому рубанком знімали.

Молодий чоловік зник з кадру. І за мить вигулькнув в іншому.

– Тут Лофтус долає шлюзовий перехід, – пояснив Франк. – А в цей час Йоганнес теревенить про те, що саме він заподіє рідн'i тюремних офіцерів, якщо хтось із них намагатиметься зупинити його. Але найцікавіше те, що відбувається в перевдягальні для персоналу.

Вони бачили, як Лофтус забіг у кімнату з шафами; але замість того, щоб прямувати просто до виходу, він повернув ліворуч і зник з кадру позаду останнього ряду шафок. Франк сердито вдарив вказівним пальцем по одній з клавіш, і годинник у нижній частині екрана зупинився.

Франк перевів курсор на годинник і встановив час 7:20. Потім він почав прокручувати запис у прискореному в чотири рази режимі. Службовці в’язниці з’явились у віконці на екрані. Вони заходили в перевдягальню і виходили з неї, двері повсякчас відчинялися й зачинялися. Людей неможливо було відрізнити один від одного, аж доки Франк зупинив зображення на екрані, натиснувши іншу клавішу.

– Осьде він, – сказала Карі. – Він тепер в уніформі та в пальті.

– Форма і пальто Сьоренсена, – підтвердив Франк. – Напевне, він перевдягся і чекав у роздягальні. Сидів на лавці, не піднімаючи голови, – вдавав, буцімто зав’язує шнурки або щось у цьому роді, доки інші заходили і йшли геть. У нас така кількість персоналу, що ніхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився після зміни. Він дочекався піку ранкової метушні і вийшов з рештою. Ніхто не впізнав би Сонні без бороди і довгого волосся, які він зрізав у себе в камері і заховав у подушку. Навіть я не впізнав.

Іншою клавішею він перезапустив відтворення, цього разу з нормальною швидкістю. Екран показав молодого чоловіка у пальті й уніформі, який виходив через чорний хід саме у той час, як Арілд Франк і людина із зализаним назад волоссям та в сірому костюмі заходили у ті самі двері.

– І охоронці на КПП не зупинили його?

Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.

– Це зображення з будки КПП. Як бачите, після зміни ми випускаємо автомобілі та людей без перевірки їхніх документів. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повної процедури. Але відтепер ми саме так робитимемо щозміни.

– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзі, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.

У паузі чітко пролунало придушене позіхання Карі як реакція на Симонів відгук щодо вітального дотепу Франка.

– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.

Симон Хефас нічого не відповів, вдивляючись у постать на екрані, що саме проминала охоронців на блокпосту. Щось змусило Симона усміхнутись. Він зрозумів, що це хода Лофтуса. Він упізнав його манеру.

Марта стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилась на двох чоловіків, що стояли перед нею. Вони не могли бути з відділу боротьби з наркотиками: вона знала практично всіх офіцерів з того загону, але цих двох вона ніколи раніше навіть не бачила.