Смерть — діло самотнє

Констанс ще не заспокоїлась.

— Так, — мовила вона зрештою.

Я відкоркував ще пляшку.

— За що вип'ємо?

— За мій ніс, — сказав я. — Нарешті минула та клята нежить. Шість коробок паперових носовиків зужив. За мій ніс.

— За ваш прекрасний великий ніс, — мовила Констанс і випила.

Решту тієї ночі ми проспали там-таки на піску, почуваючи себе в безпеці за дві милі на південь від тих похоронних квітів, що плавали біля самого берега проти колишнього арабського форту покійної Констанс Реттіген, і за три милі від помешкання, де скалилося жовтими клавішами Келове піаніно, а мій пошарпаний «Ундервуд» чекав, коли я повернуся рятувати Землю від марсіян на одній сторінці й Марс від землян на іншій.

Десь серед ночі я прокинувся. На піску поруч мене нікого не було, проте місце, де лежала Констанс Реттіген, пригортаючи бідного письменника, ще зберігало її тепло. Я підвівся й почув, як вона хлюпочеться й по-тюленячи фиркає в хвилях. Потім вона вийшла на берег, ми допили шампанське й проспали мало не до полудня.

Днина випала така, що тільки жити й ні про що не думати, — коли просто лежиш і відчуваєш, як шумують у тобі життєві соки. Та зрештою я мусив сказати:

— Я не хотів псувати нашу прекрасну ніч. Боже, це ж була така радість — дізнатися, що ви жива! Але правду кажуть: одне лихо минає, друге навертає. Той містер Диявол-у-Плоті з вашого берега втік хтозна-куди, бо подумав, що це з його вини ви втопилися. Він же сподівався тільки на те, щоб поплавати з вами голяка та віддатися нічним утіхам, як ото року двадцять восьмого. А тут на тобі: ви нібито потонули. Отож він утік. Одначе залишився ще один, той, хто наслав його на вас.

— О боже! — прошепотіла Констанс. Її склеплені повіки здригнулися, мов павучки посеред своєї мережі. Потім вона знеможено зітхнула. — То, виходить, це ще не кінець?

Я стиснув її обліплену піском руку.

По довгому мовчазному роздумі вона, не розплющуючи очей, озвалася.

— Холодильник Фанні? Тієї ночі, п'ять століть тому, я так і не поїхала туди подивитись. Але ж ви дивились і нічого не побачили.

— Тим-то й треба поглянути ще раз. Але біда в тому, що поліція почепила на квартиру свій замок.

— То ви хочете, щоб я поїхала туди з ломиком і зірвала його?

— Констанс…

— Я заходжу в будинок, виганяю з коридорів усю нечисть, ви лупцюєте її кийком, потім ми вдвох ламаємо замок, вигрібаємо ложкою майонез із банок і на дні третьої банки знаходимо відповідь чи розгадку, якщо вона й досі там, якщо не стала непридатна чи хтось її не забрав…

Задзижчала муха й діткнулась мого чола. У пам'яті в мене зринув давній спомин.

— Мені оце пригадалось одне оповідання, читане багато років тому в якомусь журналі. Дівчина попадає в льодовик і замерзає. А через двісті років лід розтає, і ось вона тут як уродилася — все така ж гарненька й молода.

— У холодильнику Фанні немає гарненької дівчини.

— Ні, там має бути щось жахливе.

— А коли ви його знайдете, якщо знайдете, — то знищите?

— Дев'ять разів. Еге ж, мабуть, так. Дев'ять разів вистачить.

— До речі, — мовила Констанс, побліднувши на виду під своєю засмагою, — як там починається та бісова перша арія з «Тоски»?

Коли я вийшов з машини перед будинком Фанні, надворі вже посутеніло. Ще темніша сутінь була за відчиненими дверима вестибюля. Я довгу хвилю стояв і дивився туди, і рука моя на дверцятах старого «форда» Констанс Реттіген дрібно тремтіла.

— Може, старенькій матусі піти з вами? — спитала Констанс.

— Ой, та годі вам, Констанс!

— Пробачте, синку. — Вона поплескала мене по щоці, поцілувала так, що мої повіки злетіли вгору, мов рвучко підняті шторки, а тоді тицьнула в руку якогось папірця й підштовхнула вперед. — Це телефон моєї хатини, зареєстрований на ім'я Тріксі Фрігензи, Дівчини-На-Все-Начхати. Пригадуєте її? Ні? Тупак… Якщо хтось спустить вас зі сходів, репетуйте. Якщо здибаєте того паскудника, скличте люд на конгу й гуртом викиньте його з балкона. Хочете, я почекаю вас тут?

— Констанс!.. — простогнав я.

З'їхавши з узгірка, вона побачила попереду червоне світло й погнала просто на нього.

Я піднявся сходами у вічну темряву коридора. Всі лампочки було викрадено багато років тому. Я почув, що коридором хтось біжить. Біжить, дуже легко ступаючи, як дитина. Я завмер і прислухався.

Невідомий трохи пристав, тоді побіг униз задніми сходами.

У коридорі повіяв вітер і доніс до мене запах. Це був той самий запах, про який казав мені Генрі, — дух одягу, що сотню років провисів на горищі, й сорочок, що їх по сотні днів носили не скидаючи. Здавалося, стоїш у темному завулку, куди всі навколишні собаки прибігають безтурботно й лукаво задерти ногу.

Той дух умить зірвав мене з місця. Я вистрибом помчав до дверей Фанні й спинився, відчуваючи, як калатає в грудях серце. До горла підкочувала нудота — так сильно там тхнуло. Невідомий був під дверима всього кілька секунд тому. Я мав би кинутись слідом за ним, але щось стримало мене. Я простяг руку.

Двері тихенько рипнули на завісах і відчинились досередини.

Хтось зламав на них замок.

Комусь було там щось потрібно.

Хтось заходив до помешкання й шукав.

Тепер настала моя черга.

Я ступив уперед, до темного сховища спогадів про їжу.

У повітрі витав дух смачних наїдків, дух теплого кубла, де двадцять років жила, співала і їла велика, добра й дивакувата слониха.

Цікаво, подумав я, скільки потрібно буде часу, щоб цей дух кропу, майонезу та холодного м'яса вивітрився й розвіявся по коридорах і сходах будинку. А поки що…

У кімнаті був справжній погром.

Хтось перетрусив усі шафи, всі полиці, всі шухляди. Все було вивалене на вкриту лінолеумом підлогу. Оперні партитури Фанні валялися серед битих грамофонних платівок, що їх у запалі пошуків трощили об стіну й жбурляли на підлогу.

— О боже, Фанні, — прошепотів я, — як добре, що ти нічого цього не бачиш.

Усе, що випадало обшукати й поламати, було обшукане й поламане. Навіть величезне крісло — трон, на якому Фанні царювала протягом доброї половини життя цілого покоління, — лежало повалене на спину, так само як тоді лежала повалена й вона.

Та мені лишилося ще одне місце, останнє, куди той пошукувач не заглянув. Спотикаючись на уламках, я підступив до холодильника й потяг на себе дверці.

В обличчя мені дихнуло холодом. Як і багато днів тому, я втупився очима туди, силкуючись добачити те, що було просто переді мною. Що ж воно таке, заради чого приходив той нічний гість у коридорі, той невідомий у нічному трамваї і, не знайшовши, полишив мені?

Усе там було достоту як завжди. Варення, желе, соуси, прив'яла салата-латук — холодна дарохранильниця барв та запахів, об'єкт святобливого поклоніння Фанні.

Аж раптом мені забило дух.

Я простяг руку й відсунув назад банки, пляшки й судки із сиром. Увесь цей час вони стояли на тонкому, згорнутому папері, який я досі вважав за звичайнісіньку підстилку, щоб не скапувало вниз.

Я дістав той папір і в світлі з холодильника прочитав: «Дволикий Янус, тижневик Зеленої заздрості».