Слід веде до моря

— А для чого ж? — Сергій аж шию витягнув.

— Потрібна ваша допомога…

Юні друзі нашорошили вуха. А капітан вів далі:

— Бачите, не сьогодні, так завтра або ж найближчими днями Дзвонар з'явиться в наших краях і напевне розпочне розшуки скарбу. Ось тут ми і повинні не проґавити цей момент. Треба його взяти або тоді, коли він уже витягне скарб з води, — і це було б найкраще, — або ж під час пошуків. Тоді б ми знали місце і самі, звичайно, при допомозі водолазів, знайшли. Тепер вам зрозуміло, для чого ми покликали вас?

— Зрозуміло, — тихо промовив Юрко.

— Аякже! — вигукнув Сергій. — Щоб ми спіймали Дзвонаря на гарячому!

Капітан потер долонею чисто виголене підборіддя і незадоволено промовив:

— Ні, Сергію, не для того. Ловити Дзвонаря є кому. Цим займеться міліція! Зрозуміло?

— Зрозуміло, — розчаровано зітхнув Сергій.

— А ваше діло буде більш відповідальне. Ми порадилися і вирішили попросити вас свій вільний час проводити у точно визначених нами місцях, звідки ви могли б побачити Дзвонаря. Ви будете ловити рибу чи купатися, — Дзвонар не зверне уваги на дітей.

— Що ж ми повинні робити, коли побачимо його? — спитав Юрко.

— Подати нашим людям знак, — вони будуть весь час поблизу. Але ж вони не знають Дзвонаря, а ви знаєте, і в цьому ваша перевага!

— Ми зробимо це, — твердо сказав Юрко.

— Я не сумнівався в цьому. А зараз гляньте на карту, — капітан узяв до рук указку. — Ось маршрут «Волги», на якій тікав бандит. Він починається на Підгірній. Ніде на цьому шляху аж до самого Дніпра Дзвонар не міг заховати клунок. До лісу машину вів шофер, — отже, цей відрізок виключається абсолютно. Від лісу до греблі просто ніде заховати. Та ми й обшукали там усе. Залишаються електростанція, гребля, а також плавні. Біля електростанції Дзвонар не міг зупинятися: тут охорона та й взагалі непідходяще місце. Про плавні я вже казав, — навряд чи віз би він туди скарб, розуміючи, що його ось-ось накриють… Залишається гребля, — капітан показав указкою на синю лінію. — Тут є такі місця, де, навіть не виходячи з машини, можна викинути клунок у воду. Досить тільки запам'ятати якусь примітну позначку — кілометровий стовп, деревце, камінь… Якраз ось цей відрізок і доручаємо вам. Згодні?

— Безперечно! — вигукнули друзі в один голос.

Сергій додав:

— Я і вночі можу чергувати!

— Навряд чи вночі Дзвонар насмілиться лізти під воду… А якщо потрібні будуть нічні пости, знайдемо когось із дорослих. Здається, все ясно?

— Ясно!

— Тоді поїдемо на натуру. Побачите ті місця, де будемо ждати гостя. Але перед тим хочу застерегти: про нашу розмову ніхто не повинен знати!..

ОЛЕНА КАЛІСТРАТІВНА УСМІХАЄТЬСЯ

Минуло два дні, але Дзвонар не появлявся. На третій день вранці трохи розчаровані троє друзів — Юрко, Сергій і Марта — йшли на дамбу.

Марта несла кошик з їжею, а Юрко і Сергій — вудочки.

На розі Залізничної Сергій раптом зупинився.

— Ти чого? — спитав Юрко.

— А знаєте — ми свині. Повернулися з подорожі — і ні разу не зайшли до Галинки. А вона ж так просила! Може, завернемо на хвилинку?

Юрко переглянувся з Мартою. Дівчина на знак згоди кивнула головою.

— Але як так, з порожніми руками, заходити не годиться, — сказала вона. — У мене ось є п'ятдесят копійок. Зайдемо до магазину — купимо цукерок чи шоколадку.

— У мене теж є гроші! — вигукнув Сергій, зрадівши, що його ідея знайшла підтримку в товаришів. — Цілий карбованець!

У Юрка нашкрябався в кишені теж якийсь дріб'язок.

Галина жила недалеко, і через кілька хвилин друзі вже прочинили хвіртку на її подвір'я. Загавкав собака.

На гавкіт з хати вийшла Олена Калістратівна.

Юрко, що йшов попереду, зупинився. Глянув — і не впізнав учительки. Замість суворого погляду, яким вона їх наділяла в школі, — щасливий усміх на немолодому, але якомусь несподівано розквітлому обличчі. Він не повірив сам собі і оглянувся на Марту й Сергія. Ті теж були здивовані і вражені.

Нарешті, Юрко відчув, що пауза затягується.

— Добрий день, Олено Калістратівно! — проголосив він поспішно.

— Добрий день.

— Ми до Галини…

— Бачу, бачу. Заходьте, дорогі гості. У нас велика радість!

— Яка? — прохопився попереду Сергій.

— Галинка почала ходити без милиць! Сама може перейти через кімнату. Лікар сподівається, що до школи піде першого вересня.

— Прекрасно! — зраділи Марта і Юрко.

— Ура! — вигукнув Сергій і почервонів.

Олена Калістратівна щасливо засміялася.

— Заходьте, будь ласка. У неї вже є гість.

Вона пішла попереду і відчинила двері до Галинчиної кімнати. Звідти долинув голос Хвостенка.

— Гм, Хвостенко! — аж наче прошипів Сергій. — Знову! І що йому тут треба?

Побачивши друзів, а серед них Сергія, Галинка спалахнула і поволі підвелася з стільця. Стояла вона твердо, тримаючись лівою рукою за бильце ліжка. В її голубих очах світилася радість.

— Ходжу. Ось дивіться! — і ступила кілька кроків по кімнаті.

— Обережно, донечко! — застерегла Олена Калістратівна.

— Не бійся, мамо, все буде гаразд!

Коли Олена Калістратівна зачинила двері, Галина запросила всіх сісти.

Друзі сіли, але почували себе ніяково в присутності Хвостенка, який не вимовив жодного слова.

Кмітлива Галинка перша почала розмову.

— Владик приніс мені «Графа Монте-Крісто». Читали?

— Я читав.

— Я теж.

Сергій мовчав, опустивши голову. Галинка глянула на нього своїми великими ясно-блакитними очима.

— А ти, Сергійку?

Сергій засопів.

— Не читав… Не траплялась мені.

— Так візьмеш, коли я прочитаю. Владику, можна, правда? — вона повернулась до Хвостенка.

Сергій сидів мовчки, відчуваючи, як починають паленіти його щоки.

Тим часом Хвостенко спокійно відповів:

— А чому ж, звичайно, можна. Таку книжку — просто гріх не прочитати!

— Ну, от і домовилися! — весело защебетала Галинка.

Вражений Сергій такої відповіді від Хвостенка не ждав після того, що трапилося на морі. Тому довгенько не міг отямитися і знайти, що сказати. Нарешті, коли мовчанка підозріло почала затягуватися, промимрив:

— Дякую… Прочитаю. Але нам уже час іти, бо ми забігли тільки на хвилинку.