Сивий Капітан

Сивий Капітан узяв папірець. Його сірі очі швидко пробігли по рядках. Ніщо не змінилося в його обличчі, коли він відповів:

— Значить, Валенто, ми мусимо допомогти йому.

— Спасибі, Капітане! — вихопилось у Валенто Клаудо з виразним полегшенням.

— Дякувати нема за що, — спокійно зауважив Капітан. — Беріть з собою Олеся, Валенто, і йдіть до каюти. Хлопець втомився від нашої розмови. Хай відпочине… Через дві години ми будемо біля столиці і зробимо те, що від нас залежить.

Він одвернувся, вважаючи розмову закінченою, і впевнено поклав руки на рукоятку пульта керування.

Валенто Клаудо й Олесь вийшли з кабіни. І в ту ж мить залунав дзвінок, який сповіщав команду «Люцифера», що автомобіль вирушає в путь.

Розділ сьомий

1. ПОЧАТОК РОЗМОВИ

Вони сиділи один біля одного на вузенькому ліжку в маленькій каюті, яка потроху ставала вже для Олеся звичною. Юнак уже знав, що ця каюта належала його новому другові, знав, що в таких самих каютах жили на "Люцифері" й інші члени команди, по двоє в кожній. Тим ліжком, яке тепер було віддане Олесеві, раніше користувався один з механіків машини, що недавно через хворобу змушений був лягти до лікарні.

У каюті точилася розмова. Власне, то була не розмова, бо говорив весь час Валенто Клаудо, а Олесь захоплено слухав його, спершись ліктями на коліна і поклавши на долоні підборіддя. Підлога каюти разом з ліжком раз у раз легко погойдувалась — і юнак розумів, що «Люцифер» кудись мчить з великою швидкістю. Олеся не дивувала відсутність поштовхів, властивих рухові кожного автомобіля: адже він перебував не на якомусь звичайному автомобілі, бодай і дуже удосконаленому, а на "Люцифері", який мав фантастичну здатність мчатися з величезною швидкістю, навіть не торкаючись колесами дороги. Чим пояснювалася ця незрозуміла здатність, — юнак, звісно, не знав, як не міг би він пояснити й інших чудодійних властивостей дивної машини, де все вражало і здавалося неймовірним: і ті екрани, на яких стовбури дерев наче танули і ставали прозорими, відкриваючи окові спостерігача те, що приховувалося за ними; і загадковий штурвал у кабіні Сивого Капітана, який самостійно, немов розумна істота, повертався і керував машиною без дотику рук водія, та ще й на вузькій, звивистій дорозі; і те, що «Люцифер» міг стрибнути з кручі в море — і залишитися непошкодженим… та хіба мало було тут чудес техніки, з якими чи не на кожному кроці стикався вражений Олесь, кожного разу майже не вірячи своїм очам?..

Та все це зараз відійшло ніби на другий план, було відтіснене в уяві юнака іншим, тим, що неквапливо, рівним голосом розповідав йому Валенто Клаудо. Валенто говорив стримано, спокійно, але Олесь відчував, що під тією зовнішньою стриманістю приховується хвилювання щирої людини, душа якої не може залишатися спокійною, коли нею оволодівають згадки про страждання інших. Олесь не зводив очей з Валенто, слухаючи його розповідь. Він бачив, як час від часу хмурнішає обличчя його друга, як на нього мов набігає тінь, — і тоді хмурнішав і сам юнак, відчуваючи, як глибоко хвилює його доля того, про кого розповідав Валенто. І от що розповів Валенто Клаудо Олесеві.

2. ЕРНАН І АЛЬВАРЕС

Талановитий інженер і дослідник Ернан Раміро привернув до себе увагу товаришів і професорів ще задовго до того, як він блискуче закінчив фізичний інститут у столиці. Це було задовго й до того, як державну владу в Іберії захопила чорна фалангістська партія на чолі з генералом Фернандесом. Коли б тоді Ернана Раміро спитали, хто такі фалангісти, — молодий студент тільки недбало відмахнувся б: що йому до тих фалангістів, які про щось шалено галасують, комусь погрожують, чогось домагаються? Це щось таке, зв’язане з політикою. А саме політика завжди була чимсь цілком стороннім для Ернана Раміро, бо всі його інтереси поглинала наука, її глибина, її сяючі неозорі обрії, до яких ведуть людину надійні щаблі математичних висновків, сміливих і дотепних логічних побудов, — непорушні щаблі, створювані завжди нестримним, охопленим одвічною жагою пізнання людським розумом.

Відважний людський розум, озброєний наукою, розкриває перед нами найглибші вражаючі таємниці Всесвіту, сягаючи далеко поза найвіддаленіші галактики. І той же самий допитливий людський розум проникає в найтонші загадки атомного ядра, досліджуючи те, що й зовсім недоступно людському оку, грунтуючись виключно на теоретичних міркуваннях. І тоді захоплене людство довідується про непорушну єдність усього, що створює невичерпний Всесвіт, — від гігантських космічних сонць, що велично линуть у неосяжному холодному просторі, до найменшої частки атомного ядра, до важкого протона і байдужого до всього нейтрона. Все пов’язане непорушними науковими законами, все складає одне величезне ціле — без кінця і без краю.

Хай багато чого ще не знає наука, хай щоразу стикається вона з новими й новими загадками й таємницями природи, — сміливий людський розум поступово розкриває їх, з’ясовує й переможно просувається далі й далі. Що з того, що людство ніколи не зможе до кінця пізнати таємниці матерії, бо вона невичерпна? Це ж тільки краще для людини, бо завжди, скільки б не існувало людство, виникатимуть перед нею, перед її світлим розумом нові й нові проблеми, питання, завдання. Значить, завжди, перед людством будуть широко відчинені двері до дальшого, ще глибшого пізнання світу й природи. Що може бути прекраснішим для людського розуму, ніж такі величні, невичерпні перспективи?..

Так міркував, так палко доводив друзям пристрасний молодий студент Ернан Раміро. І якою жалюгідною, не вартою уваги річчю здавалася йому жорстока і дріб’язкова політика, що нею займаються різні там партії та угруповання, — фалангісти, соціалісти, анархісти, комуністи тощо! Це все, як презирливо казав Ернан Раміро, призначене для натовпу, для задоволення його мізерних побутових потреб, для задоволення честолюбства політичних ватажків. Хіба можна порівнювати ці мізерні, обмежені інтереси з захоплюючими своєю величчю прагненнями скерованої в невичерпне майбутнє науки?.. Та лише сама енергія атомного ядра дасть людству незрівнянно більше, ніж обіцяє йому не тільки одна якась політична партія, а й усі вони, разом узяті! А енергія атомного ядра, в свою чергу, то лише малесенька частка тієї неймовірної сили й могутності, яку дасть людству наука… Про що ж тут далі говорити?..

Таємниці далекого Всесвіту, хоч які велетенські вони були, не приваблювали Ернана Раміро.

— Я — людина практична, мене цікавить те, що можна використати, — посміхаючись, казав він. — А Всесвіт, космос тощо, певна річ, хоч і дуже красиві й романтичні, але надто далекі; я ж хочу займатися тим, що, зрештою, принесе в мої руки практичну користь. Великий космос цього мені не дасть. А малесеньке атомне ядро, механіка — дадуть!

Саме в цій галузі він і працював. І працював не як студент, який покірно і слухняно виконує вказівки професорів, побоюючись самостійності. О ні! Ернан Раміро був зліплений з іншого тіста. Побудова нових сміливих теорій і найскладніші, найтонші експерименти, які злякали б декого з досвідчених дослідників, — ось що тягло Ернана Раміро до себе, наче магніт. Ще студентом він написав оригінальну наукову працю під назвою "Деякі особливості поділу електричних сил в атомному ядрі", підкріплену разючими наслідками його власних експериментів на цю тему. Навколо праці студента Ернана Раміро розгорнулися пристрасні наукові суперечки, вона була невдовзі перекладена на інші мови і надрукована в наукових журналах багатьох країн.

І ця ж таки праця поклала фундамент міцної дружби між Ернаном Раміро і Анхело Альваресом, теж студентом, який не менш пристрасно захоплювався іншою галуззю новітньої техніки — електронікою і автоматикою. То була дружба двох ентузіастів науки, дружба, що грунтувалася не тільки на взаємних симпатіях і повазі, а й на спільному переконанні, що в результаті такого єднання можна досягти надзвичайних наслідків. Анхело Альварес, який полюбляв точні й стислі формулювання, одного разу так висловився з приводу цього:

— Архімедові потрібен був важіль, щоб перекинути земну кулю. Застаріла техніка! Ми з Ернаном зробимо це легше. Він дасть потрібну енергію, а я — засоби керування тією енергією. Тримайся, стара Земле!

Ернан Раміро не заперечував. Так само, як Анхело вірив у його здібності фізика-атомника, так і Ернан захоплювався конструкторським талантом Альвареса і чудодійним умінням його справді золотих рук. Наполеглива праця Ернана Раміро тільки обіцяла разючі наслідки в майбутньому; тим часом Анхело Альварес вражав усіх уже тепер чи не кожною своєю новою роботою, новою конструкцією. Здавалося, що досить йому було зацікавитися певною ідеєю, як вона без найменшої затримки перетворювалася в його свідомості на закінчену механічну систему. Насвистуючи нескладну мелодійку, він легко, майже недбало накидав на шматку паперу прозорі штрихи рисунка чи ескіза. І за тим рисунком або ескізом одразу можна було будувати бездоганний механізм, який починав працювати майже без налагоджування чи підгонки.