Смерть — діло самотнє

Гірко було покидати її там саму серед ночі. Але полісмени не дозволили мені лишитися. Зрештою, це був звичайнісінький випадок, цілком природна смерть.

Коли я спускався сходами, в будинку вже зачинялись двері й гасло світло, як ото, бувало, пізніми вечорами в кінці війни, коли останній струмочок конги, геть виснажившись, розтікався по кімнатах і спливав сходами на вулицю, а мене чекала самотня прогулянка через Банкер-Хілл і вниз, до трамвайної станції, звідки я мав їхати крізь грозу додому.

Констанс Реттіген, згорнувшись клубочком, тихо лежала на задньому сидінні свого лімузина й дивилася невидющими очима перед себе. Почувши, що я відчиняю задні дверцята, вона сказала:

— Сідайте за кермо.

Я заліз за кермо.

— Відвезіть мене додому, — кволо промовила вона.

Я довгу хвилю сидів мовчки, а тоді сказав:

— Не можу.

— Чому це?

— Я не вмію водити машину, — відповів я.

— Що?!

— Так досі й не навчився. Та й потреби не було. — Язик у мене насилу ворушився, наче був свинцевий. — Коли це письменник міг дозволити собі мати машину?

— О боже… — Констанс ледь спромоглася звестись, немов людина з тяжкого похмілля. Тоді, спотикаючись, як сліпа, поволі обійшла машину й махнула мені рукою.

— Посуньтеся.

Вона сяк-так зрушила машину з місця. Цього разу ми повзли зі швидкістю десяти миль на годину, так ніби стояв густий туман і вже за два-три кроки попереду нічого не було видно.

Заїхали ми не далеко — тільки до готелю «Амбассадор». Констанс повернула туди й загальмувала саме в ту мить, коли з ресторану виходила остання суботня нічна компанія, в карнавальних шапочках і з повітряними кульками в руках. Над нами згасали світні літери реклами. Я побачив кількох музикантів, що поспішали додому зі своїми інструментами.

Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й дістали ключа від бунгало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:

— Півсотні доларів вистачить, щоб роздобути ключа й відімкнути нам плавальний басейн?

— Знайти ключа не так просто, — відказав хлопчина. — Але плавати о цій годині ночі…

— Саме моя година, — мовила Констанс.

Через п'ять хвилин над басейном засвітилися лампочки, і я сидів на бортику й спостерігав, як Констанс двадцять разів пропливає туди-назад, час від часу пірнаючи й линучи під водою від краю до краю басейну.

Коли хвилин через десять вона вийшла з води, засапана й розшаріла, я загорнув її у великий рушник і легенько обняв за плечі.

— Коли вже ви заплачете? — спитав нарешті.

— Дурнику, — відказала вона, — а що ж я оце робила? Як немає напохваті океану, то й басейн згодиться. А як і басейну нема, пустіть душ. І плачте собі, голосіть, ридайте скільки завгодно, нікого ви не потурбуєте й ніхто вас не почує. Думали коли-небудь про таке?

— Ні, ніколи, — з благоговійним трепетом відповів я.

О четвертій ранку Констанс, відчинивши двері ванної в нашому бунгало, побачила, що я стою й безтямно дивлюся на душ.

— Давайте, — мовила вона лагідно. — Ну ж бо. Спробуйте.

Я став під душ і на повну потужність пустив воду.

Об одинадцятій ранку ми проїхали через Венецію, поглянули на канали, затягнуті слизькою зеленою плівкою, поминули напівзруйнований поміст, побачили чайок, що ширяли в тумані, крізь який не пробивалось ані промінчика сонця, і хвилі прибою, такого млявого, що його ледь було чути, наче звук загорнених у чорну матерію жалобних барабанів.

— Гори воно все вогнем, — сказала Констанс. — Підкиньте п'ятака. Орел — їдемо на північ, до Санта-Барбари. Решка — на південь, до Тіхуани.

— Нема в мене п'ятака, — озвавсь я.

— О господи… — Констанс пошукала в сумочці, дістала двадцятип'ятицентовика й підкинула його в повітря. — Решка!

Над полудень ми вже домчали до Лагуни, але аж ніяк не з ласки дорожньої поліції — вона просто прогавила нас.

Ми сиділи у відкритому кафе на скелі, що височіла над пляжем готелю «Віктор Гюго», й потягували подвійні мартіні.

— Ви бачили колись «Уперед, мандрівцю»?

— Разів десять, — відповів я.

— Оце ж тут сиділи й снідали закохані Бетт Дейвіс і Пол Генрід у перших кадрах фільму. Тоді, на початку сорокових, сюди часто виїздили на натурні зйомки. Ви сидите в тому самому кріслі, в якому спочивала Генрідова гепа.

О третій ми проїхали Сан-Дієго, а рівно о четвертій спинилися перед ареною бою биків у Тіхуані.

— Витримаєте це видовище? — спитала Констанс.

— Спробую, — відказав я.

Ми додивилися до кінця три бої, вийшли в сонячне надвечір'я, випили ще по мартіні й з'їли добру мексіканську вечерю, а тоді поїхали назад, на північ, завернули на острів до готелю «Коронадо» й спостерігали там захід сонця. Сиділи не розмовляючи й дивились, як сонце котиться до обрію і старовинні вікторіанські вежки та свіжопофарбовані білі стіни готелю беруться рожевою барвою.

Дорогою додому ми спинились у Дельмарі й мовчки, час від часу беручись за руки, скупалися в хвилях прибою.

Опівночі машина спинилась перед африканським маєтком Крамлі.

— Одружуйтеся зі мною, — сказала Констанс.

— У наступному житті, — відказав я.

— Еге ж. І то добре. Бувайте.

Коли вона поїхала, я рушив стежкою до будинку.

— Де вас носило? — зустрів мене у дверях Крамлі.

— Дядечко каже: геть, негіднику! — мовив я.

— Тітонька каже: заходьте, прошу, — відповів Крамлі.

У руці в мене опинилося щось холодне — бляшанка пива.

— Боже милий, — сказав Крамлі. — На вас страшно дивитися. Йдіть сюди.

І обняв мене за плечі. Я й подумати не міг, що Крамлі здатен когось обняти, навіть жінку.

— Обережно, — мовив я. — Мене зроблено із скла.

— Мені сказали ще вранці, один приятель з управління… Співчуваю вам, синку. Я знаю, ви були добрі друзі… Той список при вас?

Ми вийшли в джунглі, де тишу порушували тільки цвіркуни, та ще звідкись із будинку долинали тихі акорди гітари Сеговії, сповнені туги за давноминулими днями, коли над Севільєю по сорок вісім годин підряд світило сонце.

Я знайшов у кишені свій безглуздий зім'ятий список і подав його Крамлі.

— А чого це ви надумали?

— Та так раптом, сам не знаю, — відповів Крамлі. — Ви збудили в мені цікавість.

Він сів і почав читати.

Старий у лев'ячій клітці. Вбитий. Чим — невідомо.

Жінка з канарками. Налякана до смерті.

Петро Массінелло. У в'язниці.

Джіммі. Втопився у ванні.

Сем. Помирає від алкогольного отруєння.