Синдром зародка

Але як її знайти?

Не вийде ж вона на вулицю і не заволає на всю свою котячу горлянку: «Оу, чоловік моєї мрії, ти де? Я тут чекаю тебе, не дочекаюся, де ти, коханий, дорогий, єдиний. Виймай, нарешті, з вух банани, навушники або «чим там тобі їх позакладало». І почуй мене! Я тут!»

Звісно, не вийде і не закричить, це ясно. Хоча для моєї непередбачуваної подруги це цілком можливо. Ось прибігла ж серед ночі. Руками розмахує, про любов репетує. Тобто правда хоче кохати.

Але хто ж їй не дає?

Мені було цікаво дізнатися, якою же вона бачить свою споріднену душу, ту, що врятує її від життєвих негараздів.

Вона спробувала пояснити. Але образ коханого був занадто туманним.

– Як же шукати, коли не знаєш, хто тобі потрібен? – запитую я.

– Та я про це ще й не думала, це не так важливо, спочатку потрібно визначитися концептуально, – знаходить вона відповідь, мов сідає на свого балакучого коника.

А хто їй потрібен, хіба неясно. Порядний недурний чоловік з добрим характером, який подружився б з її дітьми.

Але ж де його знайдеш?

До того ж планка у неї після розлучення чомусь піднялася. Хоч і шансів поменшало, вона не бажала бути навіть стовбовою дворянкою, тільки володаркою морською.

– Слухай, Лізо, тобі не можна покладати таку шалену надію на якогось рятівника. Раптом ти не відшукаєш його. А?

– Тоді я вийду на балкон и стрибну з четвертого поверху. Як гадаєш, виживу? – вона засміялася.

– Іди додому, вранці розберемося.

5

Якось перед сном Ліза занурилася у вивчення захоплюючої книги, ніби випадково купленої нею в переході.

Бестселер називався геніально і просто: «Як знайти чоловіка своєї мрії». Якраз те, що потрібно кожній жінці, навіть якщо вона відкрито про це говорить тільки найближчій подрузі.

Занурившись у читання, Ліза відчула, як простір навколо хвилююче завібрував, окреслюючи перспективи – неясні силуети чоловічих фігур, витканих з невагомих ниток слухняною фантазії…

У цей самий момент пролунав дзвінок у двері. «Хто це так пізно?» – невдоволено подумала полуночниця і обережно глянула в дверне вічко.

У довгому коридорі стояла суцільна темрява. Дзвінок повторився.

– Хто там? – несміливо запитала Ліза.

– Відкрийте, будь ласка. Це ваш сусід з 26 квартири. Я впустив ключа. А тут така темрява. Обнишпорив все навколо. Нічого не можу знайти. Ви не знаєте, хто це стягнув лампочку?

– Це не я! – поспішила виправдатися її внутрішня школярка.

За дверима почувся сміх.

– Зрозуміло, не ви. Відкрийте, будь ласка. Я спробую його знайти, – нетерпляче відгукнулися за дверима.

– Не відкрию. Я боюся. А раптом ви не сусід. Я вас не бачу.

– Звичайно, не бачите, я ж не світляк. Але ви ж мене чуєте. Мене звуть Сергій. Я нещодавно переїхав, живу навпроти, з мамою. Ми кілька разів бачилися, ви повинні пам'ятати. Я знаю, що вас звуть Ліза, – монотонно і старанно, як дитину, спробував він її заспокоїти.

– Мені не цікаві всі ці подробиці. Треба одягнутися. І взагалі. Може, ви мене зараз приріжете і квартиру пограбуєте. Не стану я вам відкривати, – відрізала Ліза. – Ви знаєте, котра година? Пів на першу.

– Ви маєте рацію, звичайно. Але що ж мені робити? Я вже обмацав тут кожен сантиметр. Метро закрилося. Ви не бійтеся. Я вас не затримаю, тільки ключ знайду.

Ну, що тут поробиш. Одяглася. Знайшла лампочку. Взяла в руки найбільший кухонний ніж. Сказала: «Ух!» і різко відчинила двері.

Він стояв на вприсядки біля дверей у свою квартиру і нишпорив руками по підлозі. Простенькі джинси, кросівки, светр з троєщинського ринку. Цілком очевидно, рухомості у нього не спостерігається… Розгублене добродушне обличчя. Замружився від яскравого світла; сусід зовсім не був схожий на злодія, який задумав підступний план пограбування її квартири. Вона простягнула йому лампочку і якомога суворіше мовила:

– Краще знайдіть, де вкручується.

– Спасибі вам величезне. Я такий вам вдячний, – заторохтів він і розуміюче посміхнувся, оцінюючи розміри ножа в її руках. – Ви здорово озброїлися, але це зовсім ні до чого…

– А ще в мене розряд з карате, – поспішила додати Ліза, щоб він не сумнівався в її здатності до самооборони.

Але він, мабуть, і не думав сумніватися і мовчки пішов шукати патрон. Ліза винесла йому табурет.

Коли світло загорілося, вона залишила сусіда наодинці зі своїми пошуками. І пішла спати.

Через кілька хвилин знову пролунав дзвінок. За дверима звучав голос сусіда:

– Ліза, вибачте, а ви не допоможете мені? Розумієте, я залишив свої окуляри у приятеля. Нічого не бачу.

– Послухайте, може, вас ще роздягнути і спати покласти? Зрештою, не можна ж бути таким безпорадним! – спересердя вигукнула моя самостійна подруга і, вже нічого не лякаючись, знову відчинила двері.

Він стояв на порозі в окулярах (яке нахабство!) і з квітковим горщиком в руках. Це були, здається, фіалки.

– Я вас обдурив. Просто хотілося ще раз побачити і подякувати. Ви така сувора. Боявся, що не відкриєте. Візьміть. Це вам. Моя улюблена фіалка. Я назвав її «Єлизавета». Це дивовижний сорт. Він не боїться протягів і стійкий до посухи. Фіалки дуже примхливі… – він посміхнувся і простягнув Лізі горщик.

Ось дивак! Пів на першу ночі, а він фіалки дарує.

– Дякую, – на мить ошелешена, вона, нарешті, здогадалася посміхнутися, але тут же повчальним тоном додала. – Не втрачайте більше ключів в темних коридорах, бо вам доведеться перетворюватися на світляка. Добраніч.

– На добраніч, Ліза. Ви смілива… – згадавши кухонний ніж, додав він і посміхнувся.

«Смілива» сусідка трохи постояла з другої сторони закритої двері і відчула, як у її мозку зовсім трохи, на якихось пару міліметрів, щось зрушилося. Ніби в стрункість міркувань про шуканий чоловічий об'єкт втрутилося мимовільне відчуття нелогічності.

«Все-таки дивні істоти ці чоловіки. У них безумовно щось є!» – подумала вона і пішла спати.

* * *

Наступного дня Ліза прокинулася від дивного відчуття. З самого початку, як тільки відкрила очі.