Сніг у Флоренції
Шрифт:
птиць малювати на лляній тканині!
А я все мусив славити когось.
Чиюсь творить подобу гонористу.
Ліпити сніг у мармурі… І ось —
гіркий фінал приборканого хисту!
Флорентієць
Хто ти? Ніхто в своєму доживанні.
Всі знають: Мікеланджело — «Мойсей»,
Хто знає, що на церкві Сан-Джованні
твій Іоанн, Левіт і Фарисей?!
Десь високо вгорі — у відсвітах пожеж — скульптурна група: бронзові фігури, котрі вивершують вже майже п’ять сторіч портал північний
(Заскімлив Чортик, димом задимівся, чкурнув кудись за дошки риштувань)
Старий повільно зсунувся із лави, побожно дивиться на свій же власний твір, що ледве мріє десь там угорі, на тлі заграв і грозової хмари.
Старий
Мені, мабуть, уже й не до лиця
вважать себе творцем такого твору.
Але яке ж це щастя для митця —
на власний твір дивитися угору!
(Кланяється)
Спасибі тобі, Хрестителю Іоанне!
Життя було до мене невблаганне.
А ти мене уже й не бачиш звідтам,
стоїш між Фарисеєм і Левітом.
І хмари йдуть, і вітер їх жене.
І коли-небудь, десь там, за віками,
моє творіння, пригадай мене!
Я — Рустичі, я — рустика, я — камінь.
(Скрадаючись, у каптурі, нечутно, проходить, наче тінь, брат Домінік)
Брат Домінік
Ти що, старий, говориш сам з собою?
Старий
Це я з минулим. З долею. З судьбою.
Чогось приснилась молодість мені.
А ти куди?
Брат Домінік
У дірку в бузині,
(Зникає в тінях кам’яного муру. А згодом буде чутно плюскіт весел.
А потім завалують десь собаки — аж ген із того берега Луари)
Флорентієць
Але чому я долю змарнував?!
Мене ж і слава наче не минала,
І сам Вазарі навіть визнавав,
що ця моя скульптура — досконала.
Мені її замовив Цех Купецький.
Я працював не рік, не два,— роки.
Бо це ж не путто, янголи, опецьки,—
це твір монументальний, на віки!
Я не чекав, коли дадуть завдаток,
і не в рахунок зарібку свого,
я навіть спродав материнський спадок,
щоб оплатити бронзу і литво!
І ось тоді, коли вони зібрались
мій труд прийнять, належно оцінить,—
я, подолавши острах свій і радість,
сказав — і чув, як голос мій дзвенить!
(Схвильовано, до когось в порожнечу, піднявшись на щаблинку риштувань)
Синьйори! Я прошу хвилиночку уваги.
По морю пошуків я плив, як Одіссей.
Завершено мій труд, і ось він перед вами —
Хреститель Іоанн, Левіт і Фарисей.
Я тяжко працював і сумнівався надто.
І чудо одкровень було мені як грім.
Тепер я не боюсь. Покличте Леонардо
і Мікеланджело,—
я вірю тільки їм.Замовники мої! Повірте, не зухвальство —
це просто для митця найбільше з його щасть.
Бо краще хай мій труд мені не схвалить майстер,
ніж нетямущий хто хвалу йому воздасть!
Старий
Ну, а вони покликали свого.
Принизили і заплатили скупо,
бо він сказав, що твір щось не «ого»,
і що ціна — п’ятсот, не більше, скудо.
Флорентієць
Та краще б звір мене ударив бивнем!
Я побілів, і я сказав їм так: —
Чи вам, синьйори, не здається дивним,
що труд митця оцінює слимак?
Старий
І почалось. Погрожували пальцем.
Злостивцем називали і зухвальцем.
Що молодь вперта, і від того зло.
Що в їхній час такого не було.
Флорентієць
Я вийшов звідти,— з мене було досить.
Я десь кудись забіг тоді, я зник.
Це був мій перший, мій болючий досвід:
замовнику зручніший ремісник.
Старий
Чого ж ти не сказав йому: — Паскудо,
мені не треба ті нещасні скудо!
Ти ж власним коштом більше оплатив.
Чого ж ти їх тоді не всовістив?
Флорентієць
Я гордий був. Принаймні хоч гордині
ніхто не сміє збавити людині.
І потім, я ще жив не у нестатках.
Я мав куди подітись від образ.
Мій дім стояв у лоджіях і в ґратках,
У мене був домашній дикобраз.
Я міг собі дозволити дозвілля,
себе ще не призводячи до скрут,
півроку роздивлятися сузір’я,
два роки заморожувати ртуть.
У мене був мій говорящий ворон.
Мій час життя у вічності тривав.
Я міг неквапно працювать над твором,
а потім твори друзям роздавав.
Був невідлюдний. Добре грав на лютні.
Життя було безпечне і легке.
Старий
Чого ж ти не подумав про майбутнє?
Флорентієць
Чи міг я думать, що воно таке?!
В примарнім крузі місячного світла — такий трагічний у своїй самотності —
сидить на лаві Рустичі, старий.
Спалахують суцвіття фейєрверків, сніп кольорових іскор над юрбою.
Невтримний шал веселощів і свята.
Уся в гірляндах пишна колісниця. На ній стоїть прекрасна Маріелла,
вона шпурляє квіти у юрбу.
Торкає струни лютні Флорентієць,
і дев’ять
карнавальних
флорентійок —
ті ж самі музи, але вже інакші,
як хризантеми в карнавальних масках, в тимпани б’ють, оточують, танцюють,
все далі відтісняють Флорентійця.