Синя книжечка

Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.

– Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна, на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.

Та й знов лили.

– Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: «Мой, жінко, де ти мені прицєга-ла? Ци на смі­тю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, вне­си столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси...» Так ти ї за­по­відай, та, може, напудиш...

– Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чє-сом хочу ї да­ти огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! "Ти, марнотрате,- каже,- ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткува­ти?!" Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий па­ре­ний, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї бог ру­­ки без мене усушить, може, я допросюси цего у бога...

– Чекай на бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вер­бо­вий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!

Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.

– А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мені, ци є такий паруграф, аби жі­нка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книж­ках, аж скаправів-єс, то десь там воно повинно найтиси. Як цісар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б'є. Руки складу нав­хрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути ці­­са­рське.

Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві ка­зав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.

Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.

Ідучи додому, горланив на ціле село:

– Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси...

– Але я руки обітну, як вербу підчімхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?

Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?..»

Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.

ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида і все обзирався.

– Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.

І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.

– Ой не тікай, ой не біжи, не розноси мою працу з-межи дітий!

– А ти, мерзо', знов хочеш робити веймір на всі люди! Лице би-с мала!

– Лица я із-за такого ґазди не мала, та й не буду мати! Да­вай мішок та пропадай. А ні, то будем ті бити, буду ті бити з дітьми насеред села! Най буде покаяніє на увесь світ! Да­вай!

– Ти, стара лєрво, та ци ти здуріла? Та я тебе і бахурів тво­їх повішію!

– Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлі­бець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги по­ломили. На каліку то ще заробимо, але на ніяка ми не го­д­ні наробити!

Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Адрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.

– Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.

– Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за со­бов!

І плювала кров'ю, і синіла, але тримала за руки.

Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже смі­ялися.

З коршми вибігло кілька людей.

– Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ють, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!

Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли зака­ме­ні­лі, покервавлені і не рушалися з місця.

– Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді...

– Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали...

– Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє...

Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.

Лесь кинув мішок на зе­млю і став як дурний. Він такого на­паду ніколи не сподіва­вся і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.

– Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тежко підбігати. Гай, бийте...

Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.

– Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг - бийте!

Лесиха заревіла на все село.

– Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлі­бці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, лю­ди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна...

– Таж бийте, і пальцем не кину!

– Най тебе, чоловіче, бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в бога вімолила... Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.

Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землі і не рушився.

– Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Та­кого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що зе­мля здрігнеси!

І лежав, і свистав завзято.

Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вно­чі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.