Смерть — діло самотнє

Я був радий стояти перед цим будинком у вечірніх сутінках, радий слухати веселі мелодії радіо, що линули з усіх вікон, чути сміх і принюхуватись до розмаїтої суміші кухонних запахів.

Був радий увійти й зустрітися з усіма його мешканцями.

Життя деяких людей можна підсумувати так швидко, що ледь устигнуть грюкнути двері чи хтось кашлянути на темній вулиці вночі.

Визирнеш у вікно, а на вулиці ні душі. Хто там кашляв — уже й сліду нема.

Є люди, які доживають до тридцяти п'яти — сорока років, але їх ніхто не помічає, і життя їхнє скороминуще, мов полум'я свічки, таке нікчемне, що його й не видно.

У будинку та навколо нього було чимало таких невидимих чи не дуже видимих людей, що й жили там і начебто не жили.

Був там Сем, був Джіммі, був П'єтро Массінелло, і був дуже незвичайний сліпий, Генрі, чорний, мов ті коридори, якими він ходив у своїй негритянській гордині.

Усім чи майже всім їм судилося зникнути протягом кількох днів, усім у різні способи. А що вони зникали через однакові проміжки часу і кожен по-іншому, то цього ніхто не помічав. Навіть я мало не пустив повз увагу, що ховалося за їхніми несподіваними відходами.

Сем.

Сем був роботяга, що нелегально приїхав з Мексіки мити посуд по харчівнях, жебрати двадцятип'ятицентовики, купувати дешеве вино й цілими днями валятися десь у темному закутку, а потім уставати, наче мрець з домовини, й вирушати на нічний промисел: знов мити посуд, знов «стріляти» двадцятип'ятицентовики й заливатися шмурдяком, що його цей чоловік тягав із собою в пошарпаному рудому саквояжі. По-іспанському він говорив погано, по-англійському — ще гірше, бо все, що він казав, проходило крізь винний дух. Ніхто його не розумів, та й нікому не було до нього діла. Спав він у підвалі, далі від недобрих очей.

Це щодо Сема.

Джіммі теж годі було зрозуміти, але причиною цього було не вино, а те, що хтось поцупив його «кусачки». Штучні щелепи, зроблені йому безплатно, коштом муніципального управління охорони здоров'я, таємниче зникли тієї ночі, яку він мав необачність провести в десятицентовій нічліжці на Головній вулиці. Їх викрали із склянки з водою, що стояла в нього біля узголів'я. І коли він прокинувся, його широка білозуба усмішка згинула без вороття. Джіммі, із зяючою пусткою в роті, але звеселений джином, повернувся до будинку, показуючи всім свої рожеві ясна й безтурботно сміючись. Без протезів, та ще й зі своїм іммігрантським чеським акцентом, він, як і Сем, став геть недорікуватий. Спати він лягав о третій ночі, вмощуючись в одній із ванн загального користування, і щодня робив якусь роботу в будинку чи на подвір'ї, раз у раз заходячись сміхом без усякої видимої причини.

Це щодо Джіммі.

П'єтро Массінелло — то був справжній цирк в одній особі. Йому, як і решті, дозволялося в грудні переселяти свою строкату компанію собак, котів, гусей та папуг з їхнього літнього помешкання на даху до підвальної комірчини, де вони рік у рік зимували серед оглушливого гавкоту, гелготу, гвалту, що вщухав лише на короткі години сну. Часто можна було побачити, як П'єтро біжить лос-анджелеськими вулицями в супроводі своєї вірної орави: собаки вистрибували довкола нього, на кожному його плечі сиділо по папузі, позаду чалапала качка, а він ніс у руці патефон, потім примощував його десь на розі вулиці, ставив платівку «Казки Віденського лісу», і його собаки починали танцювати, заробляючи господареві хто що кине. П'єтро був малого зрісточка, носив капелюха з бубонцями, обводив свої безумно розширені невинні очі чорною тушшю, а на манжети та вилоги попришивав маленькі дзвоники. З людьми він не розмовляв — він їм співав.

На дверях його підвальної комірчини висіла табличка з написом Директор, і в тій комірчині панувала любов — любов дбайливо доглянутих, випещених і розбещених тварин до свого неймовірного хазяїна.

Це щодо П'єтро Массінелло.

Ще незвичайніший був Генрі, сліпий чорношкірий чолов'яга. І не тільки тим, що розбірливо й виразно говорив, а й тим, що пройшов без ціпка крізь наші життя і вцілів, тоді як решта троє непомітно, без сурм, без барабанів, канули в ніч.

Коли я зайшов у темний вестибюль, він уже чекав на мене.

Стояв і чекав у темряві, прихилившись спиною до стіни, і обличчя його було таке чорне, що годі й добачити.

Мене наполохали його очі — хоча й невидющі, але з ясними білками.

Я підскочив, і мені аж дух забило.

— Генрі! Це ви?

— Злякалися, га? — Генрі всміхнувся, тоді згадав, чого прийшов. — Я чекав на вас, — промовив він, стишивши голос і озираючись, так наче міг побачити якісь тіні.

— Щось сталося, Генрі?

— Так. Ні. Не знаю. Щось змінилося. Наш старий будинок став якийсь не такий. Люди стривожені. Навіть я.

Я помітив, як його права рука потяглася вниз, намацала й стисла смугастий, наче м'ятна цукерка, ціпок. Ніколи ще я не бачив, щоб Генрі ходив з ціпком. Очі мої ковзнули вниз, і я розгледів на кінці заокруглене потовщення, що дуже скидалося на добрячий свинцевий важок. То був не ціпок сліпого, То була зброя.

— Генрі… — прошепотів я.

Ми постояли там ще хвилю, за яку я пильно придивився до нього й побачив те, що бачив і завжди.

Сліпого Генрі.

Він запам'ятовував усе. Міг з гордістю злічити й пригадати кожен крок у своєму кварталі, і в наступному, і в тому, що за ним, міг несхибно сказати, скільки кроків на тому чи тому переході. З упевненістю володаря міг назвати вулиці, якими йшов, — за духом м'ясної крамниці, чи будки чистильника взуття, чи аптеки, чи прокуреної більярдні. Навіть коли крамниці були зачинені, він «бачив» за гострим запахом маринаду в бакалійника, за пахощами запакованого тютюну, за невловимим ароматом африканської слонової кістки від більярдних куль, що лежали в своїх гніздах, чи за збудливим духом, яким повівало від бензоколонки, коли там заправляли машину. А Генрі йшов собі, втупивши очі вперед, без темних окулярів, без ціпка, і тільки безгучно ворушив губами, лічачи кроки; тоді завертав до Елової пивниці й упевнено, неухильно простував між залюдненими столами до порожнього обертового стільчика перед піаніно; сідав, торкавсь рукою кухля пива, звично поставленого Елом ще до його появи, і грав три незмінні мелодії, серед них і «Кленовий листок» — куди краще, ніж бідолаха Кел, — потім допивав свій кухоль пива, виходив у ніч, яку підкоряв собі розміреною ходою та ліком, і простував додому, озиваючись до невидимих голосів, називаючи людей на ім'я, гордий своїм зануреним у морок хистом, бо мав тільки ніс, що вів його вперед, та дужі, мускулясті ноги, натреновані щоденними десятимильними прохідками.

Якщо ви пробували допомогти йому перейти вулицю, — а я одного разу припустився такої помилки, — Генрі рвучко відсмикував лікоть і дивився на вас так гнівно, що ви аж паленіли.

— Не займайте, — шепотів він. — Не заважайте. Ну от, ви мене збили. Де я стояв? — Він відкидав кілька кісточок на рахівниці в своїй чорній голові. — Ага. Так. Тридцять п'ять сюди, тридцять сім туди. — І рушав уперед, сам-один, покинувши вас на бровці тротуару, рушав, наче на параді, — тридцять п'ять кроків сюди, через Темпл, і тридцять сім туди, через Фігероа. Невидимий ціпок відбивав йому такт. І Генрі марширував, — їй-богу, він справді марширував.

Отакий був Генрі, просто Генрі, без прізвища, Генрі Сліпий, що чув шепіт вітру, знав кожну тріщину в тротуарі, принюхувався до куряви в темному будинку, перший остерігав про якусь несподіванку на сходах, чи про те, що ніч дуже темна, чи про дух когось чужого в коридорі.

Оце він і стояв тепер переді мною, прихилившись до потрісканої тинькованої стіни внизу сходів, серед цілковитої темряви, що вже запала й надворі, й у коридорах старого будинку. Очі його ворушилися в очницях, примружувались, ніздрі неспокійно роздимались, і він начебто трохи осів у колінах, так ніби хтось торохнув його по голові. Важкий ціпок здригавсь у його чорній руці. Генрі до чогось дослухався, і дослухався так пильно, що я обернувсь і втупив очі в довгий, схожий на печеру вестибюль, у кінці якого виднілися розчинені задні двері, а за ними — та ж таки темрява.