Син
Шрифт:
Його не діагностували вчасно.
Ніхто нічого не здатен удіяти. Принаймні не Сонні. Він навіть наближено не здогадався, де Йоганнесові болить, коли той запитав: хлопець зробив припущення щодо паху. А плече відпустило, правду кажучи, само по собі, а не від цілющих рук Сонні, які мали температуру аж ніяк не вищу, ніж звичайна 37 °C, і навіть фактично були прохолодніші. Але він був, поза сумнівом, славний хлопець, і Йоганнес не мав жодного бажання розчаровувати його, якщо той думав, начебто його руки зцілюють.
Таким чином, Йоганнес тримав у таємниці і свою хворобу, і свою зраду. Але він знав, що час його спливає.
– Стільки неправедного накоїв… – бубонів Йоганнес Холден собі під ніс.
Потім він поставив свою швабру під стіну, підійшов до камери Сонні й постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав.
Зачекав.
Тоді відчинив двері.
Сонні сидів, перетягнувши передпліччя нижче ліктя гумовим джгутом, кінець якого притримував зубами. Він уже заніс шприц над розбухлою веною. Голка була націлена під рекомендованим для оптимального проколу кутом у тридцять градусів.
Сонні спокійно підвів голову і всміхнувся.
– Що?
– Вибач, я… Це може зачекати.
– Ти впевнений?
– Так, це… це не горить, – розсміявся Йоганнес. – Це може зачекати якусь годинку.
– А чотири години зачекає?
– Чотири години – легко.
Старий побачив, як голка занурилась у вену. Хлопець натиснув на шприц. Тиша і морок, здавалося, заповнили кімнату, як чорна вода. Йоганнес тихо вийшов і зачинив за собою двері.
Розділ 6
Симон сидів, задерши ноги на стіл, з мобільним коло вуха, і розгойдувався на стільці. Їхня славетна трійця вдосконалила цей трюк до такої міри, що влаштовували спеціальні змагання, у яких перемагав той, хто спромігся балансувати найтриваліше.
– То цей американський лікар – він що, не схотів тобі сказати свій висновок? – спитав він, притишуючи голос, почасти тому, що не бачив підстав утаємничувати решту членів відділу розслідування вбивств у своє особисте життя, а почасти через те, що вони з дружиною завжди так розмовляли по телефону. М’яко, інтимно. Так, мовби вони були у ліжку, тримаючи одне одного в обіймах.
– Він скаже, – відповіла Ельзе. – Але не зараз. Він має спершу переглянути результати аналізів і тестів. Завтра я вже знатиму більше.
– Гаразд. Як ти почуваєшся?
– Добре.
– Як саме добре?
– Ти так не хвилюйся, коханий, – розсміялась вона. – Побачимось за обідом.
– Згода. А твоя сестра, вона?…
– Так, вона ще тут, зі мною, і відвезе мене додому. А ти не хвилюйся, і припиняймо шушукатись – ти на роботі!
Він закінчив розмову неохоче. Знову пригадав свій сон, у якому віддав їй свій зір.
– Старший інспекторе Хефасе?
Він подивився вгору. І ще вище. Перед його столом стояла висока жінка. Дуже висока. І худорлява. З-під спіднички стирчали тонкі, наче у лелеки, довжелезні циби.
– Я Карі Адель. Мені сказали, що я допомагатиму тобі. Я намагалась тебе знайти на місці злочину, але ти кудись зник.
Вона була до того ж ще й дуже молодою, скидалася більше на амбіційного банківського клерка, ніж на співробітника
поліції. Симон відхилився на стільці ще далі назад.– На місці злочину?
– У парку Куба.
– Звідки тобі відомо, що це місце злочину?
Він бачив, як вона зосередилась. Шукає гідний вихід. Але не знаходить.
– Імовірне місце злочину, – нарешті здобулась вона.
– А хто сказав, що мені потрібна допомога?
Вона кивнула великим пальцем назад і вгору, показуючи, звідки надійшло розпорядження.
– Але я думаю, що допомоги, насправді, потребую саме я. Я тут новачок.
– Щойно після навчання?
– Півтора року у відділі боротьби з наркотиками.
– Новачок. І вже прорвалась у відділ убивств? Вітаємо, Адель. Або тобі справді пощастило, або маєш високі зв’язки, або ти…
Він відкинувся в кріслі майже горизонтально, щоб намацати в кишені джинсів слоїк зі снусом.
– …жінка? – запропонувала вона завершення фрази.
– Я хотів сказати «здібна».
Вона зашарілась, і він прочитав досаду в її очах.
– То ти здібна? – запитав Симон, закладаючи порцію снусу під верхню губу.
– На своєму курсі – друга за результатами.
– І як довго плануєш затриматись у нашому відділі?
– Що ти маєш на увазі?
– Якщо наркотики тобі не припали до душі, чому ти думаєш, буцімто вбивства будуть тобі приємнішими?
Вона знову зосередилась на іншому. Симон натомість переконався, що він правий: вона одна з тих людей, що приходять на короткий час, перш ніж перескочити на вищі поверхи, влитись у вищі ланки. Кмітлива. Напевне, взагалі залишить поліцію. Як учинили оті розумники з відділу боротьби з економічною злочинністю. Пішли собі, здобувши навички, які їм були потрібні, а Симона покинули напризволяще. Поліція – не місце для яскравих, обдарованих і амбіційних, що прагнуть жити повноцінним життям.
– Я пішов з місця злочину, бо там нічого не вдасться знайти, – сказав Симон. – То скажи мені, з чого б ти сама почала?
– Я розпитала б його близьких, родичів, – промовила Карі Адель, очима шукаючи вільний стілець. – Простежила б усі його дії і пересування, перш ніж він потрапив у річку.
Вимова Карі Адель свідчила, що вона походить з центрального району Осло, де люди побоюються, що хибний акцент зробиться їхнім ганебним тавром.
– Браво, Адель. Близькі і родичі…
– …це його дружина. Що невдовзі мала стати «колишньою». Вона не так давно витурила його з дому. Я розмовляла з нею. Він тулився у притулку для наркоманів Іла… Ти не проти, якщо я сяду?
Здібна. Безперечно, здібна.
– Наразі, не маєш такої нагоди, – сказав Симон підводячись.
Наскільки він міг судити, вона була принаймні на п’ятнадцять сантиметрів вища від нього. Однак мусила робити по два кроки проти одного Симонового. Вузька спідниця. Це не шкодить. Але він припускав, що незабаром вона вбиратиме щось практичніше. Вбивства розкривають у штанах.
– Ви знаєте, що вам сюди не можна.
Марта розглядала пару непроханих гостей, заступивши їм шлях до вхідних дверей Центру. Жінку вона, здається, бачила раніше. Людину з таким зростом і худорбою забути складно. Відділ боротьби з наркотиками? Жінка мала світле, якесь неживе волосся і майже не накладала макіяжу на обличчя, знуджений вигляд якого робив її схожою на розбещену доньку багатія.