Скіфська чаша

Під парканом у глибині садиби Сороки стояв блакитно-оранжевий високий польський намет, схожий на невеличкий пустотливий будиночок. Перед ним під молодою невисокою черешнею за дерев’яним столом, вкритим цератою, вечеряла сім’я — певно, курортники, що приїхали на такому ж оранжевому, як і намет, “Москвичі”.

Крім курортників, на подвір’ї нікого не було, і Хаблак посунув до них, щоб одержати хоч якусь інформацію про Сороку. Та не встиг проминути й половину подвір’я, як з мазаного глиною сарая вийшов невисокий чоловік у полотняних штанях і жовтій майці, перепинив Хаблака, мовивши не зовсім дружелюбно:

— Кімнат нема, все зайнято.

Мабуть, капітан видався йому черговим курортником, що блукає селом у пошуках квартири, а влітку, коли здаються під житло навіть сараї, хазяї стають неймовірно прошеними й нахабними.

Хаблак зупинився, розглядаючи Сороку. Лисуватий, черево випинається з-під майки, очі світлі, глибоко заховані, весь вираз обличчя не те що злий, але принаймні непривітний.

Сорока сприйняв Хаблакове вичікування як прелюдію до умовлянь здати хоч яку-небудь халабуду, а все це, либонь, уже остогидло йому, бо плюнув під ноги зневажливо й сказав грубо:

— Повилазило вам, чи що? Не бачите, намет стоїть, культурні люди мусять у наметі тулитися, а вони ж на “Москвичі” приїхали…

Певно, уявлення Сороки про становище людини визначалося тим, приїхала вона поїздом, автобусом чи власним лімузином. Отож, іще раз змірявши поглядом непорушного Хаблака, одвернувся, сповнений власної гідності.

— А мені квартира не потрібна, — нарешті обізвався Хаблак. — Уже маю.

— То чого ж тоді?.. — Либонь, господар хотів сказати “морочите голову”, та схаменувся вчасно, певно, помітивши, що стоїть перед ним не типово-показовий курортник у м’ятих штанях, неголений і з прохальним виразом обличчя, а людина в свіжій тенісці й начищених туфлях.

— У справі, шановний Валентине Остаповичу, — відповів Хаблак.

Цей молодик знав його ім’я та по батькові, але Сорока набачився всякого, курортники, роблячи обхід садиб у пошуках житла, іноді заздалегідь дізнавалися, як величати господаря сусіднього будинку, сподіваючись хоч якось пом’якшити непохитні серця домовласників.

— У якій такій справі? — запитав Сорока підозріло.

— Це у вас зникла жінка?

Хаблак помітив ляк у Сорочиних очах — принаймні вони потемнішали й ще глибше заховалися під зморщеними повіками. Валентин Остапович повагався й відповів, пильно дивлячись на капітана:

— У нас… А що — знайшлася?

— Шукаємо… — мовив капітан невизначено. — І є розмова, Валентине Остаповичу.

— То прошу, — якось одразу догідливо ступив господар до Хаблака. Подивився на брудні руки, заметушився: — Прошу заходити до хати, я тільки вмиюся.

Сорока вказав на ганок, а сам підтюпцем побіг до черешні, поруч якої на стовпчику стирчав умивальник.

Хаблак дочекався господаря, намагаючись не помічати цікавих поглядів курортників — либонь, чули їхню розмову й були обізнані з Сорочиними неприємностями.

Довга й темнувата кімната була заставлена меблями так, що довелося пробиратися між ними до дивана біля вікна — в кімнаті чомусь не знайшлося жодного стільця, і Сорока одразу вказав на диван, м’який і зручний, оббитий зеленим плюшем. Хаблак зачепився боком об шафу, вдарився стегном об стіл й нарешті протиснувся до дивана. Сів, витягнувши ноги між тумбочкою й комодом, і здивовано вгледівся.

Сорока перехопив цей погляд і пояснив:

— Влітку, знаєте, і той просить, і той… Кожен у морі купатися хоче, а в мене всього три кімнати. Ось дві з них і здаю…

Хаблак хотів запитати, чому ж тоді так захаращено кімнату господаря, але той зрозумів його і мовив категорично:

— Люди різні бувають. Самі мусите знати, бо в міліції працюєте. Особливо діти — псують меблі. Ножиком, к при-міру, або чимось іншим, Не своя, виходить, мебля, тому й не зважають… Того й переніс усю сюди. А їм що? Вони на морі вилежуються, їм ліжка та стільці потрібні, ще столи. Я столи їм сам збив, табуреток, правда, ще не встиг, але ж узимку зіб’ю й табуретки — на той рік, значить…

Хаблак мовчки виклав на стіл фотографію жінки, знайденої на дніпрових схилах. Запитав:

— Це не ваша дружина?

Сорока взяв знімок обережно, двома пальцями, риси обличчя в нього витягнулися й губи затремтіли — капітанові здалося, що зараз заплаче. Але Валентин Остапович перевів погляд з фотографії на Хаблака, зовсім спокійний і навіть вивчаючий, потім знову зиркнув на знімок, підніс його до очей, губи в нього якось гидливо випнулися, він поклав фото на стіл і сказав, похитавши головою:

— Здається, не Софа… Ні, не Софія, бо цього не може бути! Звідки це у вас і невже?.. — Сорока знову потягнувся за фотографією, торкнувся її пальцями, та відсмикнув руку.

— Труп цієї жінки знайдено в Києві, — сухо пояснив Хаблак. — Ми маємо фото вашої дружини. Вона схожа на вбиту. Знімок Софії Григорівни, правда, неякісний, і експерти розійшлися в думках. Може, ви допоможете нам?

— Але як могла Софа потрапити до Києва? — розгублено запитав Сорока.

— Якщо це вона, — підсунув до нього знімок Хаблак, — ми дізнаємося про все.

Валентин Остапович нахилився над фотографією. Зітхнув, підвівся й відсунув штору на вікні. Розглянув фото ще при світлі.

— Здається, ні, — похитав головою, проте не дуже впевнено. — Та й для чого вбивати Софу?

Хаблак хотів пояснити йому, що життя іноді підносить такі несподіванки, які можуть наснитися тільки в поганому сні, але, побачивши, що обличчя в Сороки знову витягнулося і очі заблищали, лише запитав:

— Отже, ви твердите, що це не ваша дружина?

Сорока одразу якось знітився, навіть шморгнув носом і провів попід ним тильним боком долоні. Одповів, буцім вибачався:

— Але ж я не знаю… Наче й не вона, однак схожа… Як упізнаєш, коли обличчя знівечене?

— Маєте ще фотографії дружини?

Сорока втягнув голову в плечі. Заморгав і мовив якось ображено:

— Вона забрала свої речі. Мене не було, коли поїхала. Забрала речі й зникла. І фото…

— Невже не лишилося нічого?