Сивий Капітан

— Не тут про це треба говорити, Педро, — тихо відповів Фредо Вікторе.

— Але хіба ж важко зрозуміти, що в цього Сивого Капітана одна мета, одна справа з…

Педро на півслові замовк. Прямо в очі йому дивився гострим пронизливим поглядом високий горбоносий чоловік у цивільному одязі. Позаду нього стояв уже знайомий Педро агент поліції, той самий, який свого часу був роздратований голосним сміхом Дорільї. Агент, витягнувши шию, щось тихо говорив високому чоловікові в цивільному одязі. Педро розчув кілька слів:

— Зразу пізнав… тоді, в натовпі… говорив різні…

Високий чоловік з сухим худорлявим обличчям усе ще пронизливо дивився на Педро, мов вивчаючи кремезного робітника. Потім, не виймаючи рук з кишень піджака, він спокійно і навіть дещо глузливо спитав Педро:

— Чого ж ви спинилися? Дуже цікаво знати вашу думку про те, в кого це одна мета і одна справа з державним злочинцем Сивим Капітаном? Прошу, продовжуйте, я готовий слухати!

Педро швидко озирнувся. Вони стояли осторонь від інших людей. З одного боку тротуару, ближче до під’їзду, був він з Фредо; з другого боку, біля мостової, — агент і цей горбоносий чоловік, який теж, очевидно, мав якесь відношення до поліції. Рішення прийшло відразу. Педро знав, що Фредо, як і він сам, готовий до всього.

— Ви хочете знати, що я скажу далі? — спитав він високого незнайомця. — І притому цілком відверто?

Горбоносий чоловік презирливо знизав плечима і продовжував з цікавістю розглядати Педро. Мабуть, незнайомець був дещо здивований сміливим поводженням свого співрозмовника: адже він звик до іншого — до того, що люди розгублювалися і втрачали рівновагу, як тільки переконувалися, що мають справу з агентами всесильної поліції кривавого каудільйо.

— Так, так, говоріть, я слухаю вас, — повторив він. Його права рука виразно поворушилася в кишені піджака.

— Ось що я мав на увазі! — раптом вигукнув Педро, кидаючись уперед на незнайомця. Той вихопив з кишені руку з пістолетом. Але було вже пізно. Важкий кулак Педро Дорільї, робітника-вантажника, вдарив високого чоловіка у скроню. Змахнувши руками, горбоносий без звуку впав на тротуар. Його автоматичний пістолет глухо вдарився об асфальт. Педро озирнувся. Він побачив, що Фредо Вікторе, не гаючи часу, зробив те ж саме з агентом поліції.

— Сюди, Фредо! — гукнув Педро. — Цей під’їзд має другий вихід. А там — прохідний двір. Підбери пістолет того поліцая, — додав він, хутко піднімаючи пістолет горбоносого. — Це нам згодиться якщо не зараз, то потім. Та швидше, поки ніхто не прийшов на допомогу цим собакам!..

І вони зникли за важкими дверима, не оглядаючись на двох агентів поліції, що лежали непритомні на тротуарі.

Розділ другий

1. ДОРУЧЕННЯ МІГЕЛЯ ХУАНЕСА

У приймальній начальника іберійської державної поліції детектив Мігель Хуанес, головний інспектор управління розшуку, на хвилинку затримався перед великим дзеркалом, щоб поправити галстук, який і без того бездоганно застиг плескатим метеликом під туго накрохмаленим комірцем. Із прозорого прямокутника дзеркала на Хуанеса дивилося чисто, аж до синяви виголене обличчя енергійної і рішучої людини. Густі брови, гострий погляд пронизливих, глибоко посаджених очей, які вміли помітити найменші деталі під час заплутаних розслідувань; горбатий і тонкий, як у яструба, ніс і висунуте вперед квадратне підборіддя, що свідчило про силу характеру і невблаганну, залізну волю їх власника, — все це могло правити за зразок тих неодмінних рис, які мусять відзначати видатного детектива. Прямий проділ, що розділяв на дві рівні частини чорне блискуче волосся, і коротка, добре обкурена люлька, з якої завжди підіймався в повітря ароматний сивий димок, доповнювали це виразне обличчя, якому міг би, напевне, позаздрити сам уславлений Шерлок Холмс.

Мігель Хуанес не затримався перед дзеркалом ані на мить довше, ніж треба було, щоб торкнутися пальцями галстука і змахнути пушинку з плеча свого елегантного темно-сірого костюма; і ніхто б не сказав, що за ці кілька секунд Хуанес звернув увагу на щось інше — наприклад, на кількох чиновників, що чекали прийому в начальника поліції і одразу кинули перешіптуватися, побачивши детектива, або на закоханий погляд секретарки, яка не зводила захоплених очей з його високої стрункої постаті. Мігель Хуанес не цікавився або принаймні не виявляв ніякої зацікавленості до таких дрібниць. Мігель Хуанес добре знав собі ціну.

Він невимушено відчинив важкі двері кабінету і ввійшов, з ввічливості вийнявши люльку з рота. Назустріч йому пролунав густий басовитий голос:

— А, Хуанес! Заходьте, заходьте, друже мій, я саме збирався викликати вас.

Начальник іберійської державної поліції Карло Кабанерос, огрядний, з обвислими щоками червонувато-синього кольору і малесенькими очицями, майже начисто позбавленими вій, сидів у зручному шкіряному кріслі за великим письмовим столом. Голена кругла голова його виблискувала, як жовта більярдна куля. Очі не відриваючись дивилися на прибулого гострим, добре знайомим усім службовцям поліції поглядом, який, здавалося, міг просвердлити людину наскрізь. Але цього разу люті очиці мали інший вираз — начебто в них виблискувало щось дружнє.

Мігель Хуанес вклонився. І враз відчув тупий біль у лівій скроні, на якій, хоча й старанно запудрений, усе ж таки виднівся чималий синець. Не стримавшись, Хуанес потер скроню рукою, намагаючись зробити це непомітно. Та від зіркого погляду начальника трудно було щось приховати.

— А що це з вами, Хуанес? Покажіть-но! О, синець, та ще й який! Зчіпки у вас така прикраса? Здається, вчора її ще не було?

Детектив випростався:

— Невеличка неприємність, пане Кабанерос. Довелося затримати одного підозрілого. Під час тієї історії на Авеню-дель-Прадо. На жаль, була дуже велика метушня. І йому пощастило, скориставшись з неї, вдарити мене. От і все.

— Хто ж був той зухвалець? Ударити в скроню — та ще й кого! — нашого провідного детектива! Ну, сподіваюсь, він дістане тепер урок, гідний такого нахабства, хе-хе, так, Хуанес?

Детектив зам’явся. Видно було, що ця розмова була йому не дуже приємною.

— Кхм… на жаль, цей чоловік встиг утекти в тій метушні, — відповів він стримано. — Звісно, я його виявлю згодом. Бо добре запам’ятав його обличчя…

— А ще краще, мабуть, кулак, хо-хо-хо! — зареготав начальник поліції. Мігель Хуанес дозволив собі не приєднатися до цього сміху: на його думку, дотепи та жарти шефа іноді бували досить сумнівними і в усякому разі неделікатними. Певна річ, він не сказав нічого, але Кабанерос помітив, що сміється один. Його обличчя враз змінило вираз.

— Ну, ну, Хуанес, я ж тільки пожартував, — промовив він. — Певен, що він од вас не втече. Проте все це дрібниці, друже мій, порівняно з головним. Я, власне, і збирався викликати вас саме в зв’язку з учорашніми подіями на Авеню-дель-Прадо… Та сідайте, сідайте! І можете курити.

Начальник поліції схрестив на грудях свої коротенькі пухкі руки і вмостився зручніше в кріслі.

— Мушу вам сказати одразу, Хуанес, що уряд дуже незадоволений нами. Цебто поліцією, — продовжував він. — Мені переказували, що сам каудільйо гнівається! Ви розумієте, що це значить і для мене, і для всіх нас? Каудільйо гнівається, Хуанес! Він каже: «На яких чортів мені потрібна така поліція, яка дозволяє подібні зухвалі вчинки божевільних науковців?» А поліція — це я, розумієте?

— Ну, щодо вашого дозволу… — почав був Мігель Хуанес, але Карло Кабанерос враз обірвав його:

— Так сказав каудільйо, Хуанес! І нема чого сперечатися! І тут не до жартів, ось що! Коли вже каудільйо гнівається, ми мусимо негайно зробити все, що від нас залежить. І навіть те, що не залежить від нас, все одно! Моя голова мені ще потрібна, запевняю вас. Отож перед тим, як каудільйо відітне її, я напевне допоможу відлетіти кільком іншим головам неподалік від мене… коли вони не доведуть, що можуть добре працювати. Ось що!