Слуга з Добромиля

— Продри очі, увидиш, скурвий сину! — несподівано густим і сильним голосом сказав Антось. — Чого тобі треба в святому місці, ти, катюго?

— Диви, який! — взявся в боки воєвода. — Сам був підручним у ката, бидло!

— Зате катом ніколи не був! Згадай Саліну…Са-лі-на-а!

Олексій Іванович затулив вуха руками й побачив, як енкаведист, що почав було роздиматися від гніву, сплас, і знову перед ними стояв мізерний чоловічок з чорними кругами під очима

— Я виконував наказ мого. мого…пана! — глухо сказав капітан й озирнувся кудись на Діл.

— А хто ж твій пан, воєводо? — спитав Антось, чи хтось інший, чий дух вселився у нього.

Той аж наче засоромився:

— Певно, не знаєш!…

— Нема над тобою жодного пана, дурний воєводо! Над нами є лиш один Пан, якого ти не признаєш, Ти зрадив його ще тоді, коли в турецького султана був заложником? Чи коли, сам боячись зради, садовив своїх же бояр на палі?

Воєвода похитав головою:

— Ти не той, на кого виглядаєш! Ти — Купець з Добромиля! А се хто? — зміряв очима Олексія Івановича: Десь я тебе бачив…Ні, вас обох мені не треба. Я прийшов до Слуги з Добромиля, от до кого!

Антось при згадці про Слугу дрібно затрясся. Олексій Іванович заступив його собою:

— А звідки ти знаєш, що він тут? Се — шпиталь, чоловіче!

Воєвода наморщив лоба, бо в голову знову уступив біль:

— А де ж йому бути? Тут кості його пана, Купця з Добромиля. Ні, я не вступлюся звідси…Я щось придумаю…

«А й справді, такий щось придумає,» — згодився Олексій Іванович, дивуючись різкій зміні поведінки капітана НКВС: від цілковитої апатії до надлюдської сили. Він то виростав, то зменшувався. Не насправді, а так, ніби набирав повітря і випускав його з себе. Вдихнув — став сильним, видихнув — слабим. Й озвався спокійно:

— Добре. Якщо знайдеш тут Слугу з Добромиля, він — твій. Не знайдеш — підеш собі геть. Але спершу ходи поснідаємо. Ти, певно, не снідав?

— Ні.

— Ходімо.І ти, Антосю, ходи. Тепер ти вже ніколи не будеш ночувати під костельним муром.І не підеш жебрати влітку. Ніхто не піде…

Брама сама перед ними відчинилась.

— Бачиш, ніхто перед тобою брами не зачиняв! Сюди легко увійти, але тяжко вийти.

На подвір’ї не було нікого.І з вікон ніхто не виглядав. Усі були в їдальні, внизу. У тому був якийсь добрий знак. «Може, це просто сон? — подумав Олексій Іванович. — Я дві ночі не спав і міг заснути»

Раптом капітан спинився і показав на церкву:

— Кров більше не тече?

— Не тече, все добре, — заспокоїв його Олексій Іванович й, обнявши за плечі, повів униз східцями до лікарняної їдальні.Антось дибав позаду.

У їдальні за довгим столом сиділи усі: пацієнти, санітари, Адам Віцентійович, завгосп. Перед кожним стояла миска перлової каші, забіленої молоком, шматок хліба і чай без цукру. Лишалося ще місце.І ще на столі горіла церковна свічка, майже ціла. Якась жінка схлипнула, проте відразу замовкла.

— Сідайте тут обидва, — сказав Олексій Іванович і сів першим.

— А Слуга з Добромиля тут?

— Тут, тут. Їж, бо вистигне.

Він зачерпнув ложкою рідкої каші й підніс до рота. Каша була зовсім без смаку.

— Хтось може передати мені солі? — роззирнувся головлікар.

– І мені дайте, — попросив капітан.

Він щедро посолив кашу, з’їв одну ложку, а тоді підняв очі й спитав:

— Де я?

Олексій Іванович розгубився. Он де сидить Слуга з Добромиля, поруч з Тимошем. Навіть не піднімає голови.

— Де я? — знову спитав капітан.

— У шпиталі, - відповів Олексій Іванович.

— Як я тут опинився? Ага, знаю, мені треба Слуги з Добромиля!

— Навіщо?

Присутні заворушились, а жебрак Антось зірвався з місця:

— Я — Слуга з Добромиля, воєводо!

— Не бреши, — спокійно відказав капітан і знову почав рости. — Ти точно не він. Завше плутався мені під ногами…

— Тоді шукай, — втрутився Олексій Іванович. — Але дай моїм людям поїсти.

Капітан ковтнув ложку каші й скривився:

— Ще солі!

Тут з-за столу встала кухарка Ганна й поставила перед ним бочівку солі.

— На, — сказала вона, — може, згадаєш, чому мої діти лишились сиротами!

— Звідки мені знати? — здвигнув плечима капітан і всипав до миски цілу жменю солі.

— Спокійно, Ганнусю! — мовив Олексій Іванович. — дай чоловіку поїсти. Він давно не їв солі.

Але Ганна не могла того витримати й вибігла, гримнувши дверима.

Капітан всипав до каші другу жменю солі, з’їв кілька ложок.

— Тепер можна й пошукати!

Він підвівся і став обходити стіл. Один з пацієнтів обхопив голову руками й став нею стукати об власні коліна.

— Шановний! — раптом обізвався Адам Вікентійович. — Я не бачу тут жодного Слуги з Добромиля. Олексію Івановичу, що це за новий метод лікування?

— Певно мені теж треба з’їсти солі, - сказав Олексій Іванович й знову посолив страву.

— Я вже накуштувався тієї солі, коли витягав убитих з шахти в Старій Солі, як прийшли німці!

Капітан подивився на нього, прижмурившись:

— Ні, ти теж не Слуга з Добромиля! Де ж він? Хто мені скаже?

— Пізнавай сам! — визвірився Олексій Іванович. — І скоро, бо пацієнтам

треба дотримуватись режиму, а інші мають роботу!

— Почекай ще трохи, боярине! Ну, де ж він?

– І що ти скажеш? — спокійно відізвався Слуга з Добромиля, котрий нічим не різнився від пацієнтів цього закладу, хіба що незворушністю.

— Я так думаю, що нам треба було стрітися. Добре тебе берегли! Тільки не знаю, нащо?

— У кожному разі не для тебе.І, гадаю, також не для битви, бо ми усього лиш слуги, а вони не б’ються між собою. Як ти вважаєш, воєводо, ні, царю московський?

Зачарований усмішкою Слуги, яка нікого не залишала байдужим, і не дратувала зараз навіть воєводу, той відповів:

— Не знаю, чого хоче твій пан, Купець з Добромиля, але і я не бажаю битися з тобою. Бо згинемо обоє.

— Я думаю, що мій пан не бажає, аби ми билися. Кому вигідна смерть простого слуги?

— То чого він мене сюди прислав?