Слід «Баракуди»

— Їж, братику, їж! — і передавав йому, взявши з рук у своїх земляків, фрукти.

Наш прихід викликав серед тубільців страшенне захоплення і, як мовиться в таких випадках, бурхливі оплески. Остров'яни, пританцьовуючи, щось вигукували, плескали в долоні, кожен старався до нас хоч доторкнутися.

Один сивобородий тубілець, помацавши мою надкушену акулою ногу, впав навколішки і не своїм голосом заволав:

— Касманавта!.. Касманавта! Раксаса! [38] Нам також, як і Альфреду, простягли фрукти, горіхи, жбани з кокосовим молоком.

38

На деяких островах Боннського архіпелагу так зветься велетень, який нібито чатує вхід до небесної брами.

Мені дісталася папайя, золотобока тропічна диня, яка, до речі, росте на дереві,— солодкувата і дуже смачна.

Щоб не образити господарів острова, я її надкусив і припав до чергових дарів — манго, бананів, копри. Бо цей тубільний церемоніал, за яким пришельцю подаються фрукти, мабуть, відповідав нашому степовому звичаю, коли гостям підносять хліб-сіль. Щоправда, у нас хліб-сіль підносять на рушникові, яких немає в тубільців.

— Паша Цвяхецький, — кожному подавши руку, називав себе невимушено й по-дружньому чорногорець. — Радий зустрічі, приятеліє. І сподіваюся, ви будете задоволені, якщо поїдете разом із нами.

Він звернувся до земляків, щось їм сказав, і ті хором відповіли:

— Гала! — що, як нам пояснили, означав цілковите схвалення й водночас захоплення та радість.

— Кулкул! — вигукнув Цвяхецький.

Дідусь, який мацав мою ногу, притьмом кинувся до кущів, де лежала частина принесених остров'янами пожитків. Витяг із кошика чотиригранний, майже порожистий обрубок дерева. Ударив у нього, як у бубон, паличкою, і всі знову закричали:

— Гала! Гала!

— Вітають вас, — задоволено посміхнувся чорногорець.

А тим часом дідуся з бубном оточило кілька молодих тубільців. Кожен у руках тримав щось, схоже на мініатюрний лук, з «тятивою» на вигинистих бамбукових скалках. Він звався по-їхньому генгонг.

Юнаки приклали інструмент до уст, «тятива» забриніла, розхлюпуючи ніжну-ніжну музику. І та музика, злившись із ритмічними ударами барабана, ставала ще прекраснішого.

Це була мелодія джунглів, голос самого океану — закличний, громовий і водночас ласкавий, заколисливий.

Жінки дружно дістали загорнуті в пальмове листя пучечки відвареного рису — кетіпат, кухлики, наповнені білими, пінистими вершками, приготовленими з дрібно натертих та змішаних із водою кокосових горіхів. Нарешті, круглобокі дерев'яні жбани з пальмовим туак, яким нас уже частував Барарата.

— Хто як, а з мене досить! — помітивши, що остров'янки розливають у кокосові черпаки сік, пошепки мовив Заєць.

— Чого ти їжачишся? — запитав я. — Може, вони і не збираються частувати.

Але таки частували. І вітали, як богів, — урочисто й пишно.

БОГ ШІВА ТА ЙОГО ДРУЖИНА ДУРГА

— «Які тут тимчасові? Злазь! Ваш час увесь вийшов!». [39] Історичні слова, чи не так? — засміявся Альфред, хитро зиркнувши на мене.

Та й було чого сміятися! Паша Цвяхецький повідомив, що острів мого імені, на якому ми тимчасово жили, зветься Бунут, тобто Розлоге Дерево.

— Чи не бунут той гігант, на вершині якого лишився наш човен? — поцікавивсь я.

— Ні, братику, — пояснив чорногорець. — «Бунут» по-тутешньому «фікус». Їх багато росте на острові. Ваш же човен нечиста сила винесла на велетенську рассамалу. [40]

39

Рядки з поеми В. Маяковського «Добре!»

40

Дерево з сімейства хамамелідових, у якого товстий стовбур і розкидиста крона. Росте в тропічних лісах Південно-Східної Азії, зокрема на островах Зондського архіпелагу.

— А ми думали, Павлушо, суходіл цей безіменний, і нарекли його іменем нашого Василя, — пояснив Заєць.

— Розумієте, острів уже кілька століть тому хрещений, — відказав Цвяхецький.

— Отже, вивіску «Острів Василя Гайового» треба замінити.

— Навіщо, пане Зайцю? — здивувався чорногорець. — Нехай лишається подвійна назва: острів Бунут — Василя Гайового. Моє, до речі, прізвище теж було подвійне: Цвях-Цвяхецький. Та я його для зручності скоротив.

Зійшлися на тому, що лишили подвійну назву, як і радив схожий на Миклуху-Маклая чорногорець.

Отже, тубільці взяли нас у свої човни й повезли до себе на сусідній острів.

— Скажу не криючись: тут для геолога непочатий край роботи! — вигукнув Альфред, розглядаючи острів-вулкан зблизька.

Застиглі потоки магми лишили на його схилах звивисті сліди. Без жодного деревця, лисніючи проти сонця, вони нагадували неширокі чорні струмки, що починалися на вершині й стрімко спадали до океану. Та це й були струмки, але не живі — навік скам'янілі.

А далі, ярус за ярусом, ніби їм було тісно внизу, на гористому грунті,— в самісіньке небо пнулися чубаті дерева вічнозелених джунглів.

Урвища, гори, джунглі. Тільки вузька й видовжена смуга узбережжя, притиснута горами до води, яка мені нагадала Гагру, була місцем, де остров'яни могли зводити хижки.

Проворно й легко ковзаючи по хвилях, човни перетнули протоку, наближаючись до острова. На березі стояли люди — псі ті, хто не зміг переправитися на Бунут, щоб своїми очима глянути на «касманавтів».

Чоловіки, жінки, діти… А яке, скажіть, видовище обходиться без хлопчиськ? От і зараз маленькі тубільці, щоб краще роздивитися та пересвідчитися, чи насправді човни вертаються з «касманавтами», вилізли аж на пальми.

— Гала! Гала! Гала! — загомоніла юрба, як тільки перший човен, у якому сидів Заєць, почав підпливати до берега.

— Тихше, не треба так кричати! — широким жестом руки зупинив їх геолог. — У мене й так од вітру лящить у вухах. Тихо! Знайте ж міру! Годі! — намагався він їх усмирити.

— Тиртха… тиртха… вітру… меру… баді! — ще дужче закричали тубільці, підхопивши та переінакшуючи сказані Зайцем слова.

Потім уже Цвяхецький пояснив, що «вітру» в тутешніх краях зветься небо. «Тиртха» — свята вода, над якою вчинене закляття; «меру» — нагода, жертовник, куди спускаються посмакувати дарів могутні боги. Нарешті, «баде» — ноші, на які кладуть небіжчика, вирушаючи з ним в останню путь — до вогню.

Все те, знайоме тубільцям із повсякдення, що вчулося тепер у Зайцевих словах, вони багатоголосо повторили. І, вирішивши, що з неба до них спустилися навіть не «касманавти», а боги (Заєць — один із них) та вимагають святої води й ношів, щоб, покропивши жертву, перенести її в пагоду на жертовник, — всі, як є, приголомшені впали на землю.

Отже, боги невблаганні — вони вимагають жертв! Отже, в першому човні сидить сам всемогутній Шіва, за ним, в інших, пливуть Ішвар, Вішу, Брахма, богиня смерті й дружина Шіви — довгокоса Дурга (Зайця вони, безперечно, уявили верховним богом Шівою, а Лоту — його дружиною Дургою).