Слід веде до моря

Хвостенко нічого не відповів, та видно було, що слова класного керівника вразили його. Він мовчки знизав плечима і сів.

— Е, ти не сідай, Владику, — сказав Коля Криворучко, класний староста, — а попроси вибачення у Романюти. Ти ж учора звів на нього наклеп!

— Всі говорили, то й я сказав, — не підводячи очей, огризнувся Хвостенко.

— Навіщо йому вибачатись? — промовив Сергій, все ще стоячи. — Він учора своє одержав! Марта, як справжній товариш, дала йому одкоша за Юрка! І зараз — гляньте! — пече раків!

Хвостенко спаленів, згадавши про ляпас.

— Ото дружба! І я розумію! — додав Сергій. — Сам пропадай, а друга виручай!

Він пригадав, що чув ці слова від Юрка, але коли в класі раптом пролунали оплески, то сприйняв їх цілком на свою адресу.

Коли оплески вщухли, Сергій сів. Він був по натурі трохи артист і відчув, що закінчити виступ треба зараз, під одностайне схвалення товаришів.

Тут підхопився Юрко.

— Якщо вже говорити про дружбу і товаришування, то я хотів би сказати, що другом може бути людина відверта, щира. Ось Сергій Лісовий. Я його знаю небагато часу, але вже встиг подружити з ним, бо у нього немає від мене таємниць. Ми допомагаємо один одному у всьому. Мені хочеться бути з ним весь час. Цього б я не сказав про Владислава Хвостенка, хоча з ним, як і з Сергієм, ми сидимо в одному класі і повинні зватися товаришами…

— Та що ви всі накинулись на Хвостенка? — скипів Владик. — Ви дружите — і дружіть! А я як-небудь без вашої дружби обійдусь! Невелика честь! Подумаєш! І слухати ваших великорозумних мудрувань не хочу! До побачення!

Він схопив портфель і прожогом кинувся до дверей.

— Владику, куди ж ти? Чекай! — намагалась спинити його Ніна Максимівна.

Але Степан Бенедиктович сказав:

— Нехай іде! Не треба просити! Коли-небудь він зрозуміє, що обкрадає сам себе…

У ПАСТЦІ

Дорогою Юрко, Сергій і Марта домовились зустрітися о четвертій дня. Але Сергія дома чекала малоприємна несподіванка. Після обіду мати сказала:

— Вчора знову бився з Хвостенковим парубійком? Бракувало ще, щоб батько платив за подертий костюм Хвостенчисі! І що нам з тобою робити? З дому ні ногою! Зачекаєш батька. Казав — буде говорити з тобою!

Сергій похмуро глянув на Юрка.

— Оце тобі маєш! Поїхали! Що ж нам робити, Юрку? Відкладати поїздку ніяк не можна. Доведеться тобі з Мартою, без мене. Ех! І чому я такий нещасливий вродився?

— Ну, чого ти хвилюєшся? Батько, може, скоро прийде, поговорить з тобою і відпустить. То й поїдемо разом…

Але батько не прийшов ні о пів на четверту, ні о четвертій. Хлопці почекали ще півгодини, потім Сергій сказав:

— От що, ти йди! Марта досі жде нас… А я вже побуду дома. Нічого не вдієш!

Юркові не хотілось пливти на острів самому, без Сергія, але він розумів, що треба. Взявши мотузяну драбину, одягнувши спортивний костюм, він помахав рукою товаришеві і швидко пішов понад берегом.

Марта вже чекала в човні. На ній було тоненьке ситцеве платтячко з короткими рукавцями і голуба косинка.

Юрко спохмурнів. «І куди вона зібралась? Знає ж, що доведеться спускатися у підземелля! А вирядилась, як на пляж! Дівчисько та й годі!» Щоправда, це платтячко личило їй, і хлопець навіть замилувався, дивлячись збоку на дівчинку, але вголос грубувато сказав:

— Піди додому і візьми щось тепле! Під землею, в печері, холодно… А ми ж не знаємо, скільки доведеться там пробути… Застудишся…

Марта слухняно пішла до хати. Незабаром вийшла в теплій кофтинці і черевиках.

— А Сергія й досі нема?

Юрко пояснив, чому не прийшов товариш.

Йому, врешті, приємно і якось бентежно бути наодинці з Мартою. Йому подобається дивитися на її чорне густе-прегусте волосся, що непокірно прискає кучериками в усі боки, ловити сміхотливі іскорки в циганських очах, милуватися ніжним рум'янцем на тугих щоках. А як мило й лукаво усміхається вона, дивлячись на його рудий, з мідним відтінком чуб, що здавна, скільки він себе пам'ятає, завдавав йому стільки прикрощів!

Чомусь з нею не так легко й вільно, як, наприклад, з Сергієм, чомусь у її присутності він ніяковіє, думки його плутаються, і він не знає, про що говорити.

Проте йому хочеться бути з нею. І це почуття ставало все сильнішим і сильнішим.

Що це за почуття, він і сам не міг пояснити. Розумів тільки, що в його життя входить щось нове, гарне, ніжне, і ім'я йому — Марта. Що день, то частіше він думав про неї. Уявляв її обличчя, чув її голос. Перед ним, мов у імлі, поставала тонка дівчача постать у білій матросці з синім комірцем.

Але хіба можна сказати їй про це? Ніколи! Вона не повинна навіть здогадуватись! Від одної лиш думки, що вона дізнається і буде сміятися з нього, дерев'янів язик і голос звучав холодно, суворо.

— Чого ти так дивишся на мене? — спитала Марта.

Юрко почервонів і відвів очі.

— Сідай, попливемо! — відповів грубувато. — Багато знатимеш — швидко постарієш!

Марта здивовано глянула на нього і мовчки сіла на корму.

Чому він такий схвильований? Може, посварилися з Сергієм? Ці хлопці якісь несамовиті! То вони жити один без одного не можуть, то ні з того ні з сього розмалюють один одному кулаками обличчя і ходять, як півні. А головне, мовчазні і потайливі. Ось хоч би й Юрко. Скільки разів — і на уроках, і на перервах, і поза школою — ловила на собі його пильний зацікавлений погляд. Ніби хоче щось сказати. А почне говорити — давиться словами, мов недостиглими лісовими грушами-дичками. Ні, вона не розуміє цих хлопців! Дівчата простіші! Вони завжди поділяться всім, що у них на серці…

Дув супротивний вітер, і Юркові довелося добре нагріти чуба на веслах. Марта допомагала йому своїм стерновим веслом.

І ось уже острів. За два дні на ньому ще вище піднялася молода трава. Ядуча жалка кропива настовбурчувала свої чіпкі голочки, і Марта з острахом обминала їх, чухаючи обжалені литки.

Вони потайки пробрались до знайомої вежі, видерлися нагору.

Юрко виглянув з-за рогу. Внизу, у глибокій довгастій ямі, працювало двоє: Стась Дзвонар і Глечик. Видно, робота у них посувалась швидко, хоча було важко. Доводилося високо вергати землю.

Міцно прив'язавши драбину за гострий край стіни, Юрко кинув її в темний отвір ями і перший спустився вниз. За ним — Марта.

У підземеллі було темно, вогко і холодно. Тхнуло цвіллю і давньою прогірклою сажею.

Присвічуючи кишеньковим ліхтариком, Юрко поволі пішов у глиб печери. Марта не відставала від нього.

Було моторошно: серця лунко калатали в грудях. Низько понависали над головами похмурі потріскані кам'яні склепіння, які, здавалося, от-от заваляться і розчавлять їх тут, як комах. Суворо темніли бічні ходи і закапелки, лякаючи невідомістю.