Слово після страти

Коли обхід закінчився, Ауфмейєр оголосив, що блокфюрером нашого блока віднині буде унтершарфюрер Вурм, і висловив надію, що блок 2-А і надалі буде зразковим.

Вурм стояв перед строєм, звузивши очі, і презирливо усміхався. При цьому він поляскував себе по халяві нагайкою, точнісінько так, як це робив лагерфюрер Гесс.

Та ось на бруківці з’явилася група людей. Попереду йшли два есесівці, а за ними з десяток в’язнів з папками в руках і пов’язками на рукавах. Поза всяким сумнівом, це були писарі з центральної канцелярії. Нарешті!

Процедура відбору в’язнів була проста і швидка. Один з писарів вигукував номер, в’язень виходив із строю, піднімав рукав лівої руки, на якій був витатуйований номер. Під наглядом есесівців писарі звіряли номер із тим, що значився у списку, після чого в’язень переходив на другий бік майданчика, де ставав у шеренгу відібраних.

Нарешті назвали і мій номер. Я підійшов до писарів. Один із них пильно подивився мені в обличчя, наче старався запам’ятати його назавжди. Я не сумнівався, що це був один із тих, хто влаштовував мені перевод у Явожно. Зараз я навіть подумати не міг, що через шістнадцять місяців зустрінуся з ним і познайомлюся ближче, але вже не в Освенцімі, а в Маутхаузені. Це був Юзеф Ціранкевич — один із найавторитетніших керівників освенцімського підпілля.

Викликали й Жору. В мене остаточно відлягло од серця. З Жорою можна йти, куди завгодно, хоч на край світу.

З нашого блока на етап брали всього сто чоловік. Решта були з інших блоків. Після закінчення відбору всіх, хто залишався, загнали в блок, а ми прождали ще з півгодини, поки закінчили відбирати в’язнів в інших блоках. На мене раз чи два подивився Ауфмейєр, але нічого не сказав. Мабуть, те, що ми з Жорою зникали, його цілком влаштовувало.

Нас привели до машин, ще раз звірили номери із списками, після чого есесівський офіцер заходився відраховувати по п’ятдесят чоловік на кожну машину. Це були спеціально обладнані для перевозки в’язнів потужні дизельні грузовики з високими бортами. Але брезентових тентів на них не було. Видно, есесівці не хотіли в таку спеку душитися під тентами.

Ми залізли в кузов і стали біля правого борту. П’ятдесят чоловік утворили живий чотирикутник, відгороджений від автоматників, що сиділи ззаду, сталевою сіткою.

В’язні раділи, що нарешті вирвалися з цього пекла, в якому безслідно згоряли десятки і сотні тисяч людських життів. Нас чекала подорож у невідоме, і все-таки це була подорож, а невідоме — це ще не крематорій.

Кажуть, людина звикає до всього. В центральному Освенцімі я пробув двадцять п’ять днів, знайшов тут вірних друзів, уже не голодував, а проте звикнути до табору не міг. Я залишав його з легким серцем.

Коли наша колона вже була готова до від’їзду, дали відбій блокшпери. З блоків висипали напівмерці, між блоками забігали лойфери. Он капо погнав групу в’язнів з носилками прибирати сміття, а он біля вигрібної ями порпаються кілька «мусульманів» в надії знайти щось їстівне. Життя табору поступово входило у свій звичайний ритм. Як і раніше, працював крематорій. Із труби валував густий чорний дим, а в повітрі стояв нудотний сморід.

За двадцять п’ять днів тут нічого не змінилося. Усе було таким же, як і в день, коли мене привезли сюди: несамовита спека, сморід, подих смерті. Як і тоді, над табором кружляли чорні сніжинки — то з труби крематорію летіла пухнаста жирна сажа, вкриваючи все довкола чорним саваном смерті.

Ніщо не змінилося. Змінився тільки я. Освенцім вим’яв із мене сирицю, завдяки друзям-підпільникам я став морально і фізично загартованим гефтлінгом, готовим до будь-яких випробувань. Я пройшов велику школу боротьби і страждань і став зовсім іншим.

Колона машин вийшла на шосе, по якому двадцять п’ять днів тому нас привезли в Освенцім. Тоді мене вразили тисячі людей у смугастих арештантських робах. Вони стояли по коліна в болоті і в шаленому темпі копали водостічні канави. І сьогодні я побачив обабіч дороги тисячі людей у смугастих робах. Тільки вони вже не стояли, а сиділи на колінах. В руках у них були важкі сталеві молотки. В’язні піднімали й опускали їх на каміння, яке вони розбивали на щебінь. З-під тисяч молотків летіли іскри. Мені здалося, що то були іскри великої ненависті. «Рано чи пізно,— подумав я,— ті іскри спопелять кривавий фашизм...»

1950-1970 рр.